Отправьте SMS со своего мобильного телефона на короткий номер 7190 с текстом сообщения 7520
В ответном СМС вы автоматически получите логин и пароль*.
Для скачивания материала введите логин и пароль полученные в СМС:
*Услуга доступна для абонетов всех национальных GSM операторов Украины.
Тариф - 10 грн. Відповідно до вимог чинного законодавства України наведено повну вартість послуги у гривнях з урахуванням ПДВ. Додатково утримується збір до Пенсійного фонду у розмірі 7,5% від вартості послуги без урахування ПДВ.
Полученные логин и пароль деактивируются после успешного использования более 2 раз.
-
Співвідношення понять „дух”, „душа”, „тіло” у психології релігії
Вступ 2 Розділ І 5 УЯВЛЕННЯ ПРО ДУШУ ТА ЇЇ ПРИРОДУ У ВЧЕННЯХ АНТИЧНОСТІ 5 1.1. Поняття про душу давньогрецьких матеріалістів. 5 1.2. Сутність уявлень Платона і Арістотеля про душу і дух. 9 Висновки до 1-го розділу 14 Розділ ІІ 16 ПРОТИСТОЯННЯ ПОГЛЯДІВ ВІДНОСНО ПОНЯТЬ „ДУША”, „ДУХ” В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВОГО ЧАСУ 16 2.1. Християнство про співвідношення тіла й душі людини. 16 1.2. Раціональні пояснення душі і духовності. 21 Висновки до 2-го розділу 28 РОЗДІЛ ІІІ 29 РОЗУМІННЯ ДУШІ І ДУХУ В СУЧАСНИХ НАУКОВИХ КОНЦЕПЦІЯХ 29 1.1. Екзистенціалістські і фрейдистські поняття душі. 29 3.2. Сучасні погляди психологічної науки на духовну сферу людини. 32 Висновки до 3-го розділу. 37 Висновки 39 Література 41
-
Душевна чистота Тетяни за романом Євгеній Онєгін
Тема: Душевна чистота Тетяни за романом Євгеній Онєгін Предмет: Зарубіжна література
-
Душевна чистота Тетяни за романом «Євгеній Онєгін»
14. Тема: Душевна чистота Тетяни за романом «Євгеній Онєгін» Предмет: Зарубіжна література
-
У мене в грудях дві душі живуть
У мене в грудях дві душі живуть (твір за трагедією Фауст)
-
Політекономія
1. ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТУ ПОЛІТЕКОНОМІЇ ПРЕДСТАВНИКАМИ РІЗНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ШКІЛ, ЙОГО ВІДМІННОСТІ ТА ЕВОЛЮЦІЯ. 2 1.1. Історичне становлення політекономії. 2 1.2. Зміст предмета політичної економії в сучасних уявленнях. 5 Висновки 7 Список використаної літератури 8 2. ДОМОГОСПОДАРСТВА ЯК СУБ’ЄКТ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ. 9 2.1. Сутність домогосподарства. 9 2.2. Витрати домогосподарств. 10 2.3. Доходи домогосподарств 11 Висновки 14 Список використаної літератури 15 3. КРИЗА ТА РОЗПАД КОМАНДНО-АДМІНІСТРАТИВНОЇ СИСТЕМИ ТА НЕОБХІДНІСТЬ ПЕРЕХОДУ ЕКОНОМІКИ ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇН ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ 16 3.1. Посилення кризових явищ соціалістичної економіки. 16 3.2. Переваги ринкового регулювання економіки. 18 Висновки 21 Список використаної літератури 22 4. НТР І ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР. ІНВЕСТИЦІЇ В ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ 23 4.1. Вплив НТР на людський фактор. 23 4.2. Інвестиції в людський капітал. 26 Список використаної літератури 30
-
Блукання людської душі від пізнання гріхів до очищення і набуття віри в добро
Блукання людської душі від пізнання гріхів до очищення і набуття віри в добро (за твором Данте Божественна комедія)
-
Щоб створити щось красиве треба мати красу у душі
Щоб створити щось красиве треба мати красу у душі
-
Милосердя – це помилка людської душі чи обов’язок кожного?
Милосердя – це помилка людської душі чи обов’язок кожного?
-
"Краса душі, краса любові-найвища на землі краса"(краса почуттів в інтимній ліриці українських поетів кінця 19-20 століття)
"Краса душі, краса любові-найвища на землі краса"(краса почуттів в інтимній ліриці українських поетів кінця 19-20 століття)
-
Українська пісня – злет душі людської
Вступ I. Біля джерел народної пісенності ІІ. Календарно-обрядова пісня є найстаровиннішою верстою української пісенності а) “Щедрий вечір, добрий вечір” (колядки, щедрівки) б) “Благослови, мати, весну закликати” (веснянки, гагілки) в) “Ой на Івана, на Купала” ІІІ. Родинно-обрядові пісні а) “Друженьки, співайте, косу розплітайте” (весільні) б) “Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дітяточком малим...” (колискові пісні) в) Голосіння IV. Історичні пісні та думи а) Історичні пісні б) Думи V. Соціально-побутові пісні а) “Боронив я свою Україну” (козацькі, рекрутські та солдатські пісні) б) Чумацькі пісні VI. Родинно-побутові пісні а) “Цілуй, цілуй, цілуй її, - знов молодість не буде!” (пісні про кохання) б) “Заспіваємо пісню веселеньку” (жартівліві та сатирічні пісні) VII. Пісні релігійні VIII. Українська пісня в еміграції ї а) Українська пісня на Кубані б) Пісенна культура українців Канади IХ. Висновок
-
Проблема кольору в естетиці дизайну
Вступ 3 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕСТЕТИКИ КОЛЬОРУ 4 2. ПРАКТИКА ВИКОРИСТАННЯ КОЛЬОРУ В ДИЗАЙНІ 4 Висновки 4 Список використаної літератури 4 Вступ Естетика як наука про споглядальне або творче відношення людини до дійсності вивчає специфічний досвід її освоєння, в процесі і в результаті якого людина може перебувати в різних станах чуттєвої ейфорії, захоплення, невимовної радості, блаженства, катарсису, екстазу, духовної насолоди. Відповідно до духовно-матеріальних основ буття, людині властива здатність відчувати такі стани психологічного піднесення, знаходячи джерело його виникнення в різних формах і об’єктах дійсності. Одним із таких джерел є колір, відтінки, насиченість, яскравість якого можуть приносити як душевну насолоду, так і психологічне незадоволення. Особливо актуальним є підбір кольору в повсякденному житті сучасної людини – в предметах, що її оточують, в дизайні приміщення, одязі. Психологи встановили, що різний колір може по-різному діяти на почуття та настрій індивіда. Спеціалісти промислового дизайну враховують досягнення фахівців з кольору при виготовленні обладнання, оформлення приміщень, створення нових моделей одягу. Сутність естетиці дизайну полягає в особливій здатності людини реагувати на різні кольори та їх поєднання. Висновки Колір відіграє велике значення в естетичному пізнанні людиною світу. Поєднання відтінків, їх насиченість та яскравість здійснюють певний психологічний вплив на людину, має здатність створювати в неї певний настрій або стан душі. Людський індивід прагне оточити себе таким колірним поєднанням, яке найбільш відповідає його естетичному уявленню про світ, життєвої стратегії особистості. Виходячи з того, що "скільки людей, стільки смаків" існує певна проблема в уніфікації колірного оформлення соціального середовища. Галузі виробництва, які тісно пов’язані з розробкою дизайну свого продукту, постійно випробують вагання в розв’язанні проблем кольору. Сучасні дизайнери інтер’єра, одягу йдуть за шляхом "найменшого опору" – вони пропонують декілька варіантів колірного рішення, постійно оновлюючи свої колекції. Вважається, що сьогодні дещо втрачений першопочатковий сенс кольорів, що вкладали в них люди. На сприйняття тих чи інших барв або відтінку значним чином впливають мода, традиції. Крім цього, для "схвалення" модного кольору соціумом велике значення мають інтенсивні рекламні кампанії та соціальні технології. Дослідження вчених щодо природи кольору та його психологічного впливу на людину базуються, в основному, на його фізичних характеристиках або на узагальненні суб’єктивних відчуттів реципієнтів, що дає змогу мати різні класифікації кольорової гами, які використовуються в дизайні та при оформленні продукції промислового виробництва та архітектурі.
-
Характеристика культурологічних теорій ХХ ст. (О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Бердяєв)
Вступ 3 1. Трагедія культури у філософії О. Шпенглера 4 2. Культура і творча особистість в трактуванні Бердяєва 8 3. Концепція розвитку культури Тойнбі 11 Висновки 15 Список використаної літератури 16 Вступ Початок ХХ століття приніс людству багато духовних відкриттів, надав численні зразки нового відношення до людини, світу, пізнання. Саме на цей час приходиться бурхливий розвиток нових видів мистецтв, жанрів, підходів і прийомів художнього відображення реальності. Філософія і психологія збагачуються новими концептуальними підходами. Не менш значимими є досягнення в теоретичному осмисленні ходу історії, розвитку цивілізації і культури людства. Багато хто із сучасників початку ХХ століття вважали, що наступає кінець світу, крах гуманізму, ідей світлого майбутнього. Захиталися устої релігійності, моралі. Перша світова війна, котра вибухнула на той час, показала все безглуздя, що має в своїй суті людська істота, висвітлила найтемніші та найнепривабливіші сторони її душі. Все це надало можливість багатьом мислителям, науковцям, суспільним діячам по-новому зглянути як на окрему людину, так і на розвиток усієї культури та цивілізації в цілому. В даній роботі будуть висвітлені основоположні ідеї Шпенглера, Бердяєва, Тойнбі, які вмістили у собі найбільш характерні погляди того часу. Висновки Мислителі початку ХХ ст. вперше заговорили про можливість загибелі людської цивілізації, зокрема європейської. Еволюціонізм, який раніш вселяв в душі дослідників певний оптимізм і віру в те, що хід історії людства прагне до вдосконалення, на початку століття перетворився у поглядах багатьох філософів на інші, альтернативні концепції. Історичні, культурні, етнографічні дослідження, які проводилися на той час підштовхнули науковців до думки, що існуюча цивілізація може зникнути так же як це було з цивілізаціями майя, ацтеків, давніми китайцями та греками. Питання стояло в тому, чи зникне це все разом, чи тільки ті соціокультурні утворення, які знаходяться на „кінцевому етапі розвитку” своєї цивілізації. Концептуальні побудови у філософій культури надихалися не стільки пошуками істини як такий, скільки шуканням значення життя, значення історії, мети існування і призначення людини. Мислителі, спираючись на богословську і літературну традицію і чутливо реагуючи на кризове положення сучасного духовного світу, прагнули затвердити в ньому як високі гуманістичні цінності віру в неможливість знищення і велику духовно відроджуючу силу культури, що утілює духовну всезагальність світу, і віру у вільну творчу особистість, животворну загальнолюдську ідею культури. Вчення про культуру стало вершиною світоглядної системи, бо через культуру в життя людини входить вище значення і мета існування, встановлюється гармонійний зв'язок між особистістю і людством в їх залученні до духовної суті світу. Твори Шпенглера і Бердяєва виявили наявність на той час песимістичного підходу у вирішенні долі культури, зокрема європейської. Позиція Тойнбі більш оптимістична – вона змушує сподіватися на те, що в будь-якій критичній ситуації людина, завдяки творчій суті своєї особистості, зможе знайти шляхи спасіння, винайти нові культурні форми, утворити нову цивілізацію.
-
Соціальні знання епохи Середньовіччя
Вступ 3 1. ПОГЛЯДИ НА ЛЮДИНУ І СУСПІЛЬСТВО АВРЕЛІЯ АВГУСТИНА ТА ФОМИ АКВІНСЬКОГО 4 2. РОЗВИТОК ІДЕЙ ПРО ЛЮДИНУ І СУСПІЛЬСТВО В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ 8 3. СУСПІЛЬНІ МОДЕЛІ УТОПІСТІВ 12 Висновки 14 Література 15 Вступ Епоха Середньовіччя, яка бере початок з V ст. н.е., має у своєму складі три періоди: 1) раннє середньовіччя (V – ХІ ст.); період розвиненого феодалізму (ХІ – ХV ст.); пізнє середньовіччя (кінець ХV – середина ХVІІ ст.). Порівняно з епохою античності середньовіччя – це крок назад у розвитку наукового пізнання про оточуючу дійсність. Тому даний період дуже бідний на відомості про соціологічні дослідження, до речі як і про дослідження в будь-якій іншій галузі наукового пізнання. Схоластика і теологія, які панували в цей час у суспільній свідомості (особливо в період раннього середньовіччя), на цілі століття загальмував розвиток наукових знань. Практично усе було під опікою християнської церкви, яка спираючись на християнську філософію, розглядала світ, людину, суспільство як продукт божого творіння. Для соціології є важливим теоретичні надбання, які мали своє походження у цю епоху. Мислителі того часу мали своєрідний погляд на суспільство, людину та її місце в житті. Незважаючи на те, що в багато чому їх думка залежала від церковних догматів, вона пройшла певний шлях від схоластичних положень Аврелія Августина до революційних ідей філософів Відродження. Висновки Період середньовіччя є також важливим етапом в розвитку соціології. В цей час видатні теологи і філософи осмислювали сутність людини, її призначення у житті. Вони, на жаль, не розглядали людину як частку суспільства, проте їх думки щодо людини та суспільства пов'язувалися з загальною світобудовою, спробою їх пояснити через інші, більш абстрактні поняття. Основний світоглядний принцип середньовіччя полягав у тому, що світ створено Богом. З цієї точки зору мислителі того часу розглядали усі явища оточуючого світу, в тому числі і суспільні. Для людини цієї доби підвалини життя виражали Божий замисел творіння, і суть його вважався незмінним. Ідеальну мету прагнення до вдосконалення світу вбачали у досягненні максимальної адекватності конкретних форм людського життя непорушним, божественним законам. Сучасна соціологія, розглядаючи механізми взаємодії в суспільстві повністю відкидає схоластичне, суто релігійне їх розуміння, які були притаманні в той період. Але не можна сказати, що погляди мислителів Середньовіччя канули у літу разом з цією епохою. Вони не стали анахронізмом, а у вигляді неотомізму дійшли до наших днів та знайшли багато прихильників у всьому світі. Маючи широку соціальну базу, яку складають численні прихильники релігійної віри, багато ідей середньовіччя щодо справедливого та ідеального облаштування суспільства, духовного відродження людини мають актуальність й сьогодні.
-
Психолого-педагогічні основи професійної поведінки викладача в аудиторії студентів
Вступ 3 1. Формування іміджу компетентного викладача 4 2. Вербальні та невербальні технології викладання 6 3. Культура мовлення і культура слухання 8 4. Логіко-психологічні правила конструювання виступу перед аудиторією 11 Висновки 13 Література 14 Вступ Викладачу для успішного проведення занять в аудиторії необхідно мати не тільки солідний багаж знань, а ще й певні індивідуальні-психологічні особливості, яскраву особистість, вміння спілкуватися з колективом студентів. В цих умовах великого значення набуває авторитет викладача як інтегративна особливість міжособистих взаємовідносин. Викладач, педагог завжди має авторитет, який відповідає його ролі наставника, духовного вчителя, ставить його в дещо привілейоване положення перед учнями. Але цей "рольовий" авторитет може підсилюватися або, навпаки, послаблюватися особистісними якостями педагога, які не завжди можуть бути відповідні вимогам вищої освіти. Тому формування авторитету є головною задачею викладача та вимагає від нього знань основ психолого-педагогічної діяльності. Висновки Викладач в ході проведення занять в аудиторії повинен сконцентрувати увагу на встановлення психологічного контакту з групою, швидкому знаходженні дієвого впливу на неї, добитися концентрації уваги студентів на предметі лекції. В ході проведення заняття викладач повинен враховувати особливості студентської аудиторії, а також об'єктивні процеси, які притаманні соціально-психологічним явищам при спілкуванні з групою. Одним із аспектів, що повинен постійно тримати викладач у полі свого зору, є створення та підтримання свого позитивного іміджу серед навчаємих. Крім досконалого знання матеріалу лекції, важливими для успішного проведення заняття є комунікативні здібності викладача. Мова і мовлення є головними інструментами професійної діяльності фахівця вищої школи в ході роботи зі студентами. Проаналізувавши діяльність фахівця вузу, можна виділити такі властивості, які необхідні йому для викладання: 1. Висока інтелігентність, глибока духовність. 2. Національна свідомість, громадянська зрілість, самокритичність. 3. Моральна чистота. Глибина і щирість переконань. 4. Доброта, педагогічний такт. 5. Творчо-практичний склад розуму, постійне прагнення до самоосвіти. 6. Досконале знання свого предмету, психолого-педагогічна ерудиція, захопленість своїм фахом. 7. Глибока обізнаність з роботою навчального закладу, міцний зв'язок з нею. 8. Педагогічна цілеспрямована активність, розвинуте методичне мислення, наявність індивідуального стилю в роботі. 9. Міцно сформовані професійні вміння, володіння різноманітною педагогічною технікою. 10. Науково-дослідницьке спрямування всієї діяльності.
-
Відповіді на запитання соціального блоку
1. Активна політика зайнятості: зміст, складові, джерела фінансування, регіони поширення. 2 2. Чинники, складові і тенденції розвитку економічної активності населення. 4 3. Ринок праці як складова соціально-економічної системи. 6 4. Зайнятість населення: її види, форми, основні показники. 8 5. Попит і пропозиція робочої сили на ринку праці та методи їх регулювання. 10 6. Безробіття: сутність та показники. Тривале та застійне безробіття. Зареєстроване та незареєстроване безробіття. 12 7. Регулювання трудових відносин. 14 8. Диференціація доходів населення: сутність, показники, методи виміру. 16 9. Система показників доходів та витрат населення. Державна політика доходів. 17 10. Пенсійна система в Україні: характеристика, тенденції становлення та проблеми реформування. 19 11. Соціальний захист населення: суть та функції. 21 12. Поняття бідності, критерії та показники бідності. 23 13. Соціальна допомога населенню: види та шляхи вдосконалення. 26 14. Заробітна плата, її функції. Номінальна та реальна заробітна плата. 27 15. Соціальні послуги, їх види та форми надання. 29 16. Соціальне страхування, форми соц.страхування, види загальнообов'язкового державного соцстрахування. 32 17. Загальна характеристика системи соціального захисту ветеранів війни та праці. 33 18. Компенсації та пільги, встановлені особам, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. 36 19. Загальна характеристика державної допомоги сім'ям з дітьми. 38 20. Соціальна політика: зміст, основні завдання і форми, складові державної соціальної політики. 40 21. Людський розвиток. Індекс людського розвитку. 41 22. Соціальна держава: поняття і функції. 43 23. Демографічна політика: суть, принципи та механізми реалізації. 44 24. Соціальний склад населення. Соціально-економічна структура населення. Проблеми формування середнього класу в Україні. 45 25. Які, на Вашу думку, є пріоритети соціальної політики в Україні на 2006 рік? 47 26. Опишіть одну з соціальних реформ, яка є необхідною для впровадження в Україні. 48 27. Яких змін потребує система зайнятості та регулювання трудових відносин в Україні? 49 28. Опишіть можливі шляхи реформування системи соціального страхування в Україні. 50 29. Опишіть можливі шляхи реформування соціальних виплат та пільг в Україні. 51 30. Опишіть можливі шляхи реформування системи заробітної плати в Україні. 52 Література: 54
-
Наукові та суспільні чинники виникнення психології
Вступ 3 1. ВНЕСОК АНТИЧНИХ МИСЛИТЕЛІВ У РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ 4 2. ЗНАЧЕННЯ НАУКОВИХ РОЗРОБОК НОВОГО ЧАСУ ДЛЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЇ 6 3. СУСПІЛЬНІ ТА НАУКОВІ УМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ В ХІХ СТОЛІТТІ 11 Висновки 16 Література 17 Вступ Шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На цьому шляху одна криза змінює другу. На початку криза психології душі, потім криза психології свідомості, а тепер криза психології поведінки. І кожен раз, коли з'ясовувалась помилковість або обмеженість шляху, вибраного психологією, знаходились скептики, які заявляли, що психологія взагалі не може бути наукою. При цьому посилались на те, що вона займається невидимими внутрішніми процесами в голові людини, що "душа" не пізнавана, що її науково дослідити не можна. Як би там не було, але психологія як наука існує і успішно розвивається сьогодні майже в усіх країнах світу. Історія виникнення і становлення її в Європі є предметом дослідження і розгляду у наданій роботі. Висновки Психологія пройшла тривалий шлях у своєму розвитку раніш ніж стала наукою в сучасному розумінні цього поняття. Велике значення для її формування стало накопичення знань людства щодо психічних явищ, починаючи з їх осмислення ще в давні часи і закінчуючи емпіричними дослідженнями ХІХ ст. Головними чинниками, які спричинили формування психологічної галузі знань стали такі наукові теорії ХІХ століття, як дарвіністська еволюційна теорія і марксистський погляд на розвиток світу. Вони заклали його матеріалістичне розуміння, в тому числі і для явищ психіки, і, тим самим, обгрунтували можливість її практичного дослідження. Роботи М.Сєченова і І.Павлова наприкінці століття щодо дослідженні рефлекторної діяльності особливим чином організованої матерії – мозку – надихнули науковців на думку щодо можливості ефективно і плідно вивчати психічний світ людини. І не важно, що через певний час розвиток психології знов зайшов в тупік, – вона вже сформувалась і постала як окрема галузь знань людства, з притаманним їй категоріальним апаратом, науковими методами дослідженнями і багатої концептувальною базою. Виникнення психології обумовилось і суто практичними потребами суспільства – необхідністю лікування психічних хвороб, надавати консультаційну допомогу, пояснювати явища суспільної свідомості і поведінку окремих осіб, що з розвитком суспільних відносин у ХІХ століття набуло великого значення і актуальності.
-
Романтизм як ідейно-культурний напрямок
Вступ 3 1. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК РОМАНТИЗМУ 4 2. ХАРАКТЕРНІ ІДЕЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОМАНТИЗМУ 7 Висновки 13 Література 14 Вступ Людям притаманно існувати в межах певної історичної епохи, поділяти своє буття на періоди. Маючи деяку основу свого життя, вони намагаються утримати її, зберегти, максимально пристосувати до умов існування. Всі їхні ідеї, думки, концепції спрямовані на теоретичне обґрунтування основ існування. В них люди знаходять силу, вихідні принципи для подальшого розвитку. В них же відбувається накопичення й нових поглядів, які спричиняють переосмислення свого життя, особливо у трагічні історичні періоди розвитку. Так відбулося і з романтизмом. Він з'явився та поширився на межі ХVIII – ХІХ ст. і не був схожим на жодне з культурних явищ, що мало до цього людство. Безперечно, на його виникнення вплинув весь попередній досвід цивілізації, але явище романтизму, незважаючи на його досить широкий і всеохоплюючий характер, не можна сплутати з жодним іншим. Вивчення його є корисним для розуміння сутності розвитку суспільних відносин та подій того часу, механізмів та логіки відображення явищ дійсності за допомогою художніх засобів. Висновки Романтизм з'явився поворотним пунктом в історії європейської художньої культури і естетичної думки. Поняття романтизму пов'язане перш за все з художнім напрямом, що виник в Німеччині в останнє п'ятиліття XVIII в. Але оскільки цей напрям відповідав настроям і образу думок найактивніших представників європейського суспільства тієї пори, то дух романтизму був дуже швидко засвоєний в самих різних областях культурного і соціального життя: від природних наук до політичних вчень і рухів, від рівня виробництва духовних цінностей до рівня суспільного умонастрою. Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії. Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до Овідія, що наснажили геній титанів пізнього середньовіччя та доби Відродження, проклали шлях до художнього дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм – спадкоємець кращих традицій літератури минулого, зі свого боку, багато в чому сприяв подальшим великим досягненням мистецтва.
-
Основні положення гуманістичної теорії К. Роджерса
Вступ 3 1. Концепція особистості Роджерса. 4 2. Поняття неврозу та особливості його лікування. 7 3. Психотехніка в клієнт-центрованої психотерапії К.Роджерса. 9 Висновки 14 Література 15 Вступ У середині ХХ століття у людства знов з’явилась можливість відчути себе гуманним суспільством. До цього часу пануючі з початку століття фрейдистські і неофрейдистські концепції, лякали існуванням в глибинах людської душі страхітливих інстинктів та потягів, які ставили людського індивіда в один ряд з тваринами. Таким поглядам протиставив себе гуманістичний напрям в психології, котрий визнавав тільки позитив в людському існуванні. Гуманістична психологія стала „третьою силою” поруч з фрейдизмом та біхевіоризмом. Її засновники – А.Маслоу, Г.Олпорт, К.Роджерс – вважали, що фрейдистські, біхеовіристські та інші підходи недостатньо довіряють людині. Своєю головною задачею психологи-„гуманісти” вбачали в необхідності створення умов для розкриття резервів людської особистості. Першим з гуманістичних напрямів прийнято вважати психотерапію Карла Роджерса, або терапію, яка зосереджується на клієнті. Ідеї і практичні підходи Роджерса до максимальної реалізації внутрішніх можливостей людини знайшли розповсюдження не тільки в психології і психотерапії, але і в педагогіці, соціальній роботі, юриспруденції. Вони були взяти на озброєння в політиці, в промисловості, в армії, почали широко використовуватися в релігійній діяльності, здійснили вплив на розвиток сучасної філософії і теології. Дана робота розглядає сутність роджерівських гуманістичних поглядів, їх застосування в психотерапевтичній практиці. Висновки Карл Роджерс і його послідовники виходять з твердження, що до організму і особистості будь-якої нормальної людини від природи закладені позитивні сили, які сприяють здоров'ю, розвитку і вдосконаленню. Роджерс вважав, що прагнення до досягнення свого рівня компетентності і саморозвитку не завжди усвідомлене, а сам цей рівень може істотно індивідуально розрізнятися з своїх біологічно закладених завдатків. З точки зору Роджерса, функціонування людини передбачає наявність внутрішніх тенденцій до самоактуалізації. Ці тенденції можуть блокуватися різними перекрученостями соціалізації, проте їх можна розблокувати в тих випадках, коли відношення „терапевт-клієнт” характеризується безумовним позитивним сприйняттям, правильним емпатичним розумінням, щирістю та повнотою. Недирективний метод Роджерса хоч і не передбачає якихсь складних технічних прийомів, але вимагає від терапевта непідробної щирості, уваги, співпереживання. Невідомо, що є складнішим, чи набути неабиякий досвід оригінальної психотехніки, чи бути справжньою людиною – щирою та гуманною.
-
Соціологія громадської думки
Вступ 3 1. Соціологія громадської думки як наука: сутність, виникнення та розвиток. 4 2. Громадська думка як соціальний феномен 8 3. Структура громадської думки. 12 4. Основні методи вивчення громадської думки. 15 Висновки 18 Література 19 Вступ Громадська думка належить до найдавніших феноменів суспільства. Без неї неможливий людський соціум. Її роль особливо зростає в переломні етапи розвитку історії. Вплив на громадську думку, її використання і маніпулювання нею значною мірою визначили спочатку процеси перебудови, потім розпад СРСР та поглиблення всеохоплюючої кризи країн колишнього радянського табору. Чимало проблем у сучасній Україні зумовлені труднощами формування громадської думки. Громадська думка як явище не обділена увагою з боку вивчення її різними науковими дисциплінами. Багаточисельні аспекти її існування та функціонування досліджуються політологією, соціальною психологією, психологією, але головною наукою в цьому плані вирізняється соціологія, і зокрема така її галузь як соціологія громадської думки. Сама вона ретельно підходить до визначення соціальної сутності громадської думки, вивчає її різноманітні аспекти. Інтерес до громадської думки обумовлений її практичним значенням і в економіці, і в суспільній сфері. РR-технології, маркетинг, менеджмент застосовують досягнення соціологічних досліджень громадської думки для отримання більш вагомих економічних, політичних, фінансових результатів. В значній мірі результати наукових досягнень в цій сфері використовуються всередині соціуму з метою визначення та формування найбільш ефективних шляхів суспільного розвитку. Висновки Соціологія громадської думки – це галузева соціологія, яка вивчає виникнення та механізми функціонування громадської думки, соціальні чинники, що впливають на її зміст і активність та визначають її місце в соціальному житті суспільства. Об’єкт соціології громадської думки – її носії, тобто люди, представники різних соціальних груп та спільнот, різних організацій і інституцій, які висловлюють свої думки з приводу тих чи інших актуальних суспільно значущих питань. Предмет соціології громадської думки – її соціальні аспекти і характеристики, структура, закономірності, канали, механізми формування і функціонування, ставлення великих соціальних груп, народів у цілому до явищ, що викликають актуальний суспільний інтерес.. Громадська думка є одним з явищ суспільного життя, яке викликає постійний та глибокий інтерес. Вона відіграє винятково важливу роль у діяльності держави, політичних партій, громадських рухів, кожної людини, Водночас громадська думка є одним з найскладніших соціальних феноменів. Вона є ефективним інструментом соціального управління, регулювання багатьох соціальних, економічних, політичних і духовних процесів.
-
Географічне положення країн, специфіка природного середовища та їх вплив на формування соціально-психологічних особливостей населення країн світу
Вступ 3 1. Проблема визначення природного середовища як фактора формування психологічних особливостей нації. 4 2. Вплив географічного середовища на духовне життя етносу. 7 3. Культурологічні аспекти формування психологічних особливостей народу країни через географічні фактори. 12 4. Природничо-філософський підхід до визначення детермінант психологічного розвитку етносу. 17 Висновки 22 Література 23 Вступ Соціальна психологія як і етнопсихологія об’єктом своїх досліджень визначає великі групи людей, які мають певні закономірності свого формування та розвитку, психологічні характеристики і властивості. Для визначення таких особливостей в межах даних наук розробляються такі поняття як „менталітет нації”, „самосвідомість нації”, „ідентифікація (самоідентифікація) етносу” та ін. Все це свідчить про те, що масові психологічні явища вчені намагаються систематизувати і аналізувати відповідно до подібних індивідуально-психологічних процесів. Народ, нація в даному випадку виступає як єдиний суб’єкт, як певний цілий організм, якому притаманні свої внутрішні риси. Головною задачею науковців є визначення детермінант, що здійснюють вплив на формування таких характеристик, а також окреслити психологічні характеристики, котрі відрізняють один народ від іншого. Одним із напрямків досліджень є аналіз впливу географічного положення країн, специфіка природного середовища, які потенційно можна вважати факторами, що визначають психологічні особливості, „душу народу” протягом всього історичного процесу становлення певного етнічного утворення. В даній роботі розглянуті деякі аспекти географічного підходу у формуванні етносвідомості, а також проаналізовані роботи в цій області провідних науковців різних країн: етнопсихологів, етнографів і філософів. Висновки На формування соціально-психологічних особливостей людей, що проживають в однакових природних умовах здійснюють вплив багато чинників, серед яких географічне положення країн та специфіка природного середовища відіграють важливу, але не вирішальну роль. Формування етносу здійснюється протягом значного історичного часу, і сьогодні ми можемо говорити, що, дійсно, народи і народності, що розвивалися в однакових природних умовах, мають більш спільного між собою, ніж народи, які проживали в різних за кліматом і ландшафтом країнах. Особливо яскраво ці відмінності, як показано, в різних наукових джерелах, проявляються при співставленні північних і південних народів. Менш відчутною є різниця між людьми, що проживали і проживають в різних природних зонах (тундрі, лісах, лісостепу, степу, горах та ін). Етнопсихологи виявляють певні відмінності в поведінці і звичаях даних представників, однак їх теоретичні конструкти виглядають непереконливо, а часом і суперечливо. Російський, як і українських народ, мав в процесі свого етногенезу різні географічні умови (наші предки освоювали як степ, так і гори, і ліса), однак, характеризуючи ці народи загалом, різні дослідники надають вирішального значення різним природним факторам для формування „душі народу”. Одні віддають пріоритет величезним просторам (степам), інші – лісам, треті – наявності розгалуженої гідросферної системи. Само поняття „душа народу” або „психологічні особливості нації”, „менталітет” є доволі невизначеними поняттями. Надаючи конкретну психологічну характеристику нації, науковці завжди роблять посилання на те, що в її середині, завжди існує достатня кількість індивідів, що мають цілком протилежні психологічні якості.
-
Вплив емоцій на особистість людини
Вступ 3 Розділ І. 5 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕМОЦІЙНОГО ЖИТТЯ ОСОБИСТОСТІ 5 1.1. Сутність емоцій та їх значення у житті людини 5 1.2. Класифікація емоцій. 9 Висновки до 1-го розділу 15 Розділ 2. 16 ЕМОЦІЇ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ 16 2.1. Регулятивне значення емоцій в самотворенні особистості. 16 2.2. Негативний вплив емоційного фактору на особистість. 21 Висновки до 2-го розділу 25 Розділ ІІІ 26 ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ЕФЕКТУ ЕМОЦІЙНОГО ЗГОРЯННЯ НА ОСОБИСТІСНУ СФЕРУ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ 26 3.1. Теоретичні основи дослідження. 26 3.2. Отримання емпіричних результатів. 28 3.2.1. Визначення рівня домагань респондентів. 28 3.2.2. Визначення степені емоційного вигоряння респондентів 31 3.2.3. Інтерпретація результатів дослідження 35 Висновки до 3-го розділу 37 Загальні висновки 38 Список використаної літератури 40 Додатки 42 Вступ Актуальність дослідження. В епоху інформаційних і соціальних технологій, інтенсивного розвитку науки і техніки змінюється темп і насиченість суспільного життя. Людина з’являється залученою до швидкоплинних, високоінформативних та емоційно напружених соціальних процесів. В таких умовах особливого значення набуває афектно-вольова сфера особистості. Її стійкість, здатність протистояти фізичному та моральному навантаженню обумовлює життєздатність індивіда, його психологічне здоров’я, продуктивність діяльності в професійній сфері. Зріст нервових захворювань спричиняється дією негативних емоційних чинників, з якими людина часом не здатна справитися. Стреси, дистреси та психічні розлади стали головною ознакою сучасного життя. В психології, практичний напрям якої прагне до створення умов щодо психологічної підтримки та захисту людини, емоційна сфера є об’єктом тривалих наукових досліджень, коріння яких сягають глибини століть. Терміни „афекти” і „пристрасті були основоположними для розгляду афективної сфери у працях „Про душу” Арістотеля, „Пристрасті душі” Декарта, „Етика” Спінози, „Антропологія з прагматичного досвіду” Канта та ін. Емпіричні дослідження емоцій розпочалися з постанням психології як науки у сучасному розумінні цього слова. Основоположні положення емоційних процесів описані у творах У. Джемса (1884), Г. Ланге (1890), І.М. Сєченова (1904), І.П. Павлова (1905), В. Кеннона і Ч. Шеррінгтона (1910), В.М. Бехтерєва (1929). В сучасній науці розвинувся цілий напрям дослідження емоційної сфери, провідними представниками якого стали: Л.М. Аболін, І.Д. Бех, В.К. Вілюнас, Л.С.Виготський, В. Вунд, Б.І. Додонов, О.В. Запорожець, К.Є. Ізард, І.С. Кон, О.І. Кульчицька, О.М.Леонтьєв, В.С. Мухіна, Я.З. Неверович, С.Л. Рубінштейн, П.В. Симонов, О.Я. Чебикін, Т.М. Чебикіна. Важливими у сучасній психологічній науці є дослідження впливу емоційних чинників на професійну діяльність індивіда, особливо у сфері науки і освіти. Емоційний компонент у педагогічній творчості, педагогічній майстерності було розглянуто в дослідженнях Ю.П. Азарова, Л.М. Ахмедзянової, Ф.Н. Гоноболіна, В.А. Кан-Калика, М.Д. Никандрова, Д.Ф. Ніколенка, А.С. Макаренка, І.Є. Синиці, В.О.Сухомлинського та ін. В працях Л.І. Божович, Л.А. Гапоненко, Н.Ф. Каськової, М.Г.Демидової, Р.П. Мільруда, А.В. Петровського, О.П. Саннікової, П.М. Якобсона та інших дослідників вивчалися прояви емоційності як фактора, що здійснює позитивний або негативний вплив на організацію навчально-виховного процесу й успішність професійної діяльності в цілому. Однак, численні теоретичні розробки в даній сфері призвели до виникнення різних підходів та різного тлумачення феноменів емоцій та почуття. Крім того, не зважаючи на значну теоретичну базу дослідження емоційних процесів, не вдалося розробити дієвої та ефективної методики долання психологічних перешкод в ході спілкування. Праця багатьох професіоналів, в тому числі і педагогів, залишилася досить вразливою від емоційного перевантаження. Тому метою даної роботи є теоретичний аналіз та узагальнення напрацювань в даній області, визначення впливу емоцій на особистість. Об’єкт дослідження – емоційна сфера особистості. Предмет дослідження – вплив емоцій на формування та розвиток особистості педагогічного працівника. Для реалізації мети дослідження передбачено виконання наступних завдань: – узагальнити теоретичні напрацювання психологів в області емоційної сфери; – проаналізувати шкідливий вплив негативних емоційних процесів на формування особистості; – зібрати та проаналізувати емпіричний матеріал щодо впливу феномену емоційного згоряння на формування особистісних якостей педагога. Методи дослідження. У теоретичній частині використано методи аналізу, узагальнення та синтезу існуючого наукового матеріалу з проблем емоційної сфери. В емпіричній частині для вивчення міри вираженості та симптомів синдрому емоційного вигоряння вчителя використовувалась методика діагностики емоційного вигоряння В.В.Бойко та методика визначення рівня домагань Шварцландера.
-
Ідеологія й утопія
Вступ 3 1. КЛАСИЧНІ УТОПІЇ ДАВНЬОГО СВІТУ 5 2. УТОПІЯ Й СУСПІЛЬНИЙ ІДЕАЛ 8 3. УТОПІЯ Й ІДЕОЛОГІЯ 12 4. УТОПІЯ Й АНТИУТОПІЯ 15 Висновки 17 Література 18 Вступ Утопія являється образом суспільства в свідомості людей, який вони уявляють в своїх мріях та до якого прагнуть дістатися. Це – суспільство справедливості, порядку, блага, щастя і мудрого правління, яке, на думку утопістів, колись повинно встановитися на землі. В філософії утопією прийнято вважати опис певного суспільства, тобто розроблений проект, який пропонує не тільки ретельний аналіз життя в такому суспільстві, а також і шляхи його побудови. Свою історію слово "утопія" бере від Томаса Мора, англійського філософа XVI ст. Він в своїй книзі "Острів Утопія" детально описує справедливе та щасливе життя людей на окремо взятому острові. Можна сказати, що саме з тих пір виникло "захоплення" створенням різного роду утопій мислителями, письменниками, філософами. Однак не можна сказати, що "утопізм" розпочався з Томаса Мора. Насправді явище "утопізму" притаманне людський природі. Скільки існує людина, напевно, стільки існує її прагнення до нового, справедливого, мудрого суспільства. Починаючи з давніх греків, трактати яких ми маємо можливість сьогодні читати, проглядає бажання людей закріпити і розвинути уявлення про такі справедливі суспільства загального благоденствування. Інша справа полягає в тому, що ті люди, які створюють утопії, не вважають їх такими. Вони переконані в тому, що справедливе та щасливе життя на землі ймовірно та, через те, пропонують свої шляхи та способи побудування та влаштування таких суспільств. Утопіями їх називають інші люди, противники таких перетворень, які пропонують або свої проекти, або нічого не пропонують, сподіваючись на мудрість еволюційного, природного процесу. В цьому і полягає проблема утопій. Один і той самий соціальний проект можна вважати утопією, а можна, навпаки, серйозно вірити в нього, рішуче та наполегливо йти шляхом його реалізації. Комунізм в свій час для радянських людей був не утопією, а ціллю – остаточним результатом якої було побудування суспільства без експлуатації і без антагоністичних класів. В той же час весь Захід вважав це утопією і тупиковою гілкою розвитку цивілізації. Тому означення утопії є дуже відносним: сьогодні вона утопія, а завтра, навпаки, реальність. Висновки Утопія є необхідною складовою духовного життя людства. Вона виконує певну орієнтовну-ціннісну функцію. Людство не може розвиватися з "закритими очами", воно повинно бачити, що його чекає у майбутньому. При цьому, якщо вимальовуються картини "світлого" майбутнього, річ йде про утопії, якщо фантазія пов'язується з драматичними та песимістичними настроями, слід говорити про антиутопії. У XX ст. змінилося відношення до поняття утопії, до самих утопій. Якщо раніше утопію розглядали як щось нереальне, непрактичне, вигадане, майже казкове, то тепер в утопіях стали бачити засіб огляду і оцінки реальності. Утопія як би стала моделювати додаткову позицію або точку зору, за допомогою якої вдається виявити тенденції розвитку сучасного суспільства, сфокусувати увагу на деяких непомітних поки формах, дати їм ясне образне втілення, оцінити їх з погляду поточних подій. Утопія або антиутопія виявлялися інструментами критичного аналізу сучасного суспільства, які дозволяють зрозуміти альтернативи його руху, що підкреслює значення для людей вибору історичної дії. Утопічна свідомість заснована на принципі тісного зв'язку людини і умов його життя, внутрішніх і зовнішніх. Причина нещасть людини криється не стільки в ньому самому, його помилках і слабкостях, скільки в несприятливих зовнішніх обставинах; людина здатна радикально змінюватися при зміні умов його життя; немає непереборної суперечності між благом індивіда і благом суспільства; розум – основна "родова" ознака людини, тому, спираючись на розум, можна перетворити все оточуюче на раціональній основі. Як правило, утопія припускає повне неприйняття існуючої системи соціальних відносин. Для утопічної свідомості характерна тотальна незгода з соціально-історичною даністю, для неї важливе не часткове поліпшення, а повна заміна існуючих порядків новими.
-
Відповіді на питання модуля з філософії
Заказ 3605. Філософія Відповіді на питання модуля з філософії Зміст Завдання № 1 3 Завдання № 2 3 Завдання № 3 5 Завдання № 4 5 Завдання № 5 6 Завдання № 6 7 Завдання № 7.. 7 Завдання № 8.. 8 Завдання № 9. 10 Завдання № 10.. 11 Завдання № 11. 12 Завдання № 12 15 Завдання № 13. 18 МОДУЛЬ № 2 ТЕМИ 7 – 12 ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ ЗАХОДУ. (ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ – ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ ХХ СТ.) І. Перевірте рівень засвоюваності щойно вивченої вами теми шляхом письмових відповідей на поставленні запитання. 1. Сформулюйте чотири правила методу Р. Декарта, що сприяють правильній роботі інтелекту. 2. Які принципові зміни в науковій і філософській картині світу відбулися в Новий час? 3. Перерахуйте введені німецькою класичною філософією принципи. 4. В чому полягає значення перевороту І. Канта? 5. Що таке „абсолютна ідея” за Гегелем? 6. Порівняйте вихідні ідеї класичної й некласичної філософії. 7. Перерахуйте основні напрями у зарубіжній філософії ХХ ст. 8. Назвіть вихідні ідеї екзистенціалізму, філософської антропології, персоналізму та фрейдизму. 9. Перерахуйте основні філософські погляди Г. Сковороди. 10. Окресліть філософські позиції і погляди П. Юркевича. ІІ. Самоперевірка засвоєння змісту основних понять, категорій, тем шляхом їх визначення. Споріднена праця – праця за покликанням. Цей термін зустрічаємо в працях Г. Сковороди, який писав: „Найвище задоволення, отже і щастя, приносить людині споріднена праця, праця за покликанням, не своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим процесом. Така праця є не тільки засобом забезпечення матеріального існування людини, але й способом її духовного самоствердження, джерелом радості і "весілля" [5, c. 82]. Споріднена праця не стільки засіб, скільки сенс життя”. Деїзм (від лат. deus – Бог) – філософське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи. Деїстичні принципи з’явилися в період Середньовіччя, коли розгляду підлягало питання ролі людини в створенні та функціонуванні всього того, що породжено божественною силою. Субстанція (від лат. substantia – „сутність”) – те, що лежить в основі, незмінна першооснова всього сущого. В історії філософії категорія „субстанція” посідала одне з центральних місць, набуваючи ідеалістичних або матеріалістичних тлумачень. Спочатку субстанцію розуміли як речовину, з якої складаються всі предмети, пізніше – як особливе найменування Бога, що призводило до дуалізму душі і тіла. Апріорний (лат. a priori – „первісно”) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Апріорний – значить такі знання, що добуті не із практичного досвіду, а взяті „із голови”. В переносному смислі слово „апріорний” означає „знання без перевірки”, взяті нібито наперед, ніж підтвердиться їх істинність. Воля – одна із функцій людської психіки, яка полягає насамперед у владі над собою, керуванні своїми діями й свідомому регулюванні своєї поведінки; прагнення досягти своєї мети; рішучість. В філософії – здатність людини мобілізовувати і спрямовувати свої психічні та фізичні сили на розв’язання завдань, що постають в ході її діяльності, свідоме подолання труднощів та перешкод; одна із сутнісних сил людини. Воля – головне поняття волюнтаризму – ідеалістичного напряму в філософії, який проголошує першоосновою буття волю. Екзистенція (від лат. existentia – „існування”) – основна категорія екзистенціалізму, яка означає внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в людському „Я”, внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Ірраціональний (від лат. iirationalis – „несвідомий”, „нерозумовий”) – в ідеалістичній філософії – такий, що не можна виразити в поняттях логіки, недоступний розумному поясненню. Ірраціональне – те, що знаходиться за межами розуму, алогічне чи неінтелектуальне, несумісне з раціональним мисленням або, навіть, суперечливе йому. Джерелом пізнання виступає інтуїція, почуття. Позитивізм (від франц. positivus – „умовний, позитивний, побудований на думці”) – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. На думку О. Конта, засновника позитивізму, позитивні знання – це „справжні” знання, які засновуються на досвіді. Відповідно до цього, слово „позитивний” можна тлумачити як „науковий” (науковий, побудований на емпіричному підтвердженні). Абсурд (від лат. absurdus – „безглуздість”) – в загальному розумінні нісенітниця, безглуздість. З точки зору екзистенціалістів, абсурд – це хворобливий стан, під час якого людина постійно розривається між раціональним та ірраціональним, між властивою для людини потребою в іншій людині "і нерозумним мовчанням світу" (А.Камю). А. Камю вбачає корені абсурду не в людині, і не в світі, а їх співіснуванні. Верифікація (від франц. verification, що походить від лат. verus – „істинний”, і fasere – „робити”) – в загальному розумінні – встановлювати істинність. Термін „верифікація” зустрічаємо у неопозитивістів, де ним позначається операція (метод) за допомогою якої встановлюють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Несвідоме – термін із психоаналізу З. Фрейда. „Несвідоме”, за Фрейдом, – особлива психічна реальність (глибини людської психіки), яка притаманна кожному індивіду та існує поруч із свідомістю (є однією з частин „психічного” в людині – несвідомої психіки). За сучасними тлумаченнями, „несвідоме” – певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутністю свідомого контролю й регулювання. Свідоме і несвідоме в людині утворює певну діалектичну єдність. Сублімація (від лат. sublimation – „піднесення”). В психоаналізі Фрейда – процес перетворення і переключення енергії афективних потягів на цілі соціальної діяльності та культурної творчості. Сублімація в цьому плані протилежна „витисненню”. Асцієнтизм можна зрозуміти як те, що протиставляється сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia – „знання, наука”) – абсолютизація науки (наукових методів і цінностей) у філософії, соціології і суспільній свідомості взагалі. Знецінює гуманістичні (релігійні, етичні, естетичні та ін.) цінності й розглядає людину як біоробота. Поняття близьке за змістом до поняття “натуралізм”. Феномен (від грец. phainomenon – те, що з'являється) – в буденній мові –унікальне явище; у філософії – чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є феномен, і він сприймає його як самоданість. Для вченого – це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність. ІІІ. Логічні вправи. Завдання 1. „Слабкі і невдахи повинні загинути – перша заповідь людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм у цьому” (Ф. Ніцше). До якої течії слід віднести автора цих суджень? Що намагається обґрунтувати Ніцше? Чи ви згодні з його точкою зору?”. Завдання 2. „Світ ловив мене, але не спіймав” (Г. Сковорода). Як ви розумієте вказаний вислів, який основоположний принцип мислення він ілюструє? Завдання 3. „Замість умоглядної філософії, яка викладається у школах, можна створити практичну, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок і всіх інших оточуючих нас тіл... ми могли б стати мовби господарями і володарями природи (Р. Декарт). Прокоментуйте цей вислів. На який саме принципах пропонує вчений підпорядкувати філософію практиці? Чи не переоцінює він при цьому ролі розуму? Завдання 4. „Що розумне – те дійсне, і що дійсне – те розумне” (Гегель). У чому полягає реальний сенс такого вислову? Чому ця думка знаходила як прихильників, так і опонентів? У чому полягає її небезпечність для суспільного буття?
-
обгрунтуйте актуальність творчості Т Шевченка періоду Трьох літ в 21 ст
ВСТУП 3 РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ Т.Г. ШЕВЧЕНКА 6 1. Життєвий шлях великого кобзаря 6 1.2. Особливості поетичного стилю Т.Г. Шевченка та їх видозміна відповідно до трьох етапів творчості 8 1.2.1. Особливості першого етапу творчості Т.Г. Шевченка 9 1.2.2. Провідні мотиви та образи періоду «трьох літ» 11 1.2.3. Специфіка третього періоду творчості митця 13 РОЗДІЛ ІІ. ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ Т.Г. ШЕВЧЕНКА ПЕРІОДУ ТРЬОХ ЛІТ 2.1. Жанрова специфіка творчості періоду трьох літ. Головні теми та образи творів 17 2.2. Літературознавчий аналіз творчості Т.Г.Шевченка 1843-45 рр. 22 2.3. Роль творчості періоду трьох літ Т.Г. Шевченка у становленні української культури та її актуальність у ХХІ ст. 26 ВИСНОВКИ 35 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 38 ВСТУП Тарас Шевченко став співцем свободи Українського народу. Усе життя він присвятив реалізації своєї найбільшої мрії - пробудити волелюбний дух українців, щоб побачити рідну землю вільною. За час, що минув, український народ переживав періоди, коли свобода та незалежність ставали майже реальністю, і такі, коли ця споконвічна мрія здавалася нездійсненною. Було немало трагічних сторінок, але було і те, що дозволило сформуватися сучасній українській нації, здатній відстоювати оспівані Т.Шевченком ідеали. З 1991 року ми ведемо відлік існування нової Незалежної України. Але, мабуть, лише у минулому році світ ледь не вперше зрозумів Україну та українців насправді. Це багатомільйонна держава, яка поділяє зрозумілі нам усім загальноєвропейські ідеали та цінності, прагнення до свободи і демократії. Останні події в Україні відкрили нові перспективи для нашої країни і для розвитку її відносин з оточуючим світом. Сьогодні ми з повним правом можемо говорити, що українці реалізували мрію великого українського поета Т.Шевченка і створили не тільки незалежну, але і вільну Україну. Вільну від страху, невпевненості у своїх силах і своєму майбутньому. Вільну, бо здатну відстоювати своє право обирати власну долю і захищати свій вибір. Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, які до нього в українській літературі ще не порушувалися або порушувалися надто несміливо й обмежено. Шевченко став новатором у пошуках нових художніх форм та засобів, у виробленні та утвердженні нового художнього мислення. Своєю творчістю Т.Шевченко завершив процес формування української літературної мови, здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Актуальність теми дослідження. Сучасна духовна ситуація в Україні і в світі характеризується глибинними зрушеннями, які мають прояв на різних рівнях суспільного буття і свідомості. Одну з ключових ролей у цих змінах відіграє відродження національної культури, у тому числі її науково-теоретичний аналіз і філософська рефлексія. Головною метою філософського українознавства є дослідження сутнісних підвалин української культури, її специфіки та місця серед інших національних культур, а одним з його головних предметів стає творчість українських митців, у якій набули конкретного виразу й чіткої кристалізації специфічні риси національного світобачення. В українській культурі серед великого кола митців, які найбільш яскраво й органічно виразили національний образ світу, головне місце належить Тарасові Шевченку, особливо його поетичній творчості, що набула функції своєрідної “Євангелії українців” – тобто метатексту, у якому засобами художньої символіки опредметнено основні смисли, цінності, цілі й завдання життя українського народу в його минулому, сучасному й майбутньому. Цей метатекст є не тільки скарбницею колективної пам’яті, але й набуває програмового характеру: він визначає й визначатиме сам спосіб бачення колективною національною свідомістю тих чи інших явищ історичного, соціально-політичного, культурного й морального буття української нації. Поетична творчість Т.Шевченка не просто несе в собі потенціал певних смислів, цінностей, цілей тощо, але й транслює специфічний спосіб світобачення й відповідний національний образ світу, що складає їхнє підґрунтя. Саме специфічність національного образу світу є головною передумовою спадкоємності в національній культурі, можливості сприйняття й відновлення традиції, а тим самим і одну з головних передумов національної ідентичності і життєвих сил народу. З іншого боку, національний образ світу акумулює у собі досвід змін і модернізацій у культурі народу, зокрема, тих, що постали внаслідок творчих зусиль його видатних митців. Найбільш репрезентативний прояв національного образу світу відбувається в типових художньо-поетичних образах, створених митцями-класиками, адже смисл художньої творчості саме в тому і полягає, щоб якнайяскравіше і якнайглибше виявити своєрідність і глибину народного життя, що у повсякденні може залишатися прихованою і непомітною. Об’єктом дослідження є життєвий і творчий шлях Т.Г. Шевченка. Предмет аналізу – поетична творчість Т.Г. Шевченка періоду трьох літ. Мета роботи полягає у виявленні та характеристиці особливостей поетичної творчості Т.Г. Шевченка періоду трьох літ та визначення її актуальності і ХХІ ст. Досягнення поставленої мети вимагає вирішення конкретних завдань: 1) описати життєвий шлях великого кобзаря та виявити його вплив на творчість видатного поета; 2) ідентифікувати особливості поетичного стилю Т.Г. Шевченка та їх видозміну відповідно до трьох етапів його творчості; 3) охарактеризувати жанрову специфіку творчості періоду трьох літ; 4) проаналізувати теми та образи творів періоду трьох літ; 5) провести літературознавчий аналіз творчості Т.Г. Шевченка 1843-45 рр; 6) дослідити роль творчості періоду трьох літ Т.Г. Шевченка у становленні української культури та визначити її актуальність у ХХІ ст. Структура виконаного дослідження обумовлена його метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури. ВИСНОВКИ У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення. Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу. Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль. По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843-1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845). У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» – вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом. У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» – перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики. Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом – у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).
-
„Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас).
Зміст Вступ 3 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26 Висновки 31 Література 33 Вступ Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання. Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології). Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін. Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування. Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті. На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання: • проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства; • провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом; • оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи. Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства. Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики. 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4]. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів. Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386]. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів. Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності. Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта. Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності. Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності. Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності. І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності. Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння. "Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13]. Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології. Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину. Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення. Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами. Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта. Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної. Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми. Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя. Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину. Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда. В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя. Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей. Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства. Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості. Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення. Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших. Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри. Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору. Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики. Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання. 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди. Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки". Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56]. У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності. Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62]. Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування. Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання. Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті. Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії. Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі. 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін. Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя. У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем. Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби. Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження. Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122]. Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350]. ”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374]. Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356] Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122]. Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”. “Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному: 1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”); 2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні. Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії. 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей. Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень. З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156]. На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах. Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності. Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації. Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства. Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах. Висновки Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства. Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом. У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини. Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень. Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища. Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота.
|