Мудрими народжуються чи стають

 У нас Ви маєте можливість замовити матеріал за темою «Мудрими народжуються чи стають», або знайти вже готові матеріали, які містять певну інформацію за даним запитом

• Реферат психокорекційної програми уяви
  
  ВСТУП 3 ТИПОВА ПРОГРАМА ПСИХОКОРЕКЦІЇ УЯВИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ 4 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРОГРАМИ 4 2. ЗМІСТ ЗАНЯТЬ 5 3. ЕТАПИ ПСИХОКОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ 7 3.1. Докорекційно-психодіагностичний (підготовчий) етап 7 3.2. Настановний етап 8 3.3. Психокорекційний (основний) етап психокорекційної роботи 8 3.4. Завершальний (оцінювальний) етап 11 ВИСНОВКИ 12 ЛІТЕРАТУРА 13 ВСТУП Актуальність проведення психокорекційних заходів обумовлена прагненням нашої держави реалізувати ефективну освітянську політику в області навчання і виховання молодого покоління. Підготовка молоді до дорослого життя, підвищення їх рівня освіти залишається справою загальнодержавного рівня, знаходиться в центрі уваги суспільства. Розвиток освітянських технологій, поява нових ефективних методик роботи з різними категоріями учнів являються одними з головних завдань в процесі шкільного навчання. Розвивальна психологічна корекція когнітивної або інтелектуальної сфери розвитку дитини займає в цьому процесі не останнє місце, тому що дозволяє застосовувати до кожного школяра індивідуальний підхід, враховувати всі його психологічні особливості, котрі по тим чи іншим причинам не "вписались" у загальну схему навчального процесу. Психологічна корекція можлива на всіх етапах становлення людини, якщо того вимагають обставини її розвитку, але особлива необхідність в ній виникає у класах початкової школи, коли закладаються основи навчання, знань та вмінь що на всі шкільні роки, а також в процесі подальшого отримання освіти, стають базою для успішного оволодіння учнем навчального матеріалу. Основними при цьому виступають заходи з підвищення когнітивних властивостей особи – уяви, уваги, мислення, пам'яті. Саме вони стають фундаментом, на якому розвивається особистість в цілому, та дозволяють їй успішно реалізовувати себе в усіх видах діяльності. Важливість психокорекції уяви пов’язана з необхідністю нормалізації розумового розвитку молодших школярів, у яких саме в цей період відбувається зміна мисленнєвої моделі – перехід від теоретичного то наочно-образного мислення. Не всі учні успішно долають цю ступінь у розвитку, тому допомога їм являється край необхідною і актуальною. З уявою пов’язано логічне і абстрактне мислення, можливість розв’язання дитиною різноманітних навчальних і практичних завдань. Саме від уяви залежить також розвиток творчих здібностей людини, що стає основою її успішності у дорослому житті. >>>>
• Філософія Середньовіччя
  
  Вступ 3 1. Місце філософії в духовному житті Середньовіччя. Вихідні ідеї західної та східної патристики. 4 2. Схоластика: теорія „подвійної істини”. Провідні напрями: номіналізм та реалізм. 10 Висновки 17 Література 18 Вступ На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що в V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служанкою богослов’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства. Філософія Середньовіччя, маючи пояснення всіх питань буття через особу Бога, пройшла тривалий шлях розвитку. Саме суперечливість догматичних принципів схоластики в кінцевому підсумку сприяв пробудженню суспільної свідомості в епоху Відродження. Дослідження філософської спадщини схоластів має теоретичну цінність для розуміння культурного розвитку людства, пропонуючи для дослідження різноманітні зразки умовиводів, на які була багата середньовічна думка. >>>>
• Шкідливі звички
  
  Вступ 3 1. НЕБЕЗПЕКА АЛКОГОЛЮ 4 2. ПАЛІННЯ 8 3. НАРКОМАНІЯ – "ПОВІЛЬНА СМЕРТЬ" 12 Висновки 15 Література 16 Вступ Будь-яка людина має безліч різноманітних звичок. Одні з них вважаються позитивними, бажаними, інші, навпаки – негативними, шкідливими. Звички стосуються поведінки людини в різних сферах і рівнях діяльності: праці, відпочинку, повсякденному житті. Але, коли говорять про шкідливі звички, мають на увазі ті, що впливають на здоров'я людини. Таких звичок, як правило, виокремлюється тільки три: паління, пияцтво і наркоманія. Звички з'являються в ході звикання людини до певних дій, вчинків, та поступово стають фізіологічною потребою організму. В цій роботі мова піде про руйнівну дію шкідливих звичок – паління, пияцтва, наркоманії – на організм людини, як в ході звикання, так і після його набуття. Висновки Вживання алкоголю, тютюну, наркотиків, відбуваючись спочатку як акти одиночної дії, поступово переростають у звички. А вони, в свою чергу, викликають фізіологічну потребу організму в цих речовинах, без яких вже людина не може обійтися. Найбільш шкідливим та руйнівним для людини є вплив наркотичних засобів, позбавитися від залежності яких, практично людина не в змозі. Шкідливі звички надають значних втрат як самій людині, так і суспільству в цілому. На боротьбу і профілактику з ними держава витрачає значні засоби та кошти. Вищеперелічені шкідливі звички стали об’єктом значної уваги з боку суспільства та держави в багатьох країнах світу. >>>>
• ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ
  
  1. ПОНЯТТЯ „ПРИРОДА” І „ТЕХНІКА” У ДАВНІХ ГРЕКІВ 3 2. РОЛЬ ТЕХНІКИ В РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. ЗНАРЯДДЯ ПРАЦІ ЯК ОПРЕДМЕТНЕННІ ЛЮДСЬКІ ЗДІБНОСТІ 11 3. ПРОБЛЕМИ ТЕХНОЛОГІЙ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУМІСНИХ СИЛ ЛЮДИНИ 16 4. СУЧАСНІ ПЕРСПЕКТИВИ ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТЕХНІКИ 21 Висновки 26 Література 27 Висновки Таким чином, ми бачимо, що розвиток людської цивілізації відбувається у напрямку поглибленого вивчення людиною явищ природи, використання цих знань для створення більш досконалих технік і технологій. Не завжди винаходи та новітні технології стають корисними для людей. Навпаки, більшість новітніх технологій загрожують нормальному розвитку людства, наносять значної шкоди його фізичному і психічному здоров’ю. Технології атомної енергетики, комп’ютерна та інформаційна технологія крім переваг, які відносяться до корисності використання їх людиною для полегшення своєї праці і комфортного існування, мають в потенціалі і шкідливі і небезпечні наслідки для людства в цілому. В біотехнологіях, яким зараз спробують надати „зелене світло” можуть бути закладені такі загрози, які сучасні дослідники ще не в змозі оцінити належним чином. Рівновага системи „природа – людина – техніка”, яка існувала в античні часи, зараз порушена і має тенденції до переваги техніки як над людиною, так і над природою (маючи на увазі оточуюче людей середовище на планеті Земля). На протязі останніх 40-50 років вже мали місце ряд техногенних катастроф, кількість і потенціал яких збільшується з кожним новим винаходом науковців. В світі зростаючої небезпеки існування людей від наслідків техногенного характеру дуже сумнівним виглядає науково-технічний процес як явище прогресу людства. >>>>
• Фактори формування характеру особистості
  
  Вступ 3 1. ЗДІБНОСТІ ТА ХАРАКТЕР В СТРУКТУРІ ОСОБИСТОСТІ 5 1.1. Здібності людини та проблема їх формування 5 1.2. Темперамент людини як основа формування її характеру та здібностей 10 1.3. Вплив темпераменту на здібності та формування характеру 16 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ФАКТОРІВ ФОРМУВАННЯ ЗДІБНОСТЕЙ 18 2.1. Креативність як здібність особистості до творчості та практика її дослідження 18 2.2. Програма дослідження креативності учнів старших класів за методикою Джонсона 20 2.3. Хід опитування 22 2.4. Обробка результатів 24 2.5. Аналіз та інтерпретація результатів 25 2.6. Висновки по дослідженню 28 3. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВРАХУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ЛЮДИНИ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ РІЗНОГО РОДУ ДІЯЛЬНОСТІ 29 Висновки 31 Література 33 Додаток 1 35 Додаток 2 38 Вступ В сучасній Україні актуальною залишається проблема формування особистості, її характеру та здібностей. Суспільству потрібні люди, які маючи високій творчий потенціал і досконалі психологічні, моральні та ділові якості, здатні стати лідерами нації в її прагненні до високого рівня життя, до розбудови економічно розвинутої держави. Формування людини завжди залишалося в центрі уваги науковців. Особливе місце в цих дослідженнях займало вивчення здібностей індивіда, від яких, в цілому, залежить потенціал особистості, її значення у суспільному житті. У більш сучасному контексті історично-психологічного аналізу проблеми заслуговують на увагу психологічні підходи до дослідження здібностей людини, які склалися в рамках творчої спадщини найкрупніших американських персонологів ХХ століття (А. Адлер, Е. Фромм, Г. Олпорт, А. Бандура, Е. Еріксон), теоретичних концепцій радянських психологів (Б.Г. Ананьєв, Л.С. Виготський, Е.В.Ільєнков, Г.С. Костюк, Б.Ф. Ломов, С.Л. Рубінштейн). Емпіричне дослідження розвитку здібностей у зарубіжній психологічній науці пов'язано з іменами таких психологів як Ф.Гальтон і В. Штерн, Е.Клапаред та А. Біне, Ч. Спірмен і Л. Терстоун, Г. Айзенк Р. Стернберг, Д. Гілфорд, Д. Векслер, Д. Рензуллі, та ін., які намагалися виявити сутність цієї особистісної складової, її природу та детермінанти розвитку, розробити адекватні засоби діагностики, статистичного аналізу й розвитку, визначити специфіку функціонування у прикладанні до різноманітних видів людської активності. На шляху наукової розробки зазначених питань у проблематику особливого змісту виділилися також здібності соціальні, питанням діагностики розвитку яких присвячені роботи Ч. Ханта, Е. Торндайка, Г.Олпорта, Г. Джерекі, Д. Гілфорда, Г.Гарднера, Р. Стернберга та ін. На вітчизняному ґрунті в радянські й пострадянські часи психологічним дослідженням здібностей активно займалися Т.І. Артем'єва, Д.Б.Богоявленська, Е.М.Борисова, Л.А. Венгер, Е.А. Голубєва, В.Н. Дружинін, О.В. Запорожець, Є.П. Ільїн, З.І.Калмикова, В.В. Клименко, Є.О. Клімов, О.Г. Ковальов, Г.С. Костюк, В.А. Крутецький, Н.С.Лейтес, С.Д. Максименко, В.О. Моляко, К.К. Платонов, В.О.Рибалка, С.Л. Рубінштейн, В.А.Роменець, Р.О.Семенова, Б.М.Теплов, М.О.Холодна, В.Д. Шадриков, та ін. Велика кількість праць присвячена типологізації характеру, визначенню певних його рис та особливостей. Разом з тим недостатньо розробленими залишаються питання залежності формування здібностей людини від такої основної складової характеру як темперамент. Безсумнівним залишається те, що характер особистості підлягає дії певних факторів та залежить від них, але спірним є визначення того, який з них вважати вирішальним в формуванні той чи іншої риси характеру або здібності людини. Дана робота ставить перед собою мету: поглибити та розширити знання щодо дії факторів, які впливають на формування характеру особистості та її здібностей. Об’єктом дослідження виступають здібності людини як індивідуально-психологічні властивості. Предметом дослідження – взаємовплив здібностей і темпераменту особистості. Для досягнення мети дослідження передбачено виконання наступних завдань: − проаналізувати зміст наукової літератури стосовно теоретичних основ становлення та розвитку людини, набуття нею певних здібностей; − провести емпіричне дослідження щодо визначення темпераменту індивіда та його креативних здібностей та визначити вплив рис темпераменту на наявність та набуття людиною креативних здібностей; − відпрацювати психологічні рекомендації стосовно специфіки набуття рис креативності у осіб з різними властивостями темпераменту. Методами дослідження роботи стали теоретичний аналіз наукової літератури, а також загально психологічні методи – спостереження, бесіди, контент-аналіз творів, тестування – тест-опитувальник Джонсона, тест Айзенка. Висновки Люди народжуються з різними особливостями функціювання головного мозку, що зумовлюється типом нервової системи, але ці фізіологічні відмінності людей є лише передумовою для формування в процесі життя різних морально-психологічних якостей, зокрема і відмінностей у характері. Те, що в одній сім'ї за схожих умов виростають діти з різними рисами характеру, не може бути доказом природженості рис характеру. Адже однакових умов у вихованні дітей не буває. Багатогранність спілкування, обставин, в які потрапляють діти, та їхніх переживань створює надзвичайно різноманітні умови для життя та виховання особистості. Саме це, відбиваючись у мозку дитини, викликає найрізноманітніші індивідуальні способи реагування, які поступово стають у кожної дитини своїми, властивими лише їй звичними рисами характеру. Характер та здібності людини формуються в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості і передусім праця як середовище її суспільного буття, спілкування. Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру та здібностей, особлива роль належить вихованню. Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується. Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає закріпленню небажаних звичок і рис її поведінки. Темперамент здійснює значний вплив на характер людини, формування її здібності протягом психічного розвитку. Дослідження показало, що різні види темпераменту, обумовлючи різні характери індивіда, здійснюють різний вплив на формування здібностей людини. В даному дослідженні виявлено покращення результатів формування таких здібностей як креативність у осіб вікового діапазону від 18 до 33 років, які є за темпераментом меланхоліками та холериками. В першу чергу, це повязано з необхідністю даних типів темпераменту звикання до нових умов діяльності та форм поведінки. Такі зразки поведінки людина, становлячись все більш зрілою, набуває все більше і більше. Відповідно до цього у індивіда з'являються додаткові ресурси для вдоскоанлення інших своїх якостей (в нашому дослідженні – креативності). >>>>
• Міжособистісні відносини та методи їх вивчення
  
  Вступ 2 1. Міжособистісні відносини та їх класифікація 3 2. Методи вивчення міжособистісних відносин. 7 Висновки 13 Література 14 Вступ У професійній діяльності багатьох людей дуже важливим є вміння правильно будувати свої взаємовідносини з оточуючими: друзями, колегами по роботі, діловими партнерами. Особливого значення воно набуває в роботі педагогів – вони повинні не тільки формувати особистість вихованця, а й піклуватися про те, щоб психологічна атмосфера в учнівському колективі була сприятливою для сумісного навчання. Психологія і педагогіка в межах своїх дисциплін напрацювали достатній матеріал для того, щоб будь яка людина, необов’язково фахівець, могла врахувати та застосувати практичні рекомендації для налагодження ефективних стосунків з особами свого соціального оточення. Для більш конкретного вивчення стану справ в колективі існують спеціальні методи дослідження міжособистих стосунків. Застосування даних методів має велике практичне значення в роботі всіх осіб, що мають підлеглих та є відповідальними за якість їхньої діяльності, навчання та виховання. Висновки Міжособистісні взаємини – суб'єктивні зв'язки і ставлення, які існують між людьми в соціальних групах; це система міжособистісних установок, ціннісних орієнтацій, очікувань, які визначаються змістом спільної життєдіяльності людей. Відносини між людьми можуть будуватися за двома принципами: формальними і неформальними. Формальні взаємовідносини заздалегідь визначені, закріплені в моральних і навіть правових нормах. Неформальні відносини будуються в довільному порядку, вони встановлюються такими за спільною згодою обох сторін і залежать від тієї практики спілкування, яка прийнята між даними індивідами. При побудуванні неформальних відносин велике значення мають симпатії і антипатії. Якщо у відносинах панують тенденції до симпатії, встановлюються дружні, теплі стосунки, якщо антипатії – то вони стають напруженими, офіційними, ворожими. Міжособистісні відносини в групі можна розглядати в статиці, в тому вигляді, в якому вони сформувалися на даний момент часу, і в динаміці, тобто в процесі розвитку. У першому випадку аналізуються особливості існуючої системи відносин, в другому – закони їх перетворення і розвитку. За допомогою існуючих методик дослідження взаємовідносин (спостереження, соціометрія, референтометрія) можна досліджувати якісні і кількісні показники стосунків в колективі та на основі їх результатів робити відповідні практичні висновки для їх покращення або корекції. >>>>
• Психологічні характеристики соціальних груп, рівні організованості груп. Ваші судження щодо оптимальності груп на виробництві, в навчанні
  
  Вступ 3 1. ПСИХОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП 4 2. РІВНІ ОРГАНІЗОВАНОСТІ ГРУП 9 3. ОПТИМАЛЬНІСТЬ ГРУП НА ВИРОБНИЦТВІ, В НАВЧАННІ 14 Висновки 18 Література 19 Вступ Проблема групи як найважливішої форми соціального об'єднання людей в процесі спільної діяльності і спілкування – одна з центральних в соціальній психології. Інтерес до групи обумовлений рядом принципових моментів. З одного боку, особистість, її самосвідомість, прийняті нею цінності і норми, система уявлень про світ формуються в процесі включення людини впродовж її життя в діяльність самих різних груп. Психічний склад особистості, її моральні, ділові якості формуються на перетині різних групових впливів. Отже, неможливо зрозуміти людину, дослідити процес її розвитку, не звертаючись до аналізу тих груп, членом яких вона є. З іншого боку, група сама по собі не є простою сумою людей, що увійшли до неї, а представляє з моменту свого психологічного виникнення самостійне цілісне явище з своїми власними характеристиками, що не зводяться до суми індивідуальних характеристик її членів, власною історією розвитку і закономірностями життєдіяльності. Висновки При роботі з соціальними групами керівники в процесі виробництва (навчання) повинні надавати особливої уваги їхнім психологічним характеристикам, що відображають функціонування складної сукупності внутрішньо-групових соціально-психологічних явищ і процесів. Психологічні характеристики групи певним чином віддзеркалюють внутрішній світ кожного члена групи, але не виступають при цьому арифметичною сумою індивідуальних властивостей людей, а уявляють собою більш складне, інтегративне утворення їх цілей, мотивів, потреб, норм, емоцій, прагнень, бажань. Психологічні характеристики здійснюють вплив на формування інших властивостей групи, які здійснюють безпосередній вплив на її функціонування в процесі виробництва або навчання: організованість, спрацьованість, згуртованість, дисциплінованість, наявність певного соціально-психологічного клімату. Ці властивості, з одного боку, також відображають психологію групи, а з іншого – стають наслідками розвитку соціальних зв’язків та процесів групової динаміки, що відбуваються в групі. Найбільш узагальненою характеристикою можна вважати оптимальність групи, яка вбирає в себе всі найбільш позитивні якості і риси групи як в психологічній, так і в соціальній сфері. Піклування про оптимальність групи з боку керівника викликає покращення виробничих (навчальних) показників групи, сприяє утворенню найбільш ефективної, керованої та продуктивної спільності людей. >>>>
• Форми захисту і збереження інформаційних ресурсів суспільства
  
  Вступ 3 1. Збереження та захист інформаційних ресурсів. Форми збереження інформації. 4 2. Правова форма захисту інформації. 8 3. Організаційно-технічні форми захисту інформації. Страхова форма. 13 Висновки 18 Література 19 Вступ Людство вступає в інформаційну еру. Багато країн вже сьогодні є такими, що підпадають під визначення поняття „інформаційне суспільство”, яке пов’язане з всеохоплюючим впливом в них інформаційних технологій, використання інформаційних засобів для керування суспільними процесами. Безперечно, інформаційні інновації значно полегшують життя людей, допомагаючи їм більш ефективно збирати, зберігати, обробляти та поширювати інформацію. Однак, разом з тим постають інші проблеми, яких не було в „доінформаційних” суспільствах. В першу чергу, це стосується захисту інформації. Від нього сьогодні залежить безпека та благополуччя не тільки окремої фірми, підприємства, а й суспільства в цілому. Все частіш стають відомі випадки, коли інформація використовується на шкоду людям, проти їх репутації, гідності, а масштабах держави – всупереч національним інтересам та безпеці. Розуміння цього вимагає більш поглибленого вивчення питань, які пов’язанні з захистом та збереженням інформації. В даній роботі будуть висвітленні питання практиці використання інформаційних ресурсів їх різних форм захисту та збереження. Висновки Захист і збереження інформації в умовах становлення інформаційного суспільства становляться життєво важливими видами діяльності людей. Це обумовлюється тим значенням, що стали мати інформаційні ресурси в функціонуванні та розвитку соціальних інститутів. Спотворення, перекручення або втрата інформації може призвести до великих шкідливих наслідків в будь-якій області діяльності людських спільнот. Якщо збереження інформаційних ресурсів розглядається як можливість її технічної фіксації для подальшого використання, то захист інформації передбачає заходи з попередження її навмисного або природного псування. Розвиток сучасної техніки призвів до виникнення нових технічних форм збереження інформації. Поява оптичних накопичувачів або магнітних накопичувачів підвищеної місткості сприяє можливості збереження величезних обсягів інформації. Крім того, продовжує зберігати своє значення традиційні форми збереження інформації – письмова (друкована) і усна (пам’ять людей). Захист інформації сьогодні характеризується активізацією роботи з попередження навмисного спотворення інформації, несанкціонованого використання інформаційних ресурсів. Основними формами захисту інформації є правова, організаційно-технічна і страхова. Система заходів з захисту інформації потребує комплексного підходу до вирішення питань захисту та включає в себе спільне застосування технічних, правових і організаційних мір захисту. Без розуміння правових питань, навіть застосовуючи найдосконаліші технічні засоби, неможливо розв’язати проблему захисту інформації. >>>>
• Теорія і практика реабілітаційної роботи країни Північної Америки (на прикладі США)
  
  Вступ 3 1. ОСНОВИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В США 4 2. РЕАБІЛІТАЦІЯ В США АЛКОГОЛЬНО- ТА НАРКОЗАЛЕЖНИХ ХВОРИХ 6 Висновки 9 Література 10 Вступ Реабілітація як поняття є відносне новим в історії людства. Це – процес, спрямований на досягнення певної мети по відношенню до індивідуума, що переніс травму, захворювання або послаблений стан. Вона припускає, що цей індивідуум раніше був здатний адекватно функціонувати в тих сферах діяльності, активність в яких піддалася ослабленню і тепер необхідно здійснити ряд заходів та процедур для повернення його до колишнього стану або колишньої здатності функціонування. Проблема реабілітації завжди існувала в будь-якому суспільстві. Хвороби, поранення на війні, епідемії, нещасні випадки наносили і наносять значну шкоду здоров’ю людей, і відновлення їх після багатьох форс-мажорних обставин є край важкою, але ж все-такі в багатьох випадках – реальною задачею. США як країна, що прагне до загального добробуту своїх громадян та має величезний досвід в реалізації гуманітарної політики, є певним зразком в проведенні численних реабілітаційних програм для відновлення здоров’я та працездатного стану тих, хто їх потребує. Висновки В США величезна увага надається допомозі людям, які мають погіршення свого фізичного і психічного стану. Реабілітація їх до нормального, звичайного життя є завданням численних державних медичних і психологічних центрів, громадських та благодійних структур. Люди, які отримали травми та стали інвалідами, відчувають на собі піклування суспільства про те, щоб повернути їм радість життя, зробити його повним, насиченим, відроди віру в свою корисність для громади. Реабілітація в США розвивається за трьома напрямками: соціально-медичним, соціально-психологічним і соціально-педагогічним. Тобто постраждалим надають не тільки необхідну медичну допомогу, а й роблять все, щоб людина вважала себе не втраченою для суспільства, а вміла побудувати відношення з оточуючими на нових принципах, котрі є необхідними для її самоактуалізації. Піклування про таких людей відчувається на всіх рівнях та в усіх сферах. Бізнес, спорт, культура – ці галузі все більш стають доступними для людей-інвалідів. Особлива увага в США приділяється поверненню до нормального життя людей з алкогольною та наркозалежністю. Численні програми, що проводяться практично в усіх штатах Америки і підтримуються на державному рівні, дозволяють людині вилікуватися від цих хвороб, відновити свій соціальний статус, побудувати нові моральні орієнтири на продуктивну діяльність в суспільстві. Велике значення при цьому надається діям громадськості, волонтерам, добровільним помічникам фахівців. >>>>
• Філософія Середньовіччя
  
  Вступ 3 1. Місце філософії в духовному житті Середньовіччя. Вихідні ідеї західної та східної патристики. 4 2. Схоластика: теорія „подвійної істини”. Провідні напрями: номіналізм та реалізм. 10 Висновки 17 Література 18 Вступ На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що в V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служанкою богослов’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства. Філософія Середньовіччя, маючи пояснення всіх питань буття через особу Бога, пройшла тривалий шлях розвитку. Саме суперечливість догматичних принципів схоластики в кінцевому підсумку сприяв пробудженню суспільної свідомості в епоху Відродження. Дослідження філософської спадщини схоластів має теоретичну цінність для розуміння культурного розвитку людства, пропонуючи для дослідження різноманітні зразки умовиводів, на які була багата середньовічна думка. Висновки Середньовічною філософією називається провідний філософський напрям, який набув поширення в Європі в V – XVI ст. Він мав теологічний характер, тому що визнавав Бога як вищий існуючий початок, а весь навколишній світ – результатом його творіння. Філософія Середньовіччя формувалась і складалася під егідою церкви, надаючи її положенням і догматам форму теорії, застосовуючи філософські прийоми і термінологію, сама змінюючись у залежності від змін в соціальному житті суспільства і змін у самій церкві. У цілому в суто філософському плані середньовічна філософія сформувалася на деяких засадах античної філософії, зокрема філософії Платона і Аристотеля. Але на відміну від космологічної і космоцентричної античної філософії, середньовічна філософія була теоцентричною. Відкинув античні цінності культу квітучої тілесності, захоплення красою тіла, його фізичною досконалістю, основну увагу філософія Середньовіччя стала приділяти внутрішньому світу людини, вірі, самосвідомості, совісті, спонукаючи людину постійно приборкувати, умертвляти тілесно-чуттєве як одвічне джерело і спонукання гріховності. В епоху Середньовіччя, незважаючи на його відносно регресивний характер, була накопичена величезна філософська традиція, яка сприяла розвиткові думки в часи Відродження і Реформації. >>>>
• Сучасна українська культура
  
  Вступ 3 1. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ДОБУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ЗДОБУТКИ ТА ВТРАТИ. 4 2. КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ 9 3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У СВІТОВОМУ КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ ХХІ СТ. 13 Висновки 16 Література 17 Вступ Культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивається за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура. Тривалий час культура нашого народу знаходилася у "вигнанні" на рідній землі. Гоніння на неї розпочалися ще декілька сот років тому, за часів знаходження в складі двох найсильніших імперій Європи – Російської і Австрійської. Продовження руйнівного процесу відбувалося в період "братської", інтернаціоналістської політики комуністичного режиму СРСР. В цей час ледь не відбулося непомітне поступове знищення самобутності української нації, що проходило під лозунгом "Пролетарі усіх країн – єднайтеся!". Спасіння наступило у 1991 році, коли вдалося відновити незалежність України та створити реальні умови для побудови новітньої суверенної української держави. За цей період багато подій відбулося в житті нації. Культура України отримала можливість для вільного і повноцінного розвитку. Однак, поруч із великими здобутками в цій сфері, сьогодні спостерігається і ряд негативних моментів. Висновки Відсутність державності протягом багатьох століть призвела до того, що наприкінці ХХ століття Україна ледь не згубила свою національну самобутність, отримала значні втрати в культурній, науковій та освітянській сфері. Процеси руйнації культури нації були призупинені з набуттям незалежності у 1991 році. За роки незалежності відбулося культурне відродження України. Значні зрушення та видатні події спостерігалися в усіх сферах культурного життя суспільства: науці, освіті, музиці, зображувальному мистецтві, літературі, театрі, релігії та ін. Певний внесок у розвиток культури зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України хоч і продовжують інтегруватися у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, однак їх особисті успіхи стають надбаннями не тільки націй до яких вони пристали, але й України. Проте, крім позитивних, сьогодні особливо помітним становиться наявність негативних моментів у культурному житті України. Кризові явища у соціально-економічній та політичній сфері здійснюють згубний вплив на вдосконалення культурної політики в державі. Здобутками культурних досягнень нації користується все менша кількість українців, які через матеріальні і фінансові негаразди не мають можливості вільного доступу в деякі сфери культури. Крім того, на жаль, Україна продовжує губити свої таланти, які розпочинають працювати задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. >>>>
• Методика діагностики рівня суб’єктивного контролю Дж. Роттера, особливості її проведення та інтерпретації
  
  Вступ 3 1. СУТНІСТЬ МЕТОДИКИ, ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДИКИ ДЖ. РОТТЕРА 4 1.1. Методика Дж. Роттера як інструмент для дослідження локус-контролю 4 2. ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДИКИ ДЖ. РОТТЕРА 8 2.1. Збір первинних даних для визначення локус-контролю 8 2.2. Підсумки тестування 9 Загальні висновки 11 Список використаної літератури 12 Додаток А 13 Вступ Актуальність дослідження особистості не стала меншою в наші дні. Предметом психологічного аналізу все частіше стають різні форми довільної активності індивіда, його буденна свідомість, типи пояснення навколишнього світу, світоглядні установки, відношення людини до своєї долі. У психології необхідність використовування таких понять, як „моральна відповідальність", „атрибуція відповідальності" пояснюється зв'язком з тією або іншою науковою школою. При цьому рух від феноменологічного аналізу до експериментального, від якісних міркувань до кількісних вимірювань – досить складний процес, не застрахований від помилок. Американський психолог Дж. Роттер, запропонував для пояснення мотиваційно-орієнтаційних прагнень індивіда свою суб'єктно-центровану парадигму, яка надає можливість не тільки скласти загальне враження про той або інший тип особистості, а і одержати кількісні результати відображення її психічного світу, що пов'язані з локус-контролем. Загальні висновки Можна вважати, що в основу визначення УСК особистості встановлені дві передумови: 1. Люди розрізняються між собою по тому, як і де вони локалізують контроль над значними для себе подіями. Можливі два полярні типи такої локалізації: екстернальний і інтернальний. У першому випадку людина вважає, що події, що відбуваються з нею, є результатом дії зовнішніх сил – випадку, дії інших людей і т.д. В другому випадку вона інтерпретує значущі події як результат своєї власної діяльності. Будь-якій людині властива певна позиція на континуумі, що тягнеться від екстернального до інтернального типів. Локус контролю індивіда, універсальний по відношенню до будь-яких типів подій і ситуацій, з якими йому доводиться стикатися. Один і той же тип контролю характеризує поведінку даної особи у разі невдач і у сфері досягнень, причому це в рівній мірі торкається різних областей соціального життя. Методика дослідження суб'єктивного контролю має величезне практичне значення для представників педагогічних спеціальностей, фахівців у області соціальної роботи, а також практичних психологів. При укомплектовуванні організації працівниками можна заздалегідь визначати, який у них локус контролю. Якщо респондент схильний у всіх своїх помилках винити інших, а досягнення в роботі приписувати випадку, то від такого претендента на посаду краще наперед відмовлятися, ніж потім болісно доводити йому, що саме він винуватий у власних прорахунках, а не хтось інший, могутніший. Проте, при цьому слід більш глибоко вивчати питання, наскільки локус контролю особистості має вирішальне значення в загальній структурі діяльності людини і чи не нейтралізується він іншими особистісними утвореннями: характером, вольовими якостями, інтелектом, стилем поведінки в конфліктних ситуаціях. >>>>
• Біхевіоризм: основні положення (методологічний аналіз)
  
  Вступ 3 1. Біохевіористські погляди Торндайка. 4 2. Джон Уотсон як засновник біхевіоризму. 7 3. Розробка поведінкової теорії послідовниками Уотсона. 12 Висновки 15 Література 16 Вступ На початку XX століття у психології виникає кризова ситуація. Її причинами були відрив психології від практики та майже тупикова ситуація, пов'язана з багаторічним використовуванням інтроспективного методу як основного способу наукового дослідження. За допомогою тільки внутрішнього самоспостереження виявилося неможливим пояснити ряд основоположних проблем самої психології, зокрема – зв'язок психічних явищ з фізіологічними проявами і поведінкою людини. Одночасно виник значний розрив між теорією і практикою. Безліч теоретичних конструкцій, яких мала в своєму розпорядженні психологія на той час, не були достатньо добре обґрунтовані і підтверджені експериментальними даними, а ті з них, які приводилися на доказ відповідних теорій, не витримували критики з погляду статистичної достовірності. Положення, постулати інтроспективної, атомістичної (асоціативної) психології дуже важко було примирити з новими фактами, тенденціями перетворень, які виявилися в різних інших областях знань. До цього часу зразком науки стають точні і природні знання. Психологія даним вимогам не відповідала. Криза привела до краху існуючих основних напрямів в психології. Спроби його подолання були направлені на рішення сформульованих вище проблем. Таких спроб виявилося декілька, і найбільшу популярність з них здобули три, що незабаром оформилися в самостійні напрями: біхевіоризм, гештальтпсихологія і психоаналіз (фрейдизм). Біхевіоризм, про який піде мова в цій роботі, був притаманний, в основному, американській психології, яка переслідувала найбільш прагматичні цілі. Висновки Біхевіоризм як новий напрям в психології виник внаслідок методологічної та експериментальної кризи в психології наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. В порівнянні з попередніми методами психології, він мав певні переваги і здобутки, які з’явилися в ході подальшого розроблення цього вчення. Біхевіоризм вніс в психологію сильний крен в природничонаукову сторону. Він ввів об'єктивний метод, який ґрунтувався на реєстрації і аналізі зовні спостережуваних фактів, процесів і подій, завдяки чому одержали бурхливий розвиток інструментальні прийоми дослідження психічних процесів. Завдяки такому підходу був надзвичайно розширений клас досліджуваних об'єктів, стала інтенсивно вивчатися поведінка тварин, немовлят, тобто тих індивідів, які не могли бути піддані дослідженню за допомогою інтроспекції. Біхевіористами були значно просунуті окремі розділи психології, зокрема проблеми навчення, утворення навиків та ін. Основний недолік біхевіоризму полягає в недооцінці складності психічної діяльності, зайвому зближенні психіки тварин і людини, ігноруванні процесів свідомості, вищих форм навчення, творчості, самовизначення особи. Хоча деякі аспекти цього напряму виглядають спрощеними і нездатними пояснити поведінку у всій її повноті, головна заслуга біхевіоризму у тому, що вчення внесло у вивчення людської діяльності наукову строгість і показало, як нею можна управляти. Еволюція біхевіоризму показала, що його початкові принципи не можуть стимулювати прогрес наукового знання про поведінку. Навіть психологи, виховані на цих принципах, приходять до висновку про їх недостатність, про необхідність включити до складу головних пояснювальних понять психології поняття образу, внутрішнього, «ментального» плану поведінки, а також звертатися до фізіологічних механізмів поведінки. >>>>
• Предмет і об"єкт соціальної науки
  
  Вступ 3 1. Основні методологічні засади соціології як науки. 5 2. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ та галузі сучасної соціологічної науки. 9 3. Принципи в соціологічному знанні: діяльності, комплексності, системності, детермінізму, історизму. 16 Висновки 20 Література 21 Вступ Останні надзвичайні та екстремальні події міжнародного життя та внутрішньої політики України показують необхідність ретельного вивчення людського суспільства. Сувора дійсність змушує надати відповіді на питання, які пов’язані з його існуванням та функціонуванням. Які механізми діють в ньому? Які рушійні сили призводять до політичних та соціальних змін? Які перспективи очікують людство? Ці і подібні ним питання вимагають наукового осмислення та створення на теоретичній базі практичних кроків до покращення нашого з вами життя. Суспільство досліджується багатьма науками – політологією, історією, антропологією, етнографією, соціальною філософією. В ряді цих наук гідне місце займає соціологія. Сама вона, як наука про суспільство, покликана розв’язати проблеми, з якими зіштовхується людство у повсякденному житті, наблизити його до пізнання сутності цього явища. Протягом історії наука накопичила значну кількість ідей, знань щодо суспільства. В межах сучасної соціології цей теоретичний багаж вивчається, аналізується з метою впорядкувати усю його сукупність, добитися вдосконалення соціологічного підходу дослідження соціуму. Але, як показує практика, з часом кількість наукових проблем в межах соціології не зменшується, а зростає. Пов’язано це, в першу чергу, з тим, що теорія соціології не стоїть на місці: народжуються нові концепції, які вступають в конфлікт зі попередніми ідеями, виникають нові поняття, закони і категорії. Метою даного дослідження є спроба вдосконалення та впорядкування знань про вихідні теоретичні концепції соціології, її базові поняття і категорії. Об’єкт, на який спрямовано дане дослідження – соціологічна наука як наукова дисципліна та галузь знань, що вивчає суспільство. Предметом дослідження виступають вихідні, базові теоретичні категорії соціології: її об’єкт і предмет, структура, методи та принципи наукового пізнання. В рамках соціології неодноразово ставилися питання по-новому осмислити об’єкт і предмет соціології як науки, привести їх у відповідність із завданнями, що стоять перед нею, вирішити теоретичні протиріччя. Визначення методологічних основ пов’язано з іменем засновника соціології О.Конта та неодноразово вдосконалювалося та змінювалося його учнями, послідовниками, а також всіма іншими соціологами, які приймали участь в створенні теоретичного фундаменту науки: Г.Спенсером, Е.Дюркгеймом, Т.Парсонсом, М.Вебером, Г.Зіммелем, Ф.Тьоннісом, Р.Мертоном, Р.Дарендорфом, П.Сорокіним. Українська соціологічна думка бере свої витоки з праць М.Шаповала, М.Грушевського, В.Ліпинського, Д.Донцова. В значній ступені теоретичні основи соціології розроблені в працях сучасних українських вчених: В.Андрущенко, І.Воловича, М.Гавриленко, М.Горлача, М. Захарченко, М.Лукашевича, О.Погорілого, І. Руденко, А. Ручки, В. Скуратівського, Ю.Сурміна, В.Танчера, М.Туленкова, М. Шевченко, В. Хмелько, О.Якуби. В працях вищезгаданих науковців неодноразово мала місце думка про складність визначення основ соціології, наявність проблем з визначення її предмету, структури, напрямків дослідження. Для досягнення мети даної роботи передбачається виконання наступних завдань: • прослідкувати трансформацію протягом розвитку соціології її об’єкта та предмета дослідження; • проаналізувати особливості соціологічного підходу вивчення суспільства в межах цієї науки та в її галузях; • надати характеристику принципів соціології як вихідних тверджень для її розвитку та функціонування. Методами дослідження даної роботи стали: аналіз документів, аналіз наукової та навчальної літератури з цієї дисципліни, узагальнення та порівняння. Висновки Відношення соціологів до визначення предмету соціології протягом історії неодноразово змінювалося – воно трансформувалося разом із розвитком цієї науки, нагромадження нею знань і методів дослідження. Тому, говорячи про соціологію як науку про суспільство, слід пам’ятати, що вона являє собою цілісну систему внутрішньо організованого і перевіреного знання про різноманітні соціальні факти, які становлять життя людей в сучасному суспільстві. А це означає, що знання про будь-який соціологічний феномен має ґрунтуватися, перш за все, на перевірених і підтверджених відомостях та наукових доказах. Соціологія як наука включає соціологічні знання різного рівня, тобто різного ступеню узагальнення та абстракції. Загалом ці знання утворюють певну систему, яка має досить складну структурну будову. Питання про предмет соціології неможливо розглядати всебічно, не зробивши попередніх зауважень щодо цієї структури. У найзагальнішому вигляді вона існує в таких формах: загальна (або теоретична) соціологія, спеціальні соціологічні теорії, галузеві соціології, прикладна соціологія, або конкретно-соціологічні дослідження. Кожен з цих рівнів має відносно самостійний предмет дослідження. Питання про предмет соціології неможливо >>>>
• Реферат програми
  
  ВСТУП 3 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРОГРАМИ ПСИХОКОРЕКЦІЇ ПОВЕДІНКИ І СПІЛКУВАННЯ 5 2. ЗМІСТ ЗАНЯТЬ 6 3. ЕТАПИ ПСИХОКОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ 9 3.1. Докорекційно-психодіагностичний (підготовчий) етап 9 3.2. Настановний етап 9 3.3. Психокорекційний (основний) етап психокорекційної роботи 10 Розклад психокорекційних занять для працівників виробничої групи 10 Зміст психокорекційних вправ 11 3.4. Завершальний (оцінювальний) етап 19 ЛІТЕРАТУРА 20 ВСТУП Актуальність програми з корекції поведінки і спілкування обумовлена тими соціальними процесами, що тривають сьогодні в багатьох країнах світу, а також впливом науково-технічного прогресу на розвиток суспільства в цілому. Під впливом Інтернет-технологій змінюються способи спілкування, його зміст і форми. Сучасні дослідження соціальних психологів показують, що люди більше прагнуть до дистанційного спілкування – спілкування на відстані. Особливо популярним стає спілкування за допомогою Інтернет-мережі: в онлайн (чат, конференції) і навіть в оффлайн (блоги, форуми, електронна пошта) режимах. Крім того, продовжується зростати тенденція до впровадження в стиль життя людей та їх дозвілля телебачення. Музика та фільми, які раніш були доступні для перегляду і прослуховування в складі широких аудиторій, сьогодні все частіше становляться об’єктом використання в масштабах індивідуальної сфери. Все це призводить до дефіциту спілкування, відособленості людини від світу та від інших людей. В таких умовах значно погіршуються комунікативні властивості індивіда, він втрачає практику ефективної взаємодії, руйнується культура спілкування, яка, можна сказати, на протязі останніх століть знаходилася на високому рівні. Люди, що зайняті особистими проблемами, не вміють налагодити безконфліктний контакт, правильно сприймати один одного, адекватно реагувати в різних ситуаціях спілкування. Особливо негативні наслідки таких процесів спостерігаються у виробничій сфері. Тут люди, в умовах жорстокого розподілу праці, залежать один від одного та змушені активно взаємодіяти для досягнення спільного кінцевого результату. Однак не рідкими стають випадки, коли в трудових колективах немає взаєморозуміння, часто вибухають конфліктні ситуації, котрі мають своєю підставою як соціально-економічні, так і особистісно-психологічні причини. Не обійшли ці процеси й українське суспільство. Конфліктність та нетерпимість стали характерними ознаками виробничої сфери. Навіть в умовах достатньо добре організованої та високооплачуваної праці конфлікти є типовими явищами взаємодії працівників. Практика показує, що більшість таких конфліктів виникає через психологічне непорозуміння, відсутність у людей розвинених якостей перцепції, комунікації в ході спілкування. В сучасній психокореційній практиці збільшується кількість різних занять і тренінгів для покращення комунікативних властивостей індивіда. Метою психокорекційних програм спілкування є зміна усієї поведінки людини, яка дозволяє їй ефективно та продуктивно спілкуватися в усіх сферах своєї діяльності. В основі таких програм лежить проста логіка: люди, покращуючи в ході занять індивідуальні комунікативні властивості, в кінцевому підсумку повністю змінюють своє ставлення до себе та до інших осіб. Завдання, які спрямовані на досягнення такої мети, можуть бути наступними: • Покращення індивідуальних комунікативних і перцептивних властивостей. • Покращення регуляції вольової сфери індивіда. • Розширення та гуманізація мотиваційної сфери індивіда. • Набуття вмінь діяти в складі групи, колективу. • Зміна ставлень особистості до себе та до інших людей. • Зміна способів реагування в конфліктній ситуації, зміна стереотипів поведінки. Але, які б не стояли завдання, в цілому, всі психокорекційні програми сприяють налагодженню взаємодії людей, формують у них ефективні навички і вміння спілкуватися, надають їм знання про ефективний процес комунікації. Розвиваючи, наприклад, перцептивні властивості індивіда, в ході занять не можна не обійти його мотиваційну і вольову сферу, які також будуть підвернені позитивному впливу. Орієнтуючись на такі положення була розроблена "Програма психокорекції поведінки і спілкування", основні тези якої викладені в даній роботі. Вона була застосована для вирішення завдань з покращення ситуації спілкування в конкретному виробничому конфліктному колективі. >>>>
• Місце соціального працівника в Збройних Силах
  
  Зміст ВСТУП 3 1. ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ 5 1.1. Передумови розвитку процесів демократизації та гуманізації Збройних Сил. 5 1.2. Концепція гуманітарного розвитку – як основа для впровадження соціальної роботи в армійських структурах України. 9 Висновки до розділу. 20 2. РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА В ПРОЦЕСІ ГУМАНІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СФЕРИ. 21 2.1. Соціальний працівник як суб’єкт соціальної політики в армії. 21 2.2. Теоретичні підходи до визначення місця соціального працівника в армійських структурах. 25 Висновки до розділу 28 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ В АРМІЙСЬКИХ СТРУКТУРАХ 29 ВИСНОВКИ 35 Термінологічний словник. 37 Література 43 ВСТУП Сучасні Збройні Сили України мають цілу низку проблем, ряд яких полягає в соціальній сфері. Їх розв’язання являє собою найактуальніше завдання керів¬ництва держави, органів військового управління. Від їх рішення залежить боєздатність армії, безпека держави. Від негараздів, що пов’язані з соціальним забезпеченням потерпають не тільки самі військовослужбовці, а й члени їх сімей. Крім матеріальних, фінансових та житлових проблем, в родинах військових зростає психологічна напруженість, невпевненість у завтрашньому дні. Дуже часто причиною конфліктів стають окремі питання медичного, культурного забезпечення, неможливість знайти роботу для дружин військових, отримати необхідну освіту та спеціальність. На жаль, реалії суспільно-економічного життя не дозволяють в повній мірі фінансувати армію для вирішення цих проблем. Пошуки альтернативних шляхів розв’язання соціальних питань складають суттєву частину досліджень в області воєнної сфери. Вони знаходять своє відображення в концепціях розвитку Збройних Сил, воєнної сфери в цілому, які протягом останнього десятиріччя поступово змінювали одна одну. Однак, вантаж проблем не зменшився. Ті пропозиції, які, нібито, здавалося були науково обґрунтованими та продуманими, виявилися нежиттєздатними. В таких умовах народилась нова ідея – для вирішення соціальних питань в армії застосувати інститут цивільних соціальних працівників, який на даний момент зміцнився в українському суспільстві і самостійно розпочав в деяких моментах роз¬повсюджувати свою діяльність на військову сферу. Крім того, соціальна та гуманітарна область суспільства попали під прискіпливу увагу вищого керівництва держави. Конституційні положення щодо того, що Україна є правовою і соціальною державою, почали отримувати підтримку і реалізацію з боку урядових структур. Разом з тим, стосовно Збройних Сил ще не визначено конкретне застосу-вання в ній інституту соціальних працівників. На перший погляд, є ясним тільки одне: вони повинні застосовуватися у гуманітарній сфері Збройних Сил, тобто тій, що займається питаннями роботи з особовим складом, військовослужбовцями різних категорій та членів їх сімей. Багато аспектів нової роботи ще потребують доопрацювання, а особливо – порядок взаємодії військових та цивільних структур для налагодження спільного соціального та гуманітарного забезпечення військ. Об’єктом даного дослідження є процес функціонування і розвитку інституту соціальних працівників як можливий елемент структури гуманітарного та соціального забезпечення у військах. Предмет дослідження – місце соціальних працівників в ньому. Метою роботи став аналіз можливих шляхів та варіантів залучення до співпраці у військах соціальних працівників. Для досягнення цієї мети передбачено виконання наступних завдань: • проаналізувати шляхи оптимізації військових структур, які займаються виховною роботою, а зокрема – соціальним та гуманітарним забезпеченням; • дослідити можливий вплив соціальних працівників під час роботи з військовослужбовцями; • змоделювати та спрогнозувати наслідки інтеграції у військову сферу інституту соціальних працівників. Методологічну основу роботи становлять структурно-функціональний, порівняльний i прогностичний методи. Використано принципи об’єктивності та історизму як методологічні засади наукового пізнання. Важливе місце в роботі мають такі загальнонаукові методи теоретичного дослідження, як аналіз, синтез, аналогія, узагальнення, метод прийняття рішень. У ході теоретичного вивчення проблеми проводився аналіз і узагальнення наукової літератури з теорії і практики соціальної роботи, законодавчої бази з цього питання, опрацювання досвіду роботи науковців, військових діячів, соціальних працівників. >>>>
• Реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування
  
  Вступ 3 1. Законодавство України стосовно системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування 5 2. Шляхи реформування системи закладів України для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування 12 2.1. Нові орієнтири розвитку системи закладів. 12 2.2. Підвищення ролі сімейного виховання. 14 2.3. Роль центрів соціальних служб для молоді. 17 3. Досвід країн колишньої соціалістичної співдружності щодо подолання явища безпритульності та бездоглядності 19 3.1. Росія. 19 3.2. Румунія. 20 3.3. Молдова. 22 3.4. Польща. 23 Висновки 25 Література 26 Вступ На сьогоднішній день українське суспільство змушено констатувати, що в країні з кожним роком все більшого масштабу набувають проблеми, які пов’язані з охороною дитинства. Складне соціально-економічне становище в країні, ослаблення виховної ролі сім’ї загострили проблеми дитячої безпритульності і бездоглядності. Понад 80 тис. сімей з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей. Понад 100 тис. дітей позбавлені батьківського піклування, з них майже 20 тис. потребують притулку. Кількість таких дітей продовжує збільшуватися. На профілактичному обліку служб у справах неповнолітніх перебуває майже 150 тис. дітей, які бродяжать чи жебракують, мають схильність до вчинення правопорушень, вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, алкогольних напоїв тощо. Такі діти часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправної діяльності. Більшість з них опиняються поза сферою сімейних відносин, покинуті батьками або самі покинули сім’ї, які не створили їм нормальних умов для життя та повноцінного розвитку. Мають місце непоодинокі випадки жорстокого поводження з дітьми. Щороку в притулки для неповнолітніх потрапляє від 25 до 30 тис. дітей. Збільшення кількості таких дітей у свою чергу становить загрозу для суспільства. Збільшується кількість дітей-сиріт. За їх кількістю Україна займає одне з перших місць у світі. Соціальними сиротами вважається більш 80-ти тисяч дітей. Чверть з них зараз мешкають у інтернатах и дитячих будинках. Вже сьогодні українські соціологи б’ють на сполох за приводом цього ганебного явища, яке може принести катастрофічні наслідки для суспільства: зростає нова соціальна група людей, які з дитинства не привчена до праці, до нормальних людських стосунків. Зараз вони обділені не тільки матеріальним статком, але й людською чуйністю та увагою. Що буде з ними, коли пройде 10-15 років і вони стануть дорослими? Чи вистачить у них розуміння простити нас, сьогоднішніх, за те, що в потрібний час ми не надали їм руку допомоги? Сьогодні суспільство в черговий раз намагається вирішити їх проблеми. Не очікуючи результатів діяльності державних органів у справу охорони дитинства активно залучається громадськість, недержавні, благодійні структури та міжнародні організації. Одним із головних практичних питань вирішення проблеми охорони дитинства в Україні стало питання влаштування і розміщення сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування, для подальшого утримання, навчання, виховання та забезпечення їх прав у відповідності з міжнародними стандартами. Утворення ефективної структури закладів соціального захисту та задоволення необхідних потреб цієї категорії дітей є однією з найголовніших завдань вирішення цієї проблеми. Дане дослідження присвячено проблемі вдосконалення системи спеціалізованих закладів для дітей-сиріт та дітей, що позбавлені батьківського спілкування. Метою його є виявлення тенденцій розвитку такої системи та порівняння її з подібними системами в інших країнах. Висновки Таким чином, Україна під впливом зростання дитячої безпритульності вимушена шукати ефективні шляхи вирішення кризової ситуації щодо охорони дитинства сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування. Пропозиції та рекомендації в цьому плані, які існують з моменту незалежності держави, не знайшли до сих пір свого ефективного втілення в системі сучасних соціальних органів держави внаслідок недостатнього фінансово-матеріального забезпечення. Система державних закладів утримання дітей-сиріт не задовольняє вирішенню їх проблем, через що стрімко зростає кількість дітей, що втікають з таких установ. Повільно реалізується в Україні впровадження в практику принципу „з родини в родину” для влаштування дітей, які позбавлені батьківського піклування. Позитивний досвід інших країн (зокрема Польщі, Румунії) свідчіть про те, що в умовах України це може стати єдино вірним шляхом для вирішення проблеми безпритульності дітей. Україна продовжує вкладати значні кошти для утримання державних установ інтернатного типу, інших закладів колективного утримання безпритульних дітей, значні зусилля зосереджуючи при цьому на контролі за використанням і розподілом фінансів. Практично життя вже давно довело тезу про те, що державі було б вигідніше вкладати гроші не в великі дитячі установи, які дійсно потребують значного фінансування, а в окремі родини, які здатні прийняти дитину у свою сім’ю та забезпечити їй належний рівень виховання. Значного розвитку також вимагає взаємодія між державними і недержавними установами. Використання потенціалу недержавних, громадських організацій, волонтерського руху, повинно сприяти вирішенню проблем безпритульних дітей, означити нові шляхи в удосконаленні системі закладів для дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування. >>>>
• Лабораторна робота №3
  
  Інтернет-проект на розробку Web-ресурсу Мета роботи: опрацювання теоретичних і практичних питань створення проекту Web-ресурсу як елементу інформаційного представництва організації в мережі 1. Визначимо створення інтернет-сайту фірми «Фіалка», котра займається продажами, та просуванням на ринку косметичних препаратів власного виробництва. Мета створення сайту є представлення продукції фірми «Фіалка» в мережі Інтернет. Завдання сайту – реклама та продаж продукції. Цільовий сегмент споживачів - головним чином особи жіночої статі. 2. Структура сайту ё 1 – «Продукція» - прдставлення продукції фірми : А – «Соляні препарати» Б – «Біологічно активні добавки» В – «Грязьові маски» Г – «Креми» Д – «Парфюмерія і косметика» Е – «Засоби для волосся» 2 – «Про компанію» - інформація про компанію; 3 – «Програми» - програми лікування препаратами ; 4 – «Ціни» - ціни на товари, прайс-лист; 5 – «Замовити» - форма замовлення товару; 6 – «Статті» - преса про фірму; 7 – «Новини» – останні новини фірми; 8 – «Форум» - місце спілкування для відвідувачів сайту 3. Компанія по продажу косметичних препаратів і парфюмерії – Фіалка, назва сайту – www.fialka.kiev.ua 4. На головній сторінці (вона ж «Продукція») розміщено логотип компанії (Квітка – фіалка); 5. Білий колір фону не відволікатиме клієнта від перегляду тексту і не буде навантажувати його зір. 6. Три мовні версії сайту забезпечують його популярність в середовищі україно-, російсько-, англомовних користувачів. Розкрутка сайта - це найважливіший процес для будь-якого сайта в Інтернеті, незалежно від призначення сайта. І розкручування сайта не може бути періодичним і поверхневим. Розкрутка сайта - це нескінченний процес, який не можна припиняти, оскільки Інтернет - це величезний масив інформації і щодня з'являються нові сайти, які в при хорошій розкрутці стають Вашими конкурентами. Якщо Ви просто розмістили свій сайт в Інтернеті й вирішили, що цього достатньо, то Ваш сайт дуже швидко виявиться на самому дні Інтернету - він не буде працювати на Вас. Сайт без розкрутки опиниться далеко в тіні Інтернету, де його ніхто ніколи не знайде. Щоб про Ваш сайт довідалися, Вам потрібно розкручувати його, використати всілякі методи, щоб постійно витягувати сайт на світло - бути попереду Ваших конкурентів. Розкручений сайт заробить для Вас більше грошей ніж нерозкручений. Скажімо, Вас цікавить заробіток в Інтернет. Ви хочете продавати свої знання. Ви написали навчальний курс "Як робити рекламні банери" і вирішили продавати його зі свого сайту. Якщо Ви встановили прийнятну ціну за свій інформаційний продукт (припустимо 10 доларів), якщо Ваш сайт називається "Як зробити свій сайт" (або "Дизайн в Інтернеті"), тобто залучаєте на сайт цільову аудиторію, то по середній статистиці Ваш курс купить одна людина зі ста, що відвідали Ваш сайт. Тобто при відвідуваності 100 чоловік у день Ви продасте одну книгу в день, або інакше кажучи, заробите 10 доларів. Якщо Ви розкрутите свій сайт до 1000 відвідувачів в день, то ви зможете продавати 10 екземплярів вашого курсу в день, тобто будете заробляти 100 доларів денно. Різниця відчутна. Розкручений веб-сайт перебуває на більше високих позиціях у рейтингах. Отже Ваш сайт одержить додаткових відвідувачів саме із цих рейтингів (а перші позиції в рейтингах можуть додати Вам кількість відвідувачів, порівняно з відвідуваністю Вашого сайту). Наприклад, сайт job.ru перебуває в першому рядку рейтингу Rambler's Top100. І знаєте, скільки це дає нових відвідувачів цьому сайту? Приблизно 6000 нових відвідувачів в день! Якщо Ваш сайт включений у банерну мережу, то велика кількість відвідувачів дасть Вашому сайту велику кількість показів банерів (за винятком комісійних банерної мережі), що, у свою чергу, збільшить відвідуваність Вашого сайта на десятки-сотні відвідувачів в день (залежно від кількості показів і від якості ваших власних банерів). Якщо Ви робите адресну поштову розсилку, а форму підписки на розсилку розмістили на свій розкручений сайт, то це неодмінно дасть Вам нових передплатників Вашої розсилки. Це корисно для Вашого веб-сайта з наступних причин: велика кількість передплатників розсилки збільшить ядро постійних відвідувачів Вашого сайта (що зміцнить його позиції в рейтингах); це збільшує Вашу цільову аудиторію, якій Ви зможете пропонувати свої товари та послуги, тобто Ви зможете на цьому заробляти більше грошей; збільшиться рейтинг Вашої розсилки на службі поштових розсилок, що, в свою чергу, приведе ще до одного потоку збільшення кількості нових передплатників Вашої розсилки, які ще не були на Вашому сайті, але обов'язково зайдуть, тобто збільшать відвідуваність Вашого сайта. Висока позиція в рейтингу приверне увагу до Вашого сайта з боку інтернет-оглядачів, які мають свої популярні розсилки і сайти. Інтернет-оглядач напише статтю про Ваш сайт, і розмістить її на своєму сайті. Це не тільки дасть Вашому сайту нових відвідувачів, але зробить Ваш сайт більш помітним для інших інтернет-оглядачів (які також можуть написати статтю про Ваш проект). А, найважливіше – це розміщення посилання на Ваш сайт на іншому сайті підніме індекс цитування Вашого сайта - це такий показник, що відіграє величезну роль у розкрутці Вашого сайта. Цей список можна ще довго продовжувати. Але, висновок один - чим більше розкручений сайт, тим більший він має потенціал, тим швидше він буде виконувати свою роль: робити Ваш проект популярним і успішним та заробляти для Вас гроші [1]. [1] – www.promolab.org >>>>
• Особливості соціально-педагогічної діяльності з дітьми, що мають особливі потреби
  
  Вступ 3 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З ДІТЬМИ, ЩО МАЮТЬ ОСОБЛИВІ ПОТРЕБИ 5 1.1. Діти з особливими потребами як об’єкт впливу соціально-педагогічної діяльності. 5 1.2. Соціально-педагогічні аспекти роботи з дітьми, що мають особливі потреби. 10 2. ПРАКТИКА ДІЯЛЬНОСТІ З ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ 15 2.1. Принципи і методи соціально-педагогічної діяльності, які застосовуються в роботі з дітьми, що мають особливі потреби. 15 2.2. Дидактичні ігри як основний метод розвитку розумово відсталих дітей. 25 Висновки 33 Література 35 Вступ За умов реформування української держави, становлення ринкових відносин значна кількість громадян нашої держави стала потребувати соціальної допомоги та захисту. Несприятливі наслідки соціально-економічних процесів, котрі відбуваються в суспільстві позначаються на дітях, підлітках, а особливо на такій категорії дітей, які відносяться до осіб, що мають особливі потреби. Залишається високим рівень інвалідності серед дітей, що є одним з найбільш несприятливих явищ у комплексі характеристик стану здоров'я та соціального благополуччя населення (у 2002 році група таких дітей складала 6997 осіб, у 2007 році – 6623 особи). 5% дітей, що народжуються мають вроджені фізичні та психічні вади. Уведення інституту соціальної педагогіки в Україні знаменувало кардинальний поворот у ставленні суспільства до проблем дитинства й молоді, зумовлений загальними тенденціями гуманізації та демократизації соціального життя України. Звичайно його становлення, яке відбувається на фоні глибоких перетворень у країні, котрі провокують величезну кількість соціальних, економічних, морально-психологічних та інших проблем, проходить досить важко й суперечливо. В таких умовах допомога дітям, що мають особливі потреби, становиться актуальним завданням часу. Від розв’язання цієї проблеми залежить вирішення долі багатьох дітей, які не повинні бути втрачені для суспільства через байдужість дорослих. Різні аспекти виховання та розвитку таких дітей знаходиться під прискіпливою увагою науковців, державних, громадських діячів. Навчання дітей вимагає до себе неординарних підходів, які обумовлюються відсутністю у них всіх необхідних фізичних та психічних властивостей. Психолого-педагогічна наука приділяє велику увагу питанням соціального виховання, розвитку і корекції особистості дітей з психофізичними вадами з метою забезпечення їх оптимальної інтеграції в сучасні умови життєдіяльності (І.Д.Бех, В.І.Бондар, В.В.Засенко, С.Д.Максименко, В.М.Синьов, В.В.Тарасун, Л.І.Фомічова, О.П.Хохліна, М.К.Шеремет, М.Д.Ярмаченко та ін.). Особливі труднощі в досягненні цієї мети об'єктивно виникають у діяльності допоміжної школи, де навчаються діти зі значним зниженням інтелекту. В цілому робота з дітьми, що мають особливі потреби, сьогодні стала окремим напрямком педагогічної діяльності, видом соціальної роботи. Окремі положення соціально-педагогічної діяльності з аномальними дітьми розглядалися в працях Л.С.Виготського, С.Рубінштейна, Н.А.Коломінського, Ш.О.Амонашвілі, Ж.І.Шіфа, М.С.Певзнера, Л.В.Занкова. Наслідки та прояви фізичних та психічних вад дітей ускладнюють їх розвиток, в кожному випадку вимагаючи до себе індивідуального підходу до виховання дитини, а тому – вдосконалення соціально-педагогічної діяльності з такими дітьми є нескінченним процесом, який вбирає в себе все більш нові фактори та змінні педагогічного впливу. Тому метою цієї роботи є вдосконалення та систематизація знань щодо соціально-педагогічної діяльності з дітьми, що мають особливі потреби. Для досягнення цієї мети передбачається виконання таких завдань: 1. Аналіз соціальних та психологічних характеристик дітей з особливими потребами; 2. Обґрунтування методів соціально-педагогічної діяльності з розумово відсталими дітьми; 3. Класифікація та систематизація видів дидактичної гри для роботи з розумово відсталими дітьми. Об’єктом дослідження виступає соціально-педагогічна діяльність з дітьми, що мають особливі потреби. Предметом дослідження – особливості такої роботи з розумово відсталими дітьми. Методи дослідження. Для вирішення зазначених завдань було використано як теоретичні методи (аналіз філософської, культурологічної, психологічної, педагогічної літератури), так і емпіричні (спостереження, бесіди, аналіз документації). Висновки Діти з особливими потребами є найскладнішим контингентом соціально-педагогічного впливу. Доволі значна їх класифікація вимагає в кожному конкретному випадку розробляти індивідуальний підхід до таких дітей. Негативними факторами, які потребують негайного вирішення в процесі організації індивідуального навчання являються наступні: недостатнє врахування особливостей психофізичного розвитку дітей, зокрема їх найбільш уражених та збережених функціональних систем; подолання їх низької успішності; відсутність комплексного корекційно-реабілітаційного супроводу дітей з важкими психічними та фізичними вадами в умовах сім'ї; невизначеність ефективних організаційно-педагогічних умов індивідуального навчання дітей. Все це свідчить про необхідність подальшого вдосконалення методик соціально-педагогічної діяльності. Соціальний розвиток особистості відбувається у пізнанні оточуючого середовища, як позитивних, так і негативних його проявів. Складності соціалізації особистості виявляються у дітей-інвалідів, сліпих, глухих, із затримкою психічного розвитку, у дітей-сиріт, розбещених дітей. У становленні особистості багато в чому може допомогти соціальний педагог. З'ясувавши нахили та здібності дитини, вивчивши сім'ю, оточення, спосіб життя, він створює умови, що сприяють розвитку людини. Першочерговим завданням соціального педагога є індивідуальна допомога особистості у кризовій для неї ситуації: організація захисту прав на гідне життя в суспільстві та професійне самовизначення; організація охорони її здоров'я, діяльності, допомога у прийнятті самостійних рішень в організації своєї діяльності. У цілому формування особистості та її розвиток у соціумі може бути успішним лише тоді, коли будуть враховані всі зовнішні та внутрішні фактори, які на неї впливають, їх складні взаємозв'язки. Перш за все, це спосіб життя особистості, який може сприяти її розвитку (за певних умов) чи протидіяти йому, умови життя, які сприяють становленню певного способу життя в межах певного району, національні особливості, особливості природного середовища, різні джерела духовної культури, характер їх взаємодії, просторові та часові умови життя особистості й мікрогруп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, які склалися у цих системах. Соціально-педагогічна діяльність з дітьми, що мають особливі потреби залежить від правильного вибору методів навчання. При цьому кожен педагог повинен пам'ятати і про вікові особливості дітей, про ті відхилення в розвитку, які характерні для розумово відсталих. Як правило, розумово відсталі діти інертні, неемоційні. Тому необхідні такі методичні прийоми, які могли б привернути увагу, зацікавити кожну дитину. Розумово відсталі діти пасивні і не проявляють бажання активно діяти з предметами і іграшками. Дорослим необхідно постійно створювати у дітей позитивне емоційне відношення до пропонованої діяльності. Цієї мети і служать дидактичні ігри. Дидактична гра є не тільки засобом навчання, а й засобом розвитку дитини, знаряддям її інтеграції у соціумі, тому така ігра може бути використана при засвоєнні будь-якого програмного матеріалу і проводитися з метою зменшення впливу на дитину психофізичних травм та вад. У дидактичній грі створюються такі умови, в яких кожна дитина дістає можливість самостійно діяти в певній ситуації або з певними предметами, набуваючи власний дієвий і чуттєвий досвід. Це особливо важливо для розумово відсталих дітей, у яких досвід дій з предметами значно збіднений, не зафіксований і не узагальнений. >>>>
• Безумовні рефлекси, їх біологічна сутність та значення
  
  Вступ 3 Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ДОСЛІДЖЕННЯХ РІЗНИХ ВЧЕНИХ 5 1.1. Загальні поняття вродженої діяльності. 5 1.2. Класифікація рефлексів за нейрофізіологами Н.А.Рожанським і А.Д.Слонімом. 6 1.3. Класифікація безумовних рефлексів за етологом Дж.Темброком і нейрофізіологом Ю.М. Конорським. 7 Розділ 2. ФІЗІОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ 11 2.1. Підготовчий і виконавчий харчовий безумовний рефлекс. 11 2.2. Слиновидільний та ковтальний рефлекс. 13 2.3. Підготовчі та виконавчі захисні рефлекси. 13 2.4. Орієнтовні та статеві рефлекси. 15 Розділ 3. ЗНАЧЕННЯ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ОРГАНІЗАЦІЇ РІЗНИХ ФОРМ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ І ТВАРИНИ 18 3.1. Особливості організації безумовного рефлексу (інстинкту). 18 3.2. Досягнення етологів в дослідженні вроджених форм поведінки. 19 3.3. Види інстинктивної поведінки. 24 Висновки 26 Література 28 Вступ Вища нервова діяльність – сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні форми взаємозв’язку тварин і людини з навколишнім середовищем і здійснюється за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність забезпечується двома основними процесами – збудження і гальмування. Під час дії безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці. У XVII ст. чеський лікар і фізіолог Іржир Проказка, базуючись на своїх теоретичних розмірковуваннях, прийшов до висновку, що формою діяльності нервової системи є рефлекс. Він ввів цей термін в фізіологію, а також поняття рефлекторної дуги, яке не відрізняється від сучасного уявлення. А в 1863 році російський фізіолог І.М.Сєченов на основі експериментальних досліджень і спостережень висунув ідею про рефлекторний характер діяльності мозку, яка була опублікована в книзі „Рефлекси головного мозку.”[12]. Великий внесок у вивчення безумовних рефлексів зробили багато вчених, а саме: І.М.Сєченов, який вважається батьком фізіології, І.П.Павлов, А.А.Ухтомський (принцип домінанти), П.К.Анохін (положення теорії функціональних систем) та інші. Безумовні рефлекси разом з умовними забезпечують пристосування організмів до умов життя. Безумовними їх називають тому, що для їх утворення не потрібно якихось умов. Біологічна роль цих рефлексів полягає в тому, що вони зумовлюють існування новонароджених, які у перші моменти після народження, так і в наступному житті. Вони є основою для формування умовних рефлексів. Вміння володіти правою чи лівою рукою – безумовний рефлекс. Деякі безумовні рефлекси використовують у медичній практиці для визначення стану здоров’я людини: колінний, черевний, мигальний, смоктальний тощо. Упродовж життя природжені рефлекси можуть змінюватись і стають невпізнанними. Слід зазначити, що у людини, на відміну від тварини, прояв безумовних рефлексів відбувається за участю кори головного мозку. Інстинкти – ланцюг послідовних рефлексів, що є однією з форм пристосування тварин до умов життя. Мета роботи – охарактеризувати безумовні рефлекси, розкрити їх біологічну сутність і значення. Завдання: • Висвітлити загальну характеристику безумовних рефлексів і проаналізувати їх біологічну сутність і значення; • Визначити класифікацію безумовних рефлексів; • Проаналізувати структурні основи безумовних рефлексів; • Дати фізіологічну характеристику різним видам безумовних рефлексів; • З’ясувати значення безумовних рефлексів в організації різних форм поведінки людини і тварини. Об’єктом дослідження є безумовні рефлекси людини та тварин. Предмет дослідження: особливості безумовних рефлексів, їх характеристика та значення в організації різних форм поведінки людини і тварини. Висновки 1. В основі регуляції різноманітної діяльності організму є функції нервової та ендокринної систем. Функції нервової системи виявляються в рефлексах. Безумовні рефлекси – це природжені реакції організму за участю нервової системи у відповідь на вплив подразників. Внаслідок поєднання за часом індиферентних (умовних) і біологічно значущих (безумовних) подразників виникають нові просторові взаємозв’язки між різними структурами чоловічого мозку, формується, за словами І.П.Павлова, тимчасовий зв’язок. І.П.Павлов, аналізуючи експериментальний матеріал, дійшов висновку, що тимчасовий зв’язок замикається між проекціями на кору великого мозку безумовного подразника, оскільки кожний безумовний рефлекс, центр якого знаходиться у підкіркових структурах, повинен мати своє кіркове представництво. Вивчаючи безумовні рефлекси тварини, Е.А. Асратян дійшов висновку, що рефлекторна дуга центральних безумовних рефлексів має „багатоповерхову” структуру, тобто в центральній частині складається з багатьох паралельних гілок, які проходять крізь різні рівні ЦНС. Тому кіркове представництво безумовного рефлексу слід розуміти як кіркову (найвищу) гілку дуги безумовного рефлексу. Безумовні рефлекси носять вроджений характери, є видовими та стійкими, рефлекторна дуга лежить на рівні підкіркових структур і кори, має вертикальний характер. 2. Усі безумовні рефлекси можна поділити на рефлекси підтримання (збереження) життя людини чи тварини незалежно від умов існування, а також рефлекси, які функціонують в критичних ситуаціях, для захисту організму – захисні. Задовільна класифікація безумовних рефлексів не створена. І.П.Павлов виділяв: харчові, оборонні, статеві та батьківські гомеостатичні, орієнтовні, ігрові, локомоторні (ходіння, біг, літання). 3. Інстинкт – природжена форма поведінки людини і тварини, що характеризується стереотипністю дій, поштовхом для яких є зовнішні подразники. В зв’язку з еволюцією різних тварин, інстинктивна поведінка формується по-різному. В риб зумовлюється в основному діяльністю проміжного і середнього мозку, а в амфібій і рептилій залежить від діяльності переднього мозку. У птахів вищим регулятором інстинктивної поведінки являється смугасте тіло. Поряд з інстинктами велике значення в поведінці ссавців має утворення умовних рефлексів, які легше і швидше виробляються у видів з найрозвиненішою корою переднього мозку, оскільки в ссавців добре розвинений головний мозок. Безумовні рефлекси та інстинкти не здатні забезпечити повне пристосування тварин до умов життя, що постійно змінюються. Це пристосування досягається умовними рефлексами, що формуються впродовж індивідуального життя. Рефлекторна діяльність нервової системи, що складається з безумовних і умовних рефлексів зумовлює всю різноманітність функцій організму у тому числі пам’ять, мислення і поведінку. >>>>
• Специфіка соціально-педагогічної діяльності в спеціалізованих закладах для дітей-правопорушників
  
  Вступ 3 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ В СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ ЗАКЛАДАХ 5 1.1. Врахування загально-теоретичних основ виховання в соціально-педагогічної діяльності з дітьми-правопорушниками 5 1.2. Перевиховання – основний напрямок соціально-педагогічної діяльності в спеціалізованих закладах для дітей-правопорушників 11 1.3. Соціальний педагог-психолог як важливий елемент соціально-педагогічної системи спеціалізованого закладу 13 2. ПСИХОЛОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ-ПОРУШНИКАМИ ЯК ВИД СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 15 2.1. Діти-порушники – результат педагогічного недбальства дорослих 15 2.2. Врахування особливостей девіантної поведінки в соціально-педагогічній діяльності спеціальних закладів 18 2.3. Причини виникнення і форми прояву девіантної поведінки 22 2.4. Агресивні прояви девіантних підлітків. 25 2.5. Креативність як спосіб подолання відхиленої поведінки 28 3. ПРАКТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ МІЖ АГРЕСИВНІСТЮ ДІТЕЙ-ПРАВОПОРУШНИКІВ І ЇХ КРЕАТИВНОСТЮ 32 3.1. Зміст і організація емпіричного дослідження. 32 3.2 Результати емпіричного дослідження. 34 3.3 Інтерпретація результатів. 37 Висновки 38 Література 39 Вступ На жаль, економічна та соціальна криза, що на сьогоднішній день охопила українську державу, продовжує мати тенденцію до подальшого свого поглиблен-ня. На цьому фоні поширюється різного роду негативні соціальні явища: безро-біття, бідність, деградація населення, злочинність. Особливо бентежить суспільс-тво дитяча злочинність. З року в рік зростає кількість покинутих дітей або тих, хто сам пішов з до-му. Ця категорія становиться одним із основних джерел для поповнення криміна-льного світу. Дітей або втягують в злочинні угрупування, або вони самі станов-ляться на шлях порушення закону. Держава передбачає певну систему роботи для локалізації, нейтралізації та ліквідації такого негативного явища як дитяча злочинність та безпритульність. Спеціалізовані установи та виховні заклади є елементами такої системи. Голов-ною їх функцією є навчання та виховання дітей, що встали на шлях порушення закону, ресоціалізація дитини-правопорушника. Разом з тим, основною проблемою всіх цих закладів є низька ефективність їх роботи, слабкий кінцевий результат. Діти-правопорушники, а особливо ті, що мають багаторічний кримінальний досвід, важко піддаються виховному впливу та не стають на шлях виправлення. Враховуючи цей факт, будь-яке дослідження по-зитивних тенденцій в покращенні соціально-педагогічної діяльності в спеціалізо-ваних закладах потребує глибокого та досконального вивчення. Вдосконаленню виховної роботи повинна приділятися постійна увага не тільки науковців, педаго-гів, а й суспільства в цілому. Моя робота присвячена вивченню особливостей виховного процесу в таких закладах. Предметом дослідження є такий психологічний аспект соціально-педагогічної діяльності з дітьми-правопорушниками як діагностування та корегу-вання девіантної поведінки дітей-правопорушників. Вивчення психологічних осо-бливостей дітей проводилося на групі дітей віком 14 років загальноосвітньої шко-ли соціальної орієнтації в кількості 15 чоловік. Основною гіпотезою при цьому виступало допущення про зв’язок девіант-ної поведінки, зокрема агресивності, з прагненням особистості до творчості: роз-виток творчих нахилів у дітей з відхиленою поведінкою значно знижує рівень аг-ресивності підлітка та в цілому позитивно впливає на мотиваційну сферу особис-тості. Метою роботи стало: виявити вищевказаний зв’язок та підтвердити можли-вість позитивного виховного впливу на дітей-правопорушників шляхом розвитку їх творчих нахилів. Завдання, які ставилися для досягнення цієї мети, були такі: - узагальнити теоретичну базу виховного впливу на дітей-правопорушників; - дати оцінку значення психологічної роботи в соціально-педагогічній дія-льності з такими дітьми; - проаналізувати фактори, які впливають на девіантна поведінку підлітків; - встановити зв’язок між агресивністю підлітків та їх прагненням до реалі-зації творчих нахилів; - надати рекомендації щодо практичного використання результатів психо-логічного дослідження у соціально-педагогічної діяльності з дітьми-правопорушниками. Методи, які використовувалися при проведенні дослідження: метод аналізу літератури, метод тестування – hand-тест та тест креативності Торранса; контент-аналіз, метод рангової кореляції - коефіцієнт рангової кореляції rs Спірмана). Актуальність роботи викликана нагальною необхідністю вдосконалювати форми та методи навчання і виховання підлітків, які утримуються в спеціалізова-них закладах України. Її новизна полягає в спробі більш конкретно застосувати прийоми та методи психологічної роботи до проблем виховання в спеціалізованих закладах. Висновки Проведене дослідження показало, що в роботі з дітьми-правопорушниками, які, як правило, відносяться до груп підлітків з високим ступенем занедбаності, є певні ресурси впливу на позитивне формування їх мотивації, а значить, і поведін-ки. Психодіагностичні тести, які були проведені з групою таких дітей, показали, що значний вплив на девіантну поведінку здійснює розвиток креативних здібнос-тей учнів. Чим інтенсивніше розвиваються креативні здібності, тим менш прояв-ляються такі риси відхильної поведінки як агресія, підвищена збудженість. В спеціалізованих закладах для дітей-правопорушників повинні бути ство-рені усі умови для проведення психодіагностичної та психокорекційної роботи, яка може стати основою соціально-педагогічної діяльності колективу подібного закладу. Урахування потреби будь-якої людини в реалізації своїх творчих нахилів повинно стати головним напрямком соціально-педагогічної діяльності виховате-лів. Разом з тим, діяльність педагогічного колективу закладу повинна створити максимально можливі умови для задоволення біологічно важливих потреб підліт-ків, від яких буде залежати успішність їх подальшої діяльності по перевихованню дітей-правопорушників. Головною умовою проведення виховної роботи є гуманне, турботливе від-ношення до дітей, які прибули в заклад для перевиховання. Особливо це стосу-ється проведення психологічної допомоги та корекції поведінки. Дотримання за-гальних принципів виховання, які базуються на людяному ставленні до своїх ви-хованців повинно стати нагальною потребою соціально-педагогічної діяльності в закладі. Формування позитивної мотиваційної сфери пов’язано з діяльністю всього педагогічного колективу закладу. Психологічні заходи повинні не тільки форму-вати нові властивості особистості дитини, а й закріплювати те позитивне, що має місце в духовній сфері підлітка. >>>>
• Право
  
  Вступ 3 1. ПРАВО ТА ПРАВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ'ЄКТІВ ПРАВА 5 2. ОБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО 9 2.1. Юридична і соціальна природа норм об'єктивного права 9 2.2. Принципи права, рівності та справедливості у праві 13 3. СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО 17 3.1. Суб'єктивне право, юридичне право суб'єкта 17 3.2. Структура суб'єктивного права 23 Висновки 25 Література 27 Вступ Право – одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук. Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. За межами цього загального представлення думки про право в різних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов'язки, для інших право зв'язується з діючими в суспільстві законами, для третіх – із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві. Право – складне явище. Воно охоплює як би три шари, три елементи. Перший шар – правові ідеї, правова свідомість, другий – правові норми і третій – суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Структура права є динамічною системою, формування якої відбувається за певними законами та схемами. Наприклад, у суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з'являється як реакція на свавілля над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступає закон. З'являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вироку суду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканність житла громадянина, його особистої власності та ін. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власності пронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільного порядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право. В цій роботі розглянуто такі поняття права як суб’єктивне та об’єктивне. Для початку коротко їх охарактеризувати можна так: у широкому значенні термін “суб’єктивне право” означає все те, що випливає з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб’єктивне право розуміється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок та ін.). Термін "об'єктивне" щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін "суб'єктивне" вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися. Метою даною роботи ставиться прослідкувати шляхи взаємодії суб’єктивного права і об’єктивного. Іншими словами, як відбувається процес формування об’єктивного і суб’єктивного права, а також як він залежить від правотворчої діяльності окремого суб’єкта. Для досягнення цієї мети спрямовані наступні завдання: 1) проаналізувати сутність права як явища суспільного життя; 2) визначити джерела формування, структуру, чинники, які сприяють появі, розвитку та функціонуванню суб’єктивного та об’єктивного права; 3) піддати аналізу шляхи та способи перетворення норм суб’єктивного права в об’єктивні. Актуальність теми визначається наявністю в сучасній Україні активних процесів правотворчої діяльності, коли відмирають старі закони, а відбувається інтенсивна генерація нових. Саме діяльність особистості або окремих суб’єктів соціального та політичного життя становиться основним чинном формування нового законодавства. Висновки Суб'єктивне право взаємопов'язане з об'єктивним правом, обумовлено його змістом. Адже ті або інші юридичні права суб'єктів, що, власне, і становлять сутність суб'єктивного права, формулюються у чинних юридичних нормах, тобто в об'єктивному праві. Отже, суб'єктивне право не може виникнути без об'єктивізації у нормах права об'єктивного. З іншого боку, і об'єктивне право невід'ємне від суб'єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об'єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулювання відповідним правовим механізмом. А правове регулювання здійснюється через юридичні права і обов'язки суб'єктів. Для реального юридичного забезпечення можливостей закріплення в об'єктивному праві повноважень одного суб'єкта фіксуються відповідні обов'язки зобов'язаного суб'єкта. І навпаки, при фіксації конкретних обов'язків одного суб'єкта, закріплюються відповідні права іншого суб'єкта. Отже, суб'єктивному праву (можливій поведінці) одного суб'єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспондують юридичні обов'язки іншого суб'єкта (зобов'язаного). Невиконання цих обов'язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого виду юридичної відповідальності. Конкретне суб'єктивне право як юридично встановлена можливість поведінки, що спрямована на досягнення певного соціального блага, не може існувати без відповідних норм об'єктивного права, в яких воно знаходить свій юридичний вираз. Після юридичної фіксації суб'єктивне право існує, насамперед, як можлива поведінка, потенційна можливість суб'єкта поводити себе певним чином. І ця можливість, за наявності її закріплення у нормах об'єктивного права і суб'єкта, якому вона належить, існує потенційно, незалежно від того, вступає суб'єкт у правовідносини для реалізації цієї можливості чи ні. Крім того, суб'єктивне право як потенційне право на певне соціальне благо, може не тільки існувати, але й реалізовуватись за межами правовідносин. Право – соціальне явище. Воно породжено суспільством, і зрозуміти його можна лише розглядаючи як частину соціального організму. Говорити про субєктивне і обєктивно право завжди потрібно в контексті поняття суспільна еволюція. Державне і правове будівництво, реформи політичної і юридичної систем виправдани лише в тій мері, у якої їхні зміни відповідають закономірному ходу історії. Кожна ступінь у розвитку права має свої соціально-історичні передумови. Яка би зробленими ні були самі по собі Конституція й інші закони, якими б ідеальними ні представлялися політичні системи, вони залишаться незатребуваними народом і не почнуть працювати, якщо не будуть відповідати суспільним умовам і культурі мас. Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напрямок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збереженню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціальних конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі. >>>>
• Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя
  
  ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1 6 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ В МІЖОСОБИСТІСНОМУ СПІЛКУВАННІ МОЛОДОГО ПОДРУЖЖЯ. 6 1.1. Феномен співзалежності в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників 6 1.2. Особливості проявів співзалежності у подружньому житті 19 Висновки до 1-го розділу 29 РОЗДІЛ 2 31 ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ У ЖІНОК 31 2.1. Методологічні основи дослідження 31 2.2. Організація та проведення емпіричного дослідження 37 Висновки до 2-го розділу 47 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 49 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 53 ДОДАТКИ 60 ВСТУП Актуальність дослідження. Величезного значення для поступового розвитку суспільства має родина, статус якої більшою мірою визначається рівнем і станом внутрішньосімейних міжособистісних відносин. Сучасна українська сім'я, як і все суспільство, потерпає через кризові явища, що мають місце не тільки в економіці і політиці, а й в моралі, культурі, духовних і сімейних цінностях. Деструктивні форми взаємодії в родині, що набули поширення останнім часом, потребують детального вивчення, аналізу та відпрацювання на цій основі практичних рекомендацій щодо покращення морально-психологічного клімату в сім’ях. Особливо страждає при цьому молода родина, нестійкість якої призводить до того, що значна кількість подружніх пар розпадається сьогодні в перші два-три роки спільного життя. Причинами цього явища є не тільки економічні та соціальні чинники, а й суто психологічні – психологічна несумісність, різні моральні цінності, відсутність загальних інтересів, неспроможність молодих людей будувати свої відносини в складних умовах соціально агресивного оточення. Ще одним проблематичним феноменом сімейної сфери є явище співзалежності, під яким розуміють потрапляння одного члена родини під щільний психологічний вплив іншого. Складність співзалежності полягає не в тому, що індивід стає жертвою дії близької (і навіть коханої людини), а в тому, що він опиняється у тенетах власних принципів, моральних установок і бажань. Такий взаємозв’язок дуже часто призводить до нервових, психосоматичних захворювань, психічних розладів. Він не дає родині нормально функціонувати, призводить до поступового погіршення взаємостосунків та розпаду. Початок вивченню співзалежності поклав німецький психіатр Р. Крафт-Ебінг, який називав її „психосексуальна підпорядкованість” (1892 р.). Такий підхід у значній мірі відповідав фрейдівської концепції несвідомого та був досить популярним до середини ХХ ст. Значний внесок в розуміння глибинних психологічних механізмів взаємодії людей у шлюбно-сексуальних стосунках зробили представники неофрейдизму Е. Еріксон, К. Юнг, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Спок Саллівен. Новий етап дослідження цього явища розпочинається у 50-70-ті роки ХХ ст. та збігається з періодом посиленої боротьби проти наркоманії і алкоголізму в США й інших країнах Заходу. Психологи виявили, що від вживання наркотиків страждають не тільки ті, хто їх приймає, а й родина наркомана, члени якої випробують значні психологічні та моральні навантаження внаслідок побоювань за долю близької людини. В цей час виникають поняття "ко-алкоголізм", "пара-алкоголізм", що вказують на причетність до співпереживань хворих членів їх сімей. Стосунки між людьми в родинному колі знаходилися в центрі уваги представників гуманістичної психології: К. Роджерса, А. Маслоу, Г. Олпорта, В. Франкла, Ш. Бюлера, Ролло Мея, С. Джурарда. Третій етап пов'язаний з поширенням ідей феміністичного руху кінця ХХ ст., в ході чого ретельно розглядалися факти фізичного і морального насильства над жінками в родині. У зв’язку з цим досліджувалися психологічні основи шлюбу, гендерні проблеми, визначались перспективи тривалого та міцного сімейного союзу. Деякі дослідники розглядали співзалежність в позитивному плані – як психологічне доповнення одним подружжям іншого – і не зводили до поняття хвороби. Інші науковці, як і раніш, відносили співзалежність до негативних явищ, вказували на те, що воно має деструктивні наслідки для родини. Дослідження феномена співзалежності здійснювалося переважно з огляду на біологічну парадигму психіатричної практики: вивчалися етимологія цього стану (Р. Баркер, A. Шаеф, Б. Штандер), його прояви та характеристики (Д. Вітіленд, Б. Гузіков, І. Джермак, В. Москаленко), співвідношення із залежністю (В. Москаленко), причини формування рис співзалежності (В. Москаленко, Р. Поттер-Ефрон, О. Сімонова), характеристики сімейної взаємодії (Б. Гузіков, Е. Сміт). Попри значний обсяг наукової та прикладної інформації щодо феноменології стану співзалежності, проблему цю можна вважати маловивченою в площині соціальної і сімейної психології, зокрема з точки зору аналізу дисфункції родинної взаємодії. Феномен співзалежності розглядався лише як психічний стан особистості, при цьому не досліджувався його вплив на результат сімейної взаємодії, не конкретизувалися чинники виникнення дисфункціональної моделі сім’ї. Також мало приділялося уваги вивченню внутрішнього стану співзалежних жінок, умовам та шляхам його оптимізації, досягненню позитивної динаміки в процесі психокорекційної роботи з молодими сім’ями, де мало місце явище співзалежності. Існуючи проблеми обумовили тему даного дослідження: "Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя". Метою дослідження є аналіз психологічних чинників виникнення співзалежності в контексті міжособистісної взаємодії в родинному колі. Об’єкт – співзалежність молодого подружжя. Предмет – психологічні чинники виникнення співзалежної поведінки молодого подружжя. Гіпотеза – жінки з низькою самооцінкою більше схильні до співзалежності, ніж чоловіки з низькою самооцінкою. На реалізацію завдань дослідження та підтвердження гіпотези спрямовані наступні завдання: 1. Здійснити теоретичний аналіз феномену співзалежності та особливостей його прояву у подружньому житті. 2. Проаналізувати підходи до вивчення та діагностування цього явища в практиці сімейної психотерапії. 3. Провести дослідження впливу рівня самооцінки жінок і чоловіків на формування у них співзалежності. Методологічні засади. Робота базується на поєднанні загальнонаукових методів і психологічних методів. До загальнонаукових відноситься аналіз, синтез, узагальнення, моделювання, порівняння, аналіз наукової літератури з теми дослідження. До психологічних – діагностична бесіда, спостереження, експертне опитування, тестування, зокрема методика Дембо – Рубінштейн з виявлення самооцінки і методика співзалежності В.Д. Москаленко. Робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків і пропозицій, списку використаних джерел, додатків. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ Співзалежність – одна з найпоширеніших сучасних проблем, що заважають повноцінному життю людей. Вона торкається не тільки окремих осіб, але і суспільства в цілому, яке створює умови, що іноді сприяє появі співзалежних відносин і їх передачі з покоління в покоління. Співзалежні люди випробовують постійну потребу в схваленні оточуючих, підтримують принижуючі гідність відносини і відчувають себе безсилими що-небудь змінити, не усвідомлюють своїх істинних бажань і потреб і не здатні переживати почуття справжньої близькості і любові. Явище співзалежності характеризується наявністю парадоксальних, тобто суперечливих і таких, що слабо піддаються перевірці і поясненню вчинків та зразків поведінки індивіда. По-перше, співзалежність поєднує різко полярні відчуття та відношення до об’єкту своєї прихильності. Амбівалентність почуттів є, напевно, найхарактернішою рисою співзалежної людини. Співзалежна людина, а особливо жінка, одночасно відчуває і любов, і ненависть, прагне до домінування і одночасно йде на постійні поступки. Співзалежні індивіди думають, ніби вони можуть контролювати як свою поведінку, так і поведінку близької людини, що страждає залежністю, найчастіше хімічною (алкогольною і наркотичною). Фактично, виходить навпаки – ці хімічно залежні особи тримають під контролем поведінку співзалежного. З іншого боку, має місце зворотній ефект диктату. Співзалежні підпорядковують свої потреби потребам таких хворих і займають положення жертви. Фактично співзалежні займають домінуюче положення і під порядковують собі хімічно залежну людину, так що співзалежний виступає не стільки жертвою, скільки диктатором, кривдником, переслідувачем. Співзалежність слід розглядувати як феномен, який у своєму неклінічному варіанті має можливості для деякого зменшення і нейтралізації. Перебудова свідомості, "Я-концепції" людини – річ складна і потребує до себе значних витрат часу і зусиль. Для організації психотерапевтичної діяльності необхідно розуміти, що співзалежність може бути викликана різними причинами і тому потребує до себе різних підходів. Проведене дослідження в рамках даної роботи показало, що для співзалежних жінок головними причинами є: 1) поява в її родині хімічно залежних близьких родичів (чоловіка, дітей); 2) поява у родині важко хворого члена родини (або такого, що має каліцтво); 3) недоліки її власного виховання в дитячому віці, коли становлення особистості жінки відбувалося у дисфункціональній родині, завдяки чому в неї сформувались низька самооцінка та рівень домагань, закріпились негативні стереотипи поведінки. У випадку, коли явище співзалежності пов’язане зі складними сімейними обставинами (пияцтво, наркотична залежність або хвороба члена родини), позбавлення від співзалежності буде основане на ліквідації причин, що їх породили. До них відносяться лікування хімічно залежних осіб, надання медичної допомоги хворому. Для лікування алкогольної та наркотичної залежності сьогодні існують численні центри та приватні кабінети досвідчених лікарів-наркологів. Їх діяльність неодноразово допомагала молодому подружжю здолати біду в родині, налагодити безконфліктні, конструктивні стосунки на базі позбавлення від хімічної залежності. У разі каліцтва або невиліковної хвороби, тобто тоді, коли позиція співзалежної людини цілком залежить від примх хворого та його інших негативних проявів в процесі взаємодії, необхідно втручання фахівця-психотерапевта, який має можливість вплинути на перебудову мотиваційної сфери клієнта. Для зміни рольових позицій осіб в міжіндивідному спілкуванні в умовах складної соціальної проблеми пропонується найбільш доцільною вважати психологічну допомогу в рамках гуманістичної психології. Людина-інвалід, що вимагає виняткового ставлення до себе, змушує членів родини (особливо матерів, дружин) відчувати певну провину перед ним, схиляє до виникненню у них співзалежної поведінки. Практичні методи гуманістичної психології спрямовані на допомогу людині знайти нові позитивні орієнтири у своєму житті, перемінити спрямованість своїх дій з деструктивності на конструктивність, на налагодження стосунків з іншими людьми. Лікування співзалежної людини в умовах, коли постійно існує джерело конфліктності та його залежності, не має ніякого сенсу. Найбільш складним випадком є співзалежність, що закладена у жінки з дитинства. Виховання в умовах дисфункціональної родини спричиняє отриманню психологічних травм, формуванню негативних особистісних якостей, серед яких особливо вирізняється низька самооцінка. Послідуючі етапи формування особистості в юнацькому і вже в дорослому віці накопичують нові негативні шари негативних властивостей особистості, які закривають собою риси співзалежності. Тому діагностика співзалежності є досить складною справою і пов’язана з труднощами розрізнити її від характерологічних особливостей звичайної людини. В процесі проведення дослідження знайшла своє підтвердження та обґрунтування гіпотеза стосовно того, що більш схильними до співзалежної поведінки є жінки з низькою самооцінкою, ніж чоловіки з низькою самооцінкою. Співзалежність, як явище, в основному, притаманне особам жіночої статі. Вони беруть на себе головний удар і стають співзалежними при захворюваннях членів родини на наркоманію або алкоголізм, яким на сьогоднішній в більшій мірі підвернені все ж такі чоловіки. Достатньо згадати, що сімейні ролі жінок традиційно мають в собі деякі елементи підкорення, звертання на зразок поведінки, що має показувати чоловік. Виховуючись у дитинстві в дисфункціональній родині, саме дівчата, скоріш за усе, набувають ознак співзалежності частіше, ніж хлопці. Це означає, що жінки у своєму житті психологічно більш налаштовані на отримання, закріплення і прояв ознак співзалежності. Теоретичний аналіз джерел свідчить про те, що співзалежність, формуючись у жінки в дитячому віці, може тривалий час не знаходити свого проявлення. Це відбувається тільки на етапі створення власної родини, на яку потім переносяться негативні стереотипи поведінки в батьківській родині, а значить і виконання ролей співзалежної людини, навіть у тих випадках, що непідкріплені значними стресогенними обставинами в родині. Слід також визнати, що співзалежність проявляється як деструктивна форма взаємодії, в основному, при настанні проблемних ситуацій в родині (алкоголізм, наркоманія). Головний удар при цьому приймають на себе жінки, котрі в соціально-психологічному плані менш налаштовані на набуття хімічно залежної поведінки в соціумі. Їх соціальні ролі – ролі дружини (матері) – передбачають високу степінь відповідальності за здоров’я і долю близької людини. Вони більше, ніж чоловіки, проявляють турботу про сімейне і психічне благополуччя членів родини. Тому вони частіше, ніж чоловіки, стають носіями співзалежної поведінки. Навіть у випадку, якщо риси співзалежності не були сформовані у дитинстві, вони можуть з'явитися у зрілому віці при настанні несприятливих обставин у власній родині. Поява співзалежності є обопільним деструктивним моментом для подружжя. З одного боку, безперечно, страждають жінки, що змушені взаємодіяти з наркозалежними особами (тобто з людьми, в певному розумінні, зі зміненою свідомістю). З іншого боку, їх співзалежна поведінка, що виникає як реакція на хімічну залежність чоловіка, приймає форми, психологічно несприятливі для інших членів родини і які викликають нові спалахи негативізму у взаємо відносинах. Нагальною необхідністю осіб таких родин є звертання до психотерапевтів та психоконсультантів з сімейних проблем. Психотерапія за принципами гуманістичної психології, в даному випадку, може стати дієвою стратегією для зміни внутрішніх деструктивних установок обох шлюбних партнерів. >>>>
• Місце документології в системі інформаційно-комунікативних наук
  
  ВСТУП 3 Розділ 1 5 ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ І КОНСТИТУЮВАННЯ ДОКУМЕНТОЛОГІЇ 5 1.1. Основні етапи переходу від документознавства до документології 5 1.2. Проблеми становлення документології 8 Розділ 2 19 ДОКУМЕНТОЛОГІЯ ЯК СУЧАСНА НАУКА 19 2.1. Теоретичні засади документології як загальної науки про документ 19 2.2. Сфера дослідження документології та її зв'язок з науками інформаційно-комунікативного спрямування 26 ВИСНОВКИ 31 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 33 ВСТУП Актуальність теми. Зростаючі обсяги інформації в усіх сферах діяльності людини спонукають суспільство відшукувати нові способи і шляхи впорядкування даних. Бурхливий розвиток науки, техніки, культури породжує велику множину різноманітних документів, які відображають наслідки і результати творчості людини. Не менш важливим є використання документів в області державного управління, що вимагає вироблення системи надійного зберігання та архівування, зручного використання даних, оперативного пошуку інформації. Віяння часу сприяють появі та інтенсивному розвитку нових видів і типів документів. Особливо помітними ці процеси стають в галузі комп’ютерних і Інтернет-технологій. Сьогодні ведеться мова не тільки про цифрові носії різноманітних форматів, але й про віртуальний простір, де можна зберігати неймовірно велику кількість інформації. Структура організації електронних даних на цифрових носіях і ЕОМ вимагає нового відношення людини до документів, нової логіки і навіть нового мислення від тих, хто створює та використовує інформацію (а значить і електронні документи) за допомогою комп’ютера. Все це сприяє появі наукових дисциплін, які повинні пояснювати та обслуговувати процеси розвитку інформаційних технологій. До недавнього часу переважаючим способом зберігання та використання документів був графічний (книжний) спосіб. Основним документом при цьому виступає паперовий носій. Раніше, в межах наукової дисципліни під назвою "документознавство", було достатнім вивчення способів використання, оформлення, зберігання таких документів. Однак поява нових способів зберігання інформації і, відповідно, нових видів документів, вимагає поглиблення і розширення знань про них, узагальнення і корекції теоретичних основ роботи з документами всіх видів. Багато вчених вбачають при цьому необхідність введення нової наукової дисципліни – документології, яка б підвела ґрунтовну теоретичну базу в розвиток документальної справи. Останнім часом з'явилося багато праць науковців, котрі працюють в області документознавства з нових позицій – з позицій створення нової структури науки про документи. До них можна віднести Г.В. Боряка, С.Г. Кулешова, Н.М. Кушнаренко, Є.А. Плешкевича, М.С. Слободяника, Ю.М. Столярова, Г.М. Швецову-Водку та ін. Факт зародження нової дисципліни, як завжди, супроводжується дискусіями в наукових колах, суперечками між представниками різних течій і напрямків. Відбувається уточнення предмету науки, її структури та "сфери діяльності", зв'язку з іншими галузями знань. Метою даної роботи є вивчення стану справ з конституювання нової галузі інформаційно-комунікаційних наук – документології. Об'єкт дослідження – об’єктна та предметна сфера документології. Предмет дослідження – теоретичні та методологічні положення, що розкривають зв'язок документології з іншими науками інформаційно-комунікаційного спрямування. На здійснення мети дослідження спрямовані наступні завдання: 1. Прослідкувати історичні передумови виникнення документології та процесу її трансформації із документознавства. 2. З’ясувати проблемне коло питань документології, їх зміст, пропозиції представників різних концепцій. 3. Узагальнити теоретичні та методологічні засади документології, її зв'язок з іншими науками про документи, місце в структурі наукового знання і сучасному суспільстві. Методи дослідження: для досягнення мети дослідження та вирішення поставлених завдань використовувались загальнонаукові методи дослідження – аналіз, синтез, узагальнення, систематизація, порівняння; специфічні методи – аналіз спеціальної літератури з документознавства, книгознавства та документології. Робота структурно складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. ВИСНОВКИ Розробка основних засад документології – складне завдання. Його розв’язання витікає з інтеграції знань відповідних наук, узагальнення спеціальних важливих для даного профілю або професії якостей та властивостей документа. Документологію можна подати як синтез багатьох дисциплін, що вивчають ті чи інші види документів та їх характеристику, становлення і формування документної інформації, методів, засобів, технологічних процедур і форм роботи з документами. Специфіка документології повинна полягати саме в її інтегрованому характері, в поєднанні і порівнянні різних на перший погляд, знань про документ. Документологія також може бути подана як комплексна фундаментальна система знань, що вивчає проблеми формування і створення документів, виробляє сукупність уніфікованих прийомів, технологій і засобів роботи з документованою інформацією. Це повинен бути узагальнюючий симбіоз науки, практики і мистецтво створення і роботи з документами. Маючи на увазі культурологічний аспект забезпечення соціуму документною інформацією, можна розширити поняття документології до науки, яка використовує сучасні надбання у створенні, генезисі та еволюції всіх різновидів документів, а також головних напрямів культурологічного, а у підсумку – досконалого регулювання інформаційного забезпечення суспільства з метою досягнення найвищого рівня якості. Це повинно бути поєднання знань і вмінь роботи з документованою інформацією, застосування загальних прийомів і способів створення та функціонування документних потоків, а також здібностей і навичок щодо впровадження інноваційних інформаційно-аналітичних методів і універсальних технологій роботи з документами. Документологією можна подати як комплекс найбільш стабільних і довготривалих знань про характеристики і властивості документа, що повинен слугувати вирішенню проблем особливостей інформації та матеріального носія концептуальних питань з теорії документної інформації в різних сферах практичної роботи. Дискусії, які сьогодні розгортаються з приводу конституювання нової науки, мають на меті вирішення питання знаходження місця для неї, яке б, з одного боку, відображало всі сучасні тенденції трансформації наукових знань, що виникли внаслідок технічного (інформаційного) прогресу, а з іншого – найменш конфліктно увійшло в систему існуючої структури науки, як на дослідницькому рівні, так і в системі підготовки фахівців відповідного напряму. Більшість сучасних українських вчених наполягають на тому, щоб вважати документологію як частину більш загальної науки – документознавства. Для документології відводиться роль теоретичної дисципліни (теорії документознавства), яка, інтегруючи усі знання щодо видів, форм і типів документів (особливо нових – цифрових), стала б основою для решти документарних наук, теоретичною базою для подальших досліджень та розвитку прикладних наук про документи. Суперечки, що розгортаються між представниками різних концепцій розвитку документології, полягають в конкретизації її змісту, структури, уточненню предмета досліджень. Документологія як наука про документи певним чином вбирає в себе надбання інших наук, занурюється в сферу їх практичного застосування, характеризує документи з позицій вимог і завдань тієї області діяльності людини, в котрій вони використовуються. Документ як явище сучасного інформаційного суспільства становиться узагальнюючим елементом всіх сфер наукової і практичної діяльності людини. Науковці відмічають зв'язок документології з всіма гуманітарними, соціальними, природознавчими, технічними науками. Важливе місце документологія займає в сучасних системах комунікації. Зростання інформаційно-комунікативного значення документів в суспільстві відмічається всіма без винятку дослідниками. Комунікація, що відбувається сьогодні за допомогою комп’ютерних засобів та мережі Інтернет, вимагає нового осмислення поняття "документ", підведення під це поняття теоретичної бази, виявлення та узагальнення тенденцій, що відбувалися протягом історії в сфері виготовлення, обігу, зберігання та передачі документів. >>>>
• ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
  
  ВСТУП 3 Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ 5 1.1. Психолого-педагогічні дослідження проблеми гіперактивності у дітей дошкільного віку 5 1.2. Ознаки прояву гіперактивності у дітей дошкільного віку 9 1.3. Причини виникнення у дошкільників гіперактивної поведінки 15 Розділ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛЯХІВ ПОДОЛАННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 19 2.1. Методологічні основи дослідження гіперактивності у дітей старшого дошкільного віку 19 2.2. Хід проведення експерименту 21 2.3. Результати експерименту 25 ВИСНОВКИ 28 ЛІТЕРАТУРА 30 ДОДАТКИ 34 Порівняльна характеристика активних і гіперактивних дітей 34 АНКЕТА ДЛЯ БАТЬКІВ 35 ПРОТОКОЛ № 1 36 СТИМУЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО МЕТОДИК "ВВІЧЛИВІСТЬ", "ОБВЕДИ КОНТУР" 38 ПРОТОКОЛ № 2 41 ПРОТОКОЛ № 3 42 ПРОТОКОЛ № 4 43 ПРОТОКОЛ № 5 44 ПРОГРАМА ПСИХОКОРЕКЦІЇ ГІПЕРАКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ 45 ПРОТОКОЛ № 6 52 ПРОТОКОЛ № 7 53 ВСТУП Актуальність дослідження виховання здорової, активної, соціально толерантної людини пов’язана на сьогодні із завданнями розбудови сучасної української держави, проблемами виховання в закладах освіти гідних членів суспільства. У зв’язку з цим актуалізується питання щодо підвищення ефективності психолого-педагогічної діяльності у дошкільних освітніх установах. У Законі України "Про дошкільну освіту" зокрема йдеться про те, що держава надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини; піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей. Дошкільна освіта розглядається як цілісний процес, що спрямований на забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб, а також на формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду. У програмі дошкільного виховання "Я у Світі" поставлена стратегічна задача формування життєздатної, гнучкої, свідомої, творчої людини. Відповідно до основних положень цієї програми, дошкільний вік є тим віковим періодом, коли закладається фундамент оптимістичного світобачення, формуються уявлення дитини про свої права та обов'язки, засвоюються моральні правила і норми, розвивається довільна поведінка. Все це вимагає новітніх підходів до виховання дітей, особливо турботливого ставлення до їх психічного здоров'я. Значущість роботи із дошкільниками обумовлюється тим, що у цьому віці велике значення на формування особистості дитини мають генетичні, біологічні фактори, дія яких іноді значним чином заважає процесам цілеспрямованої соціалізації, педагогічного впливу на свідомість вихованців. Одними із таких обтяжуючих факторів є ознаки синдрому гіперактивності, які, за даними Міністерства охорони здоров’я України, притаманні сьогодні від 50 до 150 тис. дітей дошкільного віку. Такі діти провокують конфліктну, напружену обстановку в родині і в дитячих колективах, можуть стати причиною травмування себе або своїх одноліток. Вони погіршують соціально-психологічний клімат у групах, стають активним джерелом нервозності, викликають глибоке занепокоєння батьків та вихователів. Несвоєчасність лікування і недостатній психолого-педагогічний вплив на таких дітей призводить до того, що вони виростають з значними психологічними травмами, фобіями, тривожними розладами, мають численні комплекси неповноцінності, низькі властивості до успішної соціальної адаптації. Метою даного дослідження ставиться вивчити стан розробки питання щодо подолання гіперактивності з точки зору психолого-педагогічних наук. Об’єкт дослідження – діти старшого дошкільного віку з гіперактивною поведінкою. Предмет дослідження – гіперактивна поведінка дітей старшого дошкільного віку. На виконання мети дослідження спрямовані наступні завдання: 1. Проаналізувати наукову літературу на предмет причин гіперактивної поведінки старших дошкільників. 2. В процесі аналізу літературних джерел з'ясувати, які існують методики і алгоритми роботи з гіперактивною поведінкою. Здійснити їх аналіз. 3. На основі здійсненого аналізу провести психолого-педагогічний експеримент з дітьми, у яких спостерігається гіперактивна поведінка. 4. Відпрацювати методику роботи з гіперактивними дітьми і зробити висновки щодо ефективності психолого-педагогічного впливу на гіперактивних дітей. ВИСНОВКИ 1. У результаті аналізу літератури з теми дослідження можна зробити висновок, що головною (але не єдиною) причиною виникнення у дітей гіперактивності можуть бути мінімальні мозкові дисфункції (ММД) – відносно малий ступінь ураження центральної нервової системи. При цьому затримуються темпи розвитку функціональних систем мозку, що забезпечують складні інтеграційні функції (мова, увага, пам'ять, сприйняття, інші види вищої психічної діяльності. Це призводить до загальних порушень процесів самоконтролю і гальмування на вищому рівні регуляції психічної діяльності. Не зважаючи на часте вживання терміну "гіперактивність" в значенні "синдром", слід вважати, що дане явище насправді не є синдромом в повному значенні цього слова. Це пояснюється тим, що окремі стилі поведінки і поєднання різних чинників не утворюють одноманітного комплексу, немає також переконливих доказів наявності загальної етіології. Причинами гіперактивності науковці висувають різні припущення – клінічні і емпіричні обґрунтування є у різних гіпотез. Певне визнання одержали гіпотези генетичного, органічного, психологічного і середового походження. Гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних особливостях рухового розвитку і тісно пов'язана з порушенням уваги і емоційної сфери. У узагальненому вигляді ці провідні симптоми виглядають таким чином: особливості моторно-рухового розвитку – незручність руху; порушення координації і гармонійності рухових комплексів; загальна підвищена активність, утруднення в освоєнні рухів; зв'язаність цілеспрямованих рухів з рухами кінцівок тіла, мовленням; підвищена м'язова напруга, підвищений м'язовий тонус. Особливості уваги і контролю: короткочасна концентрація уваги; слабка концентрація уваги; розосередження уваги; ригідність уваги (погане переключення); персеверація (не може відірватися від певного предмету або способу рішення). 2. Огляд літературних джерел надає можливість стверджувати, що для лікування і корекції гіперактивної поведінки застосовуються різні засоби, основними серед яких є: медикаментозна терапія (психостимулятори); психотерапія (медитація, аутогенне тренування, сімейна психотерапія, поведінкова терапія). Однак, крім медикаментозного впливу, необхідним засобом впливу на гіперактивну дитину виступають психотерапевтичні засоби. При цьому психолого-педагогічна допомога разом з медичною і психотерапевтичною вважається достатньо ефективною. 3. Проведений експеримент в рамках даної роботи показав, що дієвим засобом психокорекції поведінки гіперактивної дитини виступає ігровий груповий тренінг. Особливо високі результати були досягнуті при залучені до занять батьків даних дітей. Саме груповий вплив, як вважається, може стати ефективним засобом формування безконфліктної поведінки, відновлення і покращання дефіцитарних функцій. Дані експерименту показали, що ознаки гіперактивності зменшуються вже після проведення нетривалого комплексу ігрових тренінгових вправ. 4. На основі проведеного експерименту можна запропонувати впровадження в групах дошкільних навчальних закладів періодичне проведення групових ігрових тренінгів дітей разом із своїми батьками. Це буде сприяти не тільки часткової ліквідації гіперактивності, а й загальному покращенню мікроклімату в дошкільній групі і в родині дитини. На таких заняттях гіперактивні діти будуть отримувати практику безконфліктного поводження, розвивати свої когнітивні і комунікативні якості, вчитися формувати вольову регуляцію поведінки. Разом з тим вони одержують досвід формування позитивних відносин, деяким чином зменшать психологічне напруження, що має місце у їхньому житті. >>>>
• Основні етапи розвитку теорії пізнання від Декарта до неокантіанців
  
  ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1 6 ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ОСНОВ В ПІЗНАННІ СВІТУ 6 1.1. РОЗВИТОК РАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА ТЕОРІЮ ПІЗНАННЯ У ХVII – ХVIIІ СТ. 6 1.2. СЕНСУАЛІЗМ ЯК ПРОТИСТАВЛЕННЯ РАЦІОНАЛІЗМУ 8 Висновки до 1-го розділу 11 РОЗДІЛ 2 12 ГНОСТИЦИЗМ І АГНОСТИЦИЗМ У ХІХ СТОЛІТТІ 12 2.1. ВПЛИВ НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ НА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ 12 2.2. ПОЗИТИВІЗМ В ФІЛОСОФІЇ ХІХ СТОЛІТТЯ 16 Висновки до 2-го розділу 20 РОЗДІЛ 3 21 СУПЕРЕЧКИ В ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 21 3.1. "ДРУГИЙ ПОЗИТИВІЗМ" 21 3.2. НЕОКАНТІАНСТВО 24 Висновки до 3-го розділу 30 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 31 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 33 ВСТУП Актуальність теми. Сучасне українське суспільство переживає добу великих докорінних змін. Метаморфози у суспільстві зумовлюють новітній напрям розвитку філософської думки і передбачають нові, постмодерністські філософські тенденції. Сучасна філософія відмовляється від єдиноправильних, раціонально-теоретичних тверджень, а вибирає шлях та гасло сумніву, гіпотези, роздуму. Вона є радше запитуванням, пізнанням, шуканням, аніж ствердженням. Тому зараз, на початку нового тисячоліття, актуальним залишається проблема переосмислення теоретичного надбання людства в усіх галузях наукового (а іноді і позанаукового) пізнання. Увесь цей час людство йшло шляхом використання набутих знань з практичними цілями. Винаходи та ідеї науки і техніки постійно знаходили свою реалізацію в багатьох творіннях, котрі полегшили процес праці, створили умови для значного підвищення її продуктивності, вивільнення людини від обтяжливого труда. За великими мірками, сьогодні людина стала більш незалежною від звичайних проблем буденності, має більше часу на свій духовний зріст, моральне і фізичне вдосконалення. Однак, все гучніше роздаються голоси філософів, які стверджують, що людина не стала щасливішою через здобутки науково-технічного прогресу, а навпаки – іноді можна спостерігати зворотні процеси: процеси відчуження людини від суспільства, руйнування сімейних цінностей, конфлікт між людиною і природою. Теорія пізнання має тривалу історію свого розвитку. Завжди філософи прагнули зрозуміти як кінцеву мету пізнання, способи оволодіння Істиною, так і намагалися вдосконалити механізми отримання достовірних знань в різних сферах людської діяльності. Свій початок теорія пізнання бере з філософської спадщини античності, в першу чергу – Платона і Аристотеля. Їх ставлення до проблем гностицизму продовжили і розширили мислителі інших епох: Августин, Т. Аквінський, Б. Паскаль, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, В. Дільтей, К.-Г. Юнг, А. Шопенгауер, М. Бердяєв та ін. Практично всі філософи, що існували в історії науки, розробляючи ту чи іншу галузь філософських знань, завдавалися питанням, наскільки глибоко можна її пізнати. Найбільш цікавою в цьому плані є доба, яка безпосередньо слідувала за Відродженням в Європі і закінчувалася у середині ХХ ст. Це був час, коли поставала теорія пізнання не просто як роздуми мислителів на "вільну тему", а як спроба озброїти мислення людини найбільш дієвими методами пізнання, спрямувати наукові пошуки у продуктивному напрямі. Видатними філософами-гностиками цього періоду були Ф. Бекон, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, І. Кант, неокантіанці. В їх наукових дискусіях, котрі тривали цілі століття, неодноразово лунали сумніви щодо можливості пізнання основ світу. В науковій літературі цей період розбивається на декілька частин, підстави для розрізнення яких є далекими від проблем гностики. Як правило, це матеріально-економічний підхід, або підхід суспільно-економічних формацій, а також загально-культурологічний підхід, який оцінює розвиток людства в цей час від набутків культури, науки в цілому, освіти, виховання. Відповідно до цього, певним чином нав’язується думка, що і теорія пізнання розвивалася за деякими об’єктивними історичними законами. Метою даної роботи є виявлення в розвитку гностичної теорії своїх внутрішніх закономірностей, котрі яскраво виразили себе в період ХVII – ХХ ст. Об’єкт дослідження – теоретичні засади гностичної теорії. Предмет дослідження – особливості розвитку теорії пізнання в період ХVII-ХХ ст. На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання: 1. охарактеризувати основні течії і напрямки теорії пізнання в даний період; 2. проаналізувати суперечливості в гностичних поглядах представників різних напрямів теорії пізнання; 3. виявити закономірності розвитку теорії пізнання, її залежність від зміни науково-світоглядних парадигм в цей час. Методи дослідження: загальнонаукові принципи історизму, системності, компаративістський підхід, індукції, дедукції, також принцип світоглядного плюралізму, герменевтичний метод тлумачення текстів під час вивчення та узагальнення джерельної бази дослідження. Поряд із методами аналогії, сходження від абстрактного до конкретного, аналізу та синтезу у даному дослідженні використано й біографічно-історичний принцип, який застосовано для дослідження суспільно-культурних явищ крізь призму життя і творчості окремих помітних постатей в історії європейської філософської думки. Робота структурно складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури. Загальні висновки З самого початку становлення системи наукового знання в теорії пізнання існували суперечки в методах і шляхах пізнання. В Новий час, епоху Просвітництва змістом протиріч виступали розходження між раціоналізмом і сенсуалізмом. В дальші часи ці суперечки стосуються позитивістського і суб’єктивно-ідеалістичного напрямів. В філософії ХІХ ст. відбувається так званий гносеологічний поворот, тобто питання пізнання стають центральною темою філософії. Тут конкурують традиції раціоналізму (лінія Декарта, Лейбніца) і емпіризму (лінія Локка, Юма), перша з яких продовжує схоластичну традицію дедуктивного пізнання, а друга затверджує тезу, згідно якому всяке знання походить з досвіду. Наступний етап розвитку гносеології супроводжувався прагненням захистити класику. Тому в 60-х роках XIX століття виникає неокантіанство. У XX ст. одержала розвиток філософія, для якої вищим знанням є знання наукове, і яка була пов’язана з позитивістськими традиціями в науці. В період від Декарта до неокантіанців проблему пізнання дуже часто пов'язували з можливістю наукових методів, іноді, прямо вказуючи на те, що пізнання основ Всесвіту залежить тільки від науки, її раціональних або позитивістських методів. На початку ХХ ст. все частіше стали лунати голоси, що наука не тільки не здатна дати справжнього, істинного знання, а навпаки – різні її розгалуження все більш ускладнюють процес видобування несуперечливих знань, пропонують концепції, коріння яких полягають в ірраціональній сфері, а значить, вихідні положення котрих не можна перевірити емпіричним шляхом. Розвиток науки, техніки здійснював вплив на розвиток теорії пізнання. Нові успіхи, які періодично мали місце в різні періоди існування європейської цивілізації, надавали поштовху для розвитку нових, більш досконалих філософських концепцій пізнання світу. Відсутність нового та застій в науці, навпаки – сприяв посиленню позицій агностицизму. Перша і друга глобальні революції в природознавстві проходили як формування і розвиток класичної науки і її стилю мислення. Збільшення та вдосконалення знань про природу і суспільство, які отримувалися в ході наукових досліджень, посилювали розбіжності, що існували як між прихильниками раціонального і чуттєвого знання, так і на більш вищому рівні – між гностиками і агностиками. Ті наукові теорії і відкриття, які мали місце в європейської історії ХІХ-ХХ ст. з одного боку свідчили про потужні можливості людського розуму, його логіці, можливості високої організації видобування нових знань, з іншого – вони вказували на те, що попередні концепції були помилковими, неістинними, хоча на момент свого відкриття вони й вважалися геніальними. З початком ХІХ століття розпочинається етап відмежування філософії від процесу видобування наукових знань. Метафізичні розмірковування про пізнання світу замінюються чіткою системою проведення експериментальних досліджень, які використовуються в різних галузях науки. Філософія втрачає статус єдиновірного знаряддя осягнення істини, науковцям становляться потрібними не умозрітельні розмірковування про пізнання світу в принципі, а можливість отримання конкретних, практичних знань, які можна застосовувати з прикладними намірами. Періодизація теорії пізнання цього періоду все ж таки у великій мірі залежить від етапів розвитку наукових знань в цілому, а ті, в свою чергу, – від періодизації історичного і навіть суспільно-економічного розвитку людства, зокрема європейської цивілізації. Проблеми Нового часу не могли порушити вирішення питань, які постали перед мислителями у подальшому – у ХІХ і ХХ ст., і причиною цього було недостатній рівень уявлень людей про оточуючий світ. Відповідно до цього, нові відкриття в науці і техніці, поступово змінюючи та спростовуючи себе, викликали до життя нові погляди в теорії пізнання, суперечки про можливість пізнання між новими поколіннями науковців і філософів. >>>>
• Особливості творчості Генріха Гейне
  
  Вступ 3 РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ПОЕТА ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ЙОГО СВІТОГЛЯДНИХ ТА ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ. 6 РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ, КОМПОЗИЦІЇ, ЖАНРУ ТВОРІВ ГЕЙНЕ 19 2.1. Початок творчого шляху. "Книга пісень". 19 2.2. Публіцистика і поезія 30 – 40-х років. 30 2.3. Поема „Атта Троль”. 44 2.4. Творчість передберезневого періоду. 47 Поема "Німеччина. Зимова казка". 47 2.5. Останній період творчості. "Романсеро". 52 Висновки 59 Література 62 Вступ Актуальність теми дослідження. Твори Генріха Гейне цілком обумовлені тією соціально-політичною і культурною ситуацією, яка склалася у Західній Європі в першій половині ХІХ ст. Більшість його робіт пов’язані з своєрідним, поетичним відображенням думок і почуттів сучасників поета. Однак, мало хто з сучасних дослідників просліджує аналогію суспільної атмосфери того часу з нашими моральними установами і новими духовними цінностями та нормами, що народжуються на наших очах. Початок ХІХ століття – це період бурхливого розвитку капіталізму, подібно до того, як ринкові відносини капіталу постають та зміцнюються сьогодні на Україні. Гейне, сучасник ХІХ ст., з гіркотою відмічав, що дух наживи, дух грошей проник в усі сфери суспільного життя, в мораль, у взаємовідносини між людьми. На його погляд, взаємини, що будуються на принципах торгашества, псують людину, знищують в ній шляхетні основи, прагнення до романтизму, мріяння, руйнують ідеали чесної і порядної людини. Сучасна Україна повторює цей шлях європейських країн у своєрідному, „постмодерновому”, „постіндустріальному” варіанті. З висоти моральних ідеалів комунізму радянських часів, наше суспільство „скотилося” до „дикого капіталізму” і, можна сказати, розпочало „з нуля” своє нове становлення, на яке Захід перед тим затратив майже двісті років. Дух наживи, капіталу заполонив собою всі суспільні відношення, не пощадив навіть родинні почуття та сімейні цінності. Все, що можна продати, сьогодні продається: краса, розум, любов, талант, вірність. В погоні за збагаченням люди іноді забувають прості норми моралі і навіть християнські заповіді. Обман людей став звичним явищем не тільки в бізнесі, а й в політиці, медицині, державному управлінні, засобах масової інформації, соціальній сфері. Гейне був свідком розвитку подібних процесів в Німеччині і Франції ХІХ століття. Він спостерігав за змінами, що відбувалися під впливом грошей, і йому здавалося, що людство йде до загибелі. Він не вірив, що капіталізм здатен змінити людину на краще. Його твори, а багато з них є публіцистичними, складають своєрідну інтерпретацію суспільно-політичних подій того часу, відображають кризові явища духовної сфери. Дослідження його праць здатне надати можливість уявити почуття людини, що опинилася в подібній ситуації, як і у нас, показати її моральні і духовні шукання, особистісні переживання. Творчість Гейне підказує, що історія схиляється до повторення, хоч і на вищому рівні, а осмислення минулих історико-культурних процесів та їх порівняння з сучасними аналогами може надати значний матеріал для роздумів щодо подальшого вдосконалення та покращення суспільства та його цінностей. Сьогодні Гейне, на жаль, відноситься до розряду „позабутих” поетів. Грандіозна популярність, якою він користувався за свого життя, поступово зникла та перейшла до забуття. Вважається, що він не привніс значних новаторських елементів в розвиток поезії та публіцистики, а його відданість певним стилям в мистецтві відповідало, більшою мірою, нахилам та моді того часу. Однак, майстерність, з якою він складав свої твори, здобула йому всезагальне визнання в широких літературних колах Німеччини і Франції та інших європейських країн. Проблеми моралі, високої громадянської позиції, чистої любові, що піднімав Гейне, актуальні і в наші часи та вимагають глибоко вивчення творчого здобутку поета. Протягом тривалого часу його творчість не досліджувалася і не вивчалася в нашій країні. Певну увагу на нього звертали в період колишнього СРСР через те, що деякі його роботи були проникнути революційним духом: критикою капіталізму та закликом до зміни суспільних порядків. Головними дослідниками творчості Гейне були радянські літературознавці -„германісти”: О.Ф. Кніпович, О.І. Дейч, А.С. Дмітрієва, С.П. Гіждеу, Г.В. Стаднікова, Ф.П. Шіллер, Я.І. Гордон. Проте й радянські критики його недолюблювали за те, що все ж такі більшість його робіт грала на користь колишніх вищих аристократичних кіл Німеччини, яким він як раз і приписував шляхетність, порядність, відданість старим „гуманістичним” ідеалам. За часів незалежності України Гейне не присвячено жодної дисертації на здобуття наукового ступеню. Малочисельні публікації в мистецтвознавчої літературі більш висвітлюють загальний біографічний та творчий шлях поета, ніж конкретний літературознавчий аналіз його творів, що відноситься до поетики, композиції, стильових та жанрових особливостей. Тому метою даної роботи є вивчення особливості творчості Г. Гейне, поглиблення знань щодо тих художніх прийомів поета, застосування яких принесло йому заслужену славу видатного митця в період найбільшого визнання. Об’єктом дослідження виступає лірика Генріха Гейне на всіх етапах його творчості. Предметом дослідження – особливості поетики, композиції, жанру віршів, поем. На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання: – прослідкувати вплив особливостей життєвого та творчого шляху поета на формування жанрових та стильових характеристик його віршів; – проаналізувати етапи розвитку лірики Гейне: її стадій та етапних досягнень, шляхи становлення та прийоми художньої майстерності поета; – визначити особливості традиційних та новаторських рис лірики Г.Гейне, дослідити тематику, проблематику та поетику його віршів на різних етапах творчості. Методологічна основа дослідження. У роботі використовувався генетичний, конкретно-історичний методи, а також герменевтика як методика цілісного осмислення тексту. Широко застосувався метод аналізу літературознавчої, історичної, філософської, публіцистичної літератури. Вирішення зазначених у роботі завдань став можливим лише при застосуванні сучасних досягнень літературознавства та елементів методології інших гуманітарних наук. Висновки Можна сказати; що Генріх Гейне є не тільки найзначнішою, а чи й не найхарактернішою постаттю пізнього німецького романтизму. Еволюція його творчості виразно відбиває істотні закономірності й тенденції розвитку німецької літератури 20 – 40-х років, коли в ній відбувалися бурхливі й складні процеси. В літературу він прийшов на межі 20-х, коли ще були живими й дієвими традиції раннього романтизму, і його поетична творчість, в основному, розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією. Різкий поворот наступає в 30-ті роки, коли зростає громадсько-політична активність поета, він все більше проймається радикальними настроями і на початку 40-х проголошує себе "барабанщиком революції". В його творчості цього періоду публіцистика тіснить поезію, і річ тут не лише в тому, що він пише переважно публіцистичну прозу, – його поезія теж значною мірою стає публіцистичною. В останній період життя й творчості – період "матрацної могили" – Гейне повертається до ліричної поезії, яка набуває нового змісту та звучання. Водночас слід сказати, що творчість Гейне, особливо 30 – 40-х років, не вкладається в рамки романтизму, навіть найширше трактованого. Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попередні періоди, Переживав кризу, коли письменники активно шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світоглядними засадами й естетикою, – пошуки продовжувалися, і в їх параметрах, зокрема в німецькій літературі, теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціалізмом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи "Молода Німеччина", Г. Бюхнера тощо. На цей же період припадає розквіт бідермаєру в німецькій літературі й мистецтві, і всі ці різнорідні елементи й інтенції нерідко примхливо перепліталися у творчості багатьох тогочасних німецьких митців, в тому числі й Гейне. У його творчості продовжують жити філософські, політичні і естетичні ідеї революційної епохи, епохи Просвітництва, епохи німецької класики, прагнення подолати застарілі відносини, мрія про царство розуму і людське щастя, думка про здібність людини до вдосконалення. Але у міру того, як ідеальне царство гармонії перетворювалося на дисгармонійну реальність буржуазного миру, ці ідеї вже не сприяли ні розумінню, ні освоєнню дійсності, і у Гейне ще на ранньому етапі можна спостерігати відхід від просвітницьких ідеалів і зростання ролі суб'єктивного відчуття, індивідуального самоствердження у ворожому відсталому світі, що було характерне і для німецького романтизму. Пристрасні пошуки такого світопорядку, при якому соціальна справедливість поєднувалася б з необмеженими можливостями розвитку особистості. Світова слава Гейне визначається, перш за все, лірикою, і навіть не всією лірикою, а лише любовними віршами, написаними головним чином до 1830 року. Вони зібрані в першій великій збірці його віршів, в "Книзі пісень", в циклі "Нова весна", включеному потім в збірку "Нова поезія". Цикли "Книги пісень" відображають поетичний розвиток Гейне. Але, читаючи ці вірші, підмічаєш, що впродовж більше десяти років любовна тема займала в них, безперечно, перше місце. Судячи з цих віршів, між вісімнадцятим і двадцять восьмим роком життя всі бажання поета, все його щастя – все значення життя полягало в тому, чи відповість взаємністю обожнювана ним жінка. Він мріє у віршах про гармонію ідеальної любові – і показує кожного разу, наскільки руйнівним та примарним може бути це почуття. Із самого початку в ліриці Гейне є відчуття нерозв'язних суперечностей, які і визначають відношення поета до навколишнього світу, а тим самим і його особа. Саме сильному і яскравому виразу цього відчуття лірика Гейне зобов'язана в значній мірі своєю популярністю. Твори Гейне різні за своєю тематикою, стильовою спрямованістю, композицією. Особливо це відчутно за його періодами творчості. Якщо початок творчого шляху поета позначений романтичними мотивами, звернення до духовних джерел німецького народу, то в більш пізніх періодах знаходить своє відображення публіцистичний напрям, політична лірика. Пізній Гейне – це роздуми про долю народу, держави, звернення до власного світовідчування, власного життєвого досвіду. Своєрідністю збірок Гейне є наявність в них різних за стилем, композицією творів. Він може включати в основний зміст поеми уривки з народної пісні, балади, романсу. Великі поетичні форми перемежаються в нього з малими. Багато критиків звертали увагу на те, що він не завжди додержувався рими або застосовував її невірно. Однак, не зважаючи на це, саме ідея будь-якого твору Гейне, його пафос, емоційний фон, нівелює ці „недоліки”, змушує сприймати вірші як ідеальні форми. Сьогодні, безперечно, можна сказати, що саме своїми високими почуттями, глибоким розумінням найтендітніших духовних рухів особистості, талановитим їх відображенням за допомогою віршованих форм, Гейне вславився у світовій літературі, зайняв в неї гідне місце. >>>>
• ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
  
  ВСТУП 3 Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ 6 1.1. Психолого-педагогічні дослідження проблеми гіперактивності у дітей дошкільного віку 6 1.2. Ознаки прояву гіперактивності у дітей дошкільного віку 10 1.3. Причини виникнення у дошкільників гіперактивної поведінки 16 Висновки до 1-го розділу 21 Розділ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛЯХІВ ПОДОЛАННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 22 2.1. Методологічні основи дослідження гіперактивності у дітей старшого дошкільного віку 22 2.2. Шляхи подолання гіперактивності у дошкільників 25 2.3. Результати експерименту 30 Висновки до 2-го розділу 36 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 37 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 40 ДОДАТКИ 44 ВСТУП Актуальність дослідження. На сьогодні виховання здорової, активної, соціально толерантної людини пов’язана із завданнями розбудови сучасної української держави, проблемами виховання в закладах освіти гідних членів суспільства. У зв’язку з цим актуалізується питання щодо підвищення ефективності психолого-педагогічної діяльності у дошкільних освітніх установах. Значущість роботи із дошкільниками обумовлюється тим, що у цьому віці велике значення на формування особистості дитини мають генетичні, біологічні фактори, дія яких іноді значним чином заважає процесам цілеспрямованої соціалізації, педагогічного впливу на свідомість вихованців. Одними із таких обтяжуючих факторів є ознаки синдрому гіперактивності, які, за даними Міністерства охорони здоров’я України, притаманні сьогодні від 50 до 150 тис. дітей дошкільного віку. Такі діти провокують конфліктну, напружену обстановку в родині і в дитячих колективах, можуть стати причиною травмування себе або своїх одноліток. Вони погіршують соціально-психологічний клімат у групах, стають активним джерелом нервозності, викликають глибоке занепокоєння батьків та вихователів. Несвоєчасність лікування і недостатній психолого-педагогічний вплив на таких дітей призводить до того, що вони виростають з значними психологічними травмами, фобіями, тривожними розладами, мають численні комплекси неповноцінності, низькі властивості до успішної соціальної адаптації. Синдром гіперактивності вперше став об’єктом уваги науковців ще із середини ХІХ століття, коли деякі його аспекти вперше були описані лікарями: спочатку Г. Хоффманом, а потім – Ф.Шольцом. З того часу гіперактивність під різними термінологічними назвами, такими як "гіперкінетичний синдром", "гіпердинамічний синдром", "перинатальна енцефалопатія" (ПЕП), "мінімальна мозкова дисфункція" (ММД), "синдром дефіциту уваги з гіперактивністю" (СДУГ) досліджувалася не одним поколінням науковців як у нашій країні, так і за рубежем. Вивчення питання подолання гіперактивності здійснювалося за трьома напрямами: медичному, психологічному і педагогічному. Фахівці кожної галузі додавали своє бачення та обґрунтування даної проблеми, пропонували свої шляхи для її розв’язання. Значний внесок в розуміння природи гіперактивності, умов і причин протікання даного розладу зробили західні науковці Дж. Август, Р. Берклі, Е. Бонд, П. Вендер, Л. Гольдман, М. Дженел, С. Клементс, Дж. Партрідж, Е. Тейлор, Е. Штраус та ін. У вітчізняній науці відомими є імена І.Л. Арцишевської, І.П. Брязгунова, О.В. Гуріної, Е.У. Гуцало, А.О. Єськової, М.М. Заваденко, О.В. Касатікової, Г.Б. Мониної, О.Б.Пальчика, І.М. Петрик, О.М. Тохтамиша, Л.С. Чутко та ін. Разом з тим, за словами самих же даних науковців, синдром гіперактивності не вивчений в достатній степені, при цьому існують різні підходи до пояснення та лікування даного розладу, пропонуються різні шляхи до його діагностування та корекції. Тому актуальність даної проблеми та недостатність її розгляду обумовили тему даного дослідження: "Причини виникнення та шляхи подолання гіперактивності у дітей дошкільного віку". Метою даного дослідження ставиться вивчити стан розробки питання щодо подолання гіперактивності з точки зору психолого-педагогічних наук. Об’єкт дослідження – діти старшого дошкільного віку з гіперактивною поведінкою. Предмет дослідження – гіперактивна поведінка дітей молодшого шкільного віку. На виконання мети дослідження спрямовані наступні завдання: 1. Проаналізувати наукову літературу на предмет причин гіперактивної поведінки старших дошкільників. 2. В процесі аналізу літературних джерел з'ясувати, які існують методики і алгоритми роботи з гіперактивною поведінкою. Здійснити їх аналіз. 3. На основі здійсненого аналізу провести психолого-педагогічний експеримент з дітьми, у яких спостерігається гіперактивна поведінка. 4. Проаналізувати одержані результати і зробити висновки щодо ефективності психолого-педагогічного впливу на гіперактивних дітей. У вирішенні поставлених завдань застосовувалися такі методи дослідження: 1) загальнонаукові – узагальнення, порівняння, теоретичний аналіз наукової літератури з даної проблеми; 2) для оцінки ступеню схильності дитини до гіперактивної поведінки використовувалася наступна батарея методик –методика "Ввічливість", методика "Обведення контуру", а також анкетування батьків дітей для виявлення ступеня вираженості симптомів гіперактивної поведінки у дитини, психолого-педагогічне спостереження, бесіда з дітьми. Робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ Діагностика і лікування гіперактивності є такім ж різноманітними, скільки і гіпотези про її походження. Нейропсихологічні, психологічні і психопедагогічні підходи звичайно ідентифікують розлад в концептуальних рамках кожного з них. У клінічному обстеженні застосовуються різноманітні електроенцефалографічні, телеметричні і електрофізіологічні методи, ближче орієнтовані на такі параметри розлади, як концентрація уваги і активація ЦНС. Всебічне мультидисциплінарне обстеження представляється особливо бажаним при діагностиці СДУГ. Найбільше число опублікованих робіт по вивченню гіперактивності є дослідженнями клінічного напряму. Психофізіологічною основою гіперактивної поведінки в цих роботах виступає незрілість, недосконалість, порушення і розлади роботи мозку (по типу мінімальних мозкових дисфункцій). Проте залишається неясним як гіперактивність співвідноситися я мінімальними мозковими дисфункціями: у одних дослідженнях вони виступають по відношенню один до одного як наслідок і причина, в інших вивчаються паралельно і незалежно один від одного, в третіх – гіперактивність виступає одним із структурних компонентів самій ММД. Наявність мінімальних мозкових дисфункцій різного ступеня складності не може вважатися універсальним пояснювальним чинником, відповідальним за зміст гіперактивності і її причини; для цього необхідна розробка психолого-педагогічного підходу до вивчення даного феномена поведінки, його структури і динаміки, конкретних умовах виховання і навчання дитини У більшості досліджень гіперактивність розглядається у вигляді ряду симптомів, серед яких найчастіше зустрічається різні варіанти поєднання трьох з них: надлишку рухової активності, порушення емоційної поведінки і дефіциту уваги. Різне співвідношення цих (основних) симптомів і ряду додаткових проявів дозволяють припустити різні варіанти гіперактивності, відповідно до яких і повинна будуватися диференційована робота. Вивчення гіперактивності в психологічній літературі йде в напрямі уточнення поняття "гіперактивність" її основних складових. Проте і сьогодні актуальними задачами залишаються: виявлення динаміки різних форм гіперактивної поведінки, з'ясування причин лежачих в основі гіперактивної поведінки; пошук психологічних шляхів корекції понижених регулятивних можливостей психіки у гіперактивних дітей. Можна вважати, що цей розлад у функціонуванні центральної нервової системи дитини може й не бути пов'язаним з гіпердинамічним синдромом з дефіцитом уваги. Поняття "гіперактивність" дещо умовне, бо відображає лише зовнішній бік поведінки дитини і не відповідає дійсному станові. Справді, активність, та ще й надмірна ("гіпер"), передбачає і відповідний запас енергії, тим часом як у гіперактивних дітей, як вважається, такого запасу немає. Навпаки, постійне збудження не дає їм змоги відпочити. Їхня нервова система виснажується і потребує захисту та зміцнення. Справжнє здоров'я, сила нервової системи виявляється в цілеспрямованості, здатності довести розпочату справу до кінця. Надмірна ж активність дітей, про яких йдеться, непродуктивна: мета, через брак здатності до зосередження уваги, часто не ставиться або дуже швидко втрачається. Гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних особливостях рухового розвитку і тісно пов'язана з порушенням уваги і емоційної сфери. У узагальненому вигляді ці провідні симптоми виглядають таким чином: особливості моторно-рухового розвитку – незручність руху; порушення координації і гармонійності рухових комплексів – дитина здатна виробляти певні рухи, але не може скласти з них гармонійного цілого; загальна підвищена активність, утруднення в освоєнні рухів; зв'язаність цілеспрямованих рухів з рухами кінцівок тіла, мовленням; підвищена м'язова напруга, підвищений м'язовий тонус. Особливості уваги і контролю: короткочасна концентрація уваги; слабка концентрація уваги; розосередження уваги; ригідність уваги (погане переключення); персеверація (не може відірватися від певного предмету або способу рішення) Для лікування і корекції гіперактивної поведінки застосовуються: медикаментозна терапія (психостімулятори); психотерапія (медитація, аутогенне тренування, сімейна психотерапія, поведінкова терапія). Однак, крім медикаментозного впливу, необхідним засобом впливу на гіперактивну дитину виступають психотерапевтичні засоби. При цьому психолого-педагогічна допомога разом з медичною і психотерапевтичною вважається достатньо ефективною. Проведений експеримент в рамках даної роботи показав, що дієвим засобом психокорекції гіперактивної дитини виступає ігровий груповий тренінг. Особливо високі результати були досягнуті при залучені до занять батьків даних дітей. Математична обробка і підтвердження результатів показало високу статистичну достовірність отриманих даних. >>>>
• Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя
  
  ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1 6 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ В МІЖОСОБИСТІСНОМУ СПІЛКУВАННІ МОЛОДОГО ПОДРУЖЖЯ. 6 1.1. Феномен співзалежності в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників 6 1.2. Особливості проявів співзалежності у подружньому житті 19 Висновки до 1-го розділу 29 РОЗДІЛ 2 31 ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ У ЖІНОК 31 2.1. Методологічні основи дослідження 31 2.2. Організація та проведення емпіричного дослідження 37 Висновки до 2-го розділу 47 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 49 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 53 ДОДАТКИ 60 ВСТУП Актуальність дослідження. Величезного значення для поступового розвитку суспільства має родина, статус якої більшою мірою визначається рівнем і станом внутрішньосімейних міжособистісних відносин. Сучасна українська сім'я, як і все суспільство, потерпає через кризові явища, що мають місце не тільки в економіці і політиці, а й в моралі, культурі, духовних і сімейних цінностях. Деструктивні форми взаємодії в родині, що набули поширення останнім часом, потребують детального вивчення, аналізу та відпрацювання на цій основі практичних рекомендацій щодо покращення морально-психологічного клімату в сім’ях. Особливо страждає при цьому молода родина, нестійкість якої призводить до того, що значна кількість подружніх пар розпадається сьогодні в перші два-три роки спільного життя. Причинами цього явища є не тільки економічні та соціальні чинники, а й суто психологічні – психологічна несумісність, різні моральні цінності, відсутність загальних інтересів, неспроможність молодих людей будувати свої відносини в складних умовах соціально агресивного оточення. Ще одним проблематичним феноменом сімейної сфери є явище співзалежності, під яким розуміють потрапляння одного члена родини під щільний психологічний вплив іншого. Складність співзалежності полягає не в тому, що індивід стає жертвою дії близької (і навіть коханої людини), а в тому, що він опиняється у тенетах власних принципів, моральних установок і бажань. Такий взаємозв’язок дуже часто призводить до нервових, психосоматичних захворювань, психічних розладів. Він не дає родині нормально функціонувати, призводить до поступового погіршення взаємостосунків та розпаду. Початок вивченню співзалежності поклав німецький психіатр Р. Крафт-Ебінг, який називав її „психосексуальна підпорядкованість” (1892 р.). Такий підхід у значній мірі відповідав фрейдівської концепції несвідомого та був досить популярним до середини ХХ ст. Значний внесок в розуміння глибинних психологічних механізмів взаємодії людей у шлюбно-сексуальних стосунках зробили представники неофрейдизму Е. Еріксон, К. Юнг, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Спок Саллівен. Новий етап дослідження цього явища розпочинається у 50-70-ті роки ХХ ст. та збігається з періодом посиленої боротьби проти наркоманії і алкоголізму в США й інших країнах Заходу. Психологи виявили, що від вживання наркотиків страждають не тільки ті, хто їх приймає, а й родина наркомана, члени якої випробують значні психологічні та моральні навантаження внаслідок побоювань за долю близької людини. В цей час виникають поняття "ко-алкоголізм", "пара-алкоголізм", що вказують на причетність до співпереживань хворих членів їх сімей. Стосунки між людьми в родинному колі знаходилися в центрі уваги представників гуманістичної психології: К. Роджерса, А. Маслоу, Г. Олпорта, В. Франкла, Ш. Бюлера, Ролло Мея, С. Джурарда. Третій етап пов'язаний з поширенням ідей феміністичного руху кінця ХХ ст., в ході чого ретельно розглядалися факти фізичного і морального насильства над жінками в родині. У зв’язку з цим досліджувалися психологічні основи шлюбу, гендерні проблеми, визначались перспективи тривалого та міцного сімейного союзу. Деякі дослідники розглядали співзалежність в позитивному плані – як психологічне доповнення одним подружжям іншого – і не зводили до поняття хвороби. Інші науковці, як і раніш, відносили співзалежність до негативних явищ, вказували на те, що воно має деструктивні наслідки для родини. Дослідження феномена співзалежності здійснювалося переважно з огляду на біологічну парадигму психіатричної практики: вивчалися етимологія цього стану (Р. Баркер, A. Шаеф, Б. Штандер), його прояви та характеристики (Д. Вітіленд, Б. Гузіков, І. Джермак, В. Москаленко), співвідношення із залежністю (В. Москаленко), причини формування рис співзалежності (В. Москаленко, Р. Поттер-Ефрон, О. Сімонова), характеристики сімейної взаємодії (Б. Гузіков, Е. Сміт). Попри значний обсяг наукової та прикладної інформації щодо феноменології стану співзалежності, проблему цю можна вважати маловивченою в площині соціальної і сімейної психології, зокрема з точки зору аналізу дисфункції родинної взаємодії. Феномен співзалежності розглядався лише як психічний стан особистості, при цьому не досліджувався його вплив на результат сімейної взаємодії, не конкретизувалися чинники виникнення дисфункціональної моделі сім’ї. Також мало приділялося уваги вивченню внутрішнього стану співзалежних жінок, умовам та шляхам його оптимізації, досягненню позитивної динаміки в процесі психокорекційної роботи з молодими сім’ями, де мало місце явище співзалежності. Існуючи проблеми обумовили тему даного дослідження: "Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя". Метою дослідження є аналіз психологічних чинників виникнення співзалежності в контексті міжособистісної взаємодії в родинному колі. Об’єкт – співзалежність молодого подружжя. Предмет – психологічні чинники виникнення співзалежної поведінки молодого подружжя. Гіпотеза – жінки з низькою самооцінкою більше схильні до співзалежності ніж жінки з високою самооцінкою. На реалізацію завдань дослідження та підтвердження гіпотези спрямовані наступні завдання: 1. Здійснити теоретичний аналіз феномену співзалежності та особливостей його прояву у подружньому житті. 2. Проаналізувати підходи до вивчення та діагностування цього явища в практиці сімейної психотерапії. 3. Провести дослідження впливу рівня самооцінки жінок на формування у них співзалежності. 4. Розглянути й узагальнити шляхи позбавлення від співзалежності жінок, які мають в родині чоловіка з алкогольною або наркотичною залежністю. Методологічні засади. Робота базується на поєднанні загальнонаукових методів і психологічних методів. До загальнонаукових відноситься аналіз, синтез, узагальнення, моделювання, порівняння, аналіз наукової літератури з теми дослідження. До психологічних – діагностична бесіда, спостереження, експертне опитування, тестування, зокрема методики Т. Лірі і Дембо – Рубінштейн. Робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків і пропозицій, списку використаних джерел, додатків. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ Співзалежність – одна з найпоширеніших сучасних проблем, що заважають повноцінному життю людей. Вона торкається не тільки окремих осіб, але і суспільства в цілому, яке створює умови, що іноді сприяє появі співзалежних відносин і їх передачі з покоління в покоління. Співзалежні люди випробовують постійну потребу в схваленні оточуючих, підтримують принижуючі гідність відносини і відчувають себе безсилими що-небудь змінити, не усвідомлюють своїх істинних бажань і потреб і не здатні переживати почуття справжньої близькості і любові. Явище співзалежності характеризується наявністю парадоксальних, тобто суперечливих і таких, що слабо піддаються перевірці і поясненню вчинків та зразків поведінки індивіда. По-перше, співзалежність поєднує різко полярні відчуття та відношення до об’єкту своєї прихильності. Амбівалентність почуттів є, напевно, найхарактернішою рисою співзалежної людини. Співзалежна людина, а особливо жінка, одночасно відчуває і любов, і ненависть, прагне до домінування і одночасно йде на постійні поступки. Співзалежні індивіди думають, ніби вони можуть контролювати як свою поведінку, так і поведінку близької людини, що страждає залежністю, найчастіше хімічною (алкогольною і наркотичною). Фактично, виходить навпаки – ці хімічно залежні особи тримають під контролем поведінку співзалежного. З іншого боку, має місце зворотній ефект диктату. Співзалежні підпорядковують свої потреби потребам таких хворих і займають положення жертви. Фактично співзалежні займають домінуюче положення і під порядковують собі хімічно залежну людину, так що співзалежний виступає не стільки жертвою, скільки диктатором, кривдником, переслідувачем. Співзалежність слід розглядувати як феномен, який у своєму неклінічному варіанті має можливості для деякого зменшення і нейтралізації. Перебудова свідомості, "Я-концепції" людини – річ складна і потребує до себе значних витрат часу і зусиль. Для організації психотерапевтичної діяльності необхідно розуміти, що співзалежність може бути викликана різними причинами і тому потребує до себе різних підходів. Проведене дослідження в рамках даної роботи показало, що для співзалежних жінок головними причинами є: 1) поява в її родині хімічно залежних близьких родичів (чоловіка, дітей); 2) поява у родині важко хворого члена родини (або такого, що має каліцтво); 3) недоліки її власного виховання в дитячому віці, коли становлення особистості жінки відбувалося у дисфункціональній родині, завдяки чому в неї сформувались низька самооцінка та рівень домагань, закріпились негативні стереотипи поведінки. У випадку, коли явище співзалежності пов’язане зі складними сімейними обставинами (пияцтво, наркотична залежність або хвороба члена родини), позбавлення від співзалежності буде основане на ліквідації причин, що їх породили. До них відносяться лікування хімічно залежних осіб, надання медичної допомоги хворому. Для лікування алкогольної та наркотичної залежності сьогодні існують численні центри та приватні кабінети досвідчених лікарів-наркологів. Їх діяльність неодноразово допомагала молодому подружжю здолати біду в родині, налагодити безконфліктні, конструктивні стосунки на базі позбавлення від хімічної залежності. У разі каліцтва або невиліковної хвороби, тобто тоді, коли позиція співзалежної людини цілком залежить від примх хворого та його інших негативних проявів в процесі взаємодії, необхідно втручання фахівця-психотерапевта, який має можливість вплинути на перебудову мотиваційної сфери клієнта. Для зміни рольових позицій осіб в міжіндивідному спілкуванні в умовах складної соціальної проблеми пропонується найбільш доцільною вважати психологічну допомогу в рамках гуманістичної психології. Людина-інвалід, що вимагає виняткового ставлення до себе, змушує членів родини (особливо матерів, дружин) відчувати певну провину перед ним, схиляє до виникненню у них співзалежної поведінки. Практичні методи гуманістичної психології спрямовані на допомогу людині знайти нові позитивні орієнтири у своєму житті, перемінити спрямованість своїх дій з деструктивності на конструктивність, на налагодження стосунків з іншими людьми. Лікування співзалежної людини в умовах, коли постійно існує джерело конфліктності та його залежності, не має ніякого сенсу. Найбільш складним випадком є співзалежність, що закладена у жінки з дитинства. Виховання в умовах дисфункціональної родини спричиняє отриманню психологічних травм, формуванню негативних особистісних якостей, серед яких особливо вирізняється низька самооцінка. Послідуючі етапи формування особистості в юнацькому і вже в дорослому віці накопичують нові негативні шари негативних властивостей особистості, які закривають собою риси співзалежності. Тому діагностика співзалежності є досить складною справою і пов’язана з труднощами розрізнити її від характерологічних особливостей звичайної людини. Проведене дослідження в рамках даної роботи показало, що в психологічної практиці існують певні методи для розпізнавання та діагностування співзалежності. Зокрема, в роботі пропонується використовувати тест міжособистісної взаємодії Т. Лірі для виявлення співзалежної особи. Дана методика ґрунтується на припущенні того, що співзалежна особа має не просто набір певних характерологічних рис, а їх поєднання у вигляді "єдності суперечливостей". За методикою Т. Лірі, можна запропонувати для діагностування співзалежних осіб об’єднати три полярно протилежних пари властивостей особистості: 1) любов (доброзичливість) – ненависть; 2) домінування – підкорення; 3) залежність – незалежність. В проведеному тестуванні методика Т.Лірі показало співпадіння правильних визначень у 80% випадків. В процесі проведення дослідження знайшла своє підтвердження та обґрунтування гіпотеза стосовно того, що найбільш схильними до співзалежної поведінки є жінки з низькою самооцінкою. 83% жінок з низькою самооцінкою були визначені в ході психологічного тестування за методом Дембо – Рубінштейн як індив співзалежності відбувається одночасно з розвитком особистості і обумовлюється умовами виховання в дитинстві та функціонування в родині. Теоретичний аналіз джерел свідчить про те, що співзалежність, формуючись у дитячому віці, може тривалий час не знаходити свого проявлення. Це відбувається тільки на етапі створення власної родини, на яку потім переносяться негативні стереотипи поведінки в батьківській родині, а значить і виконання ролей співзалежної людини, навіть у тих випадках, що непідкріплені значними стресогенними обставинами в родині. Слід визнати, що співзалежність проявляється як деструктивна форма взаємодії, в основному, при настанні проблемних ситуацій в родині (алкоголізм, наркоманія). Головний удар при цьому приймають на себе жінки, котрі в соціально-психологічному плані менш налаштовані на набуття хімічно залежної поведінки в соціумі. Їх соціальні ролі – ролі дружини (матері) – передбачають високу степінь відповідальності за здоров’я і долю близької людини. Вони більше, ніж чоловіки, проявляють турботу про сімейне і психічне благополуччя членів родини. Тому вони частіше, ніж чоловіки, стають носіями співзалежної поведінки. Навіть у випадку, якщо риси співзалежності не були сформовані у дитинстві, вони можуть з'явитися у зрілому віці при настанні несприятливих обставин у власній родині. Поява співзалежності є обопільним деструктивним моментом для подружжя. З одного боку, безперечно, страждають жінки, що змушені взаємодіяти з наркозалежними особами (тобто з людьми, в певному розумінні, зі зміненою свідомістю). З іншого боку, їх співзалежна поведінка, що виникає як реакція на хімічну залежність чоловіка, приймає форми, психологічно несприятливі для інших членів родини і які викликають нові спалахи негативізму у взаємо відносинах. Нагальною необхідністю осіб таких родин є звертання до психотерапевтів та психоконсультантів з сімейних проблем. Психотерапія за принципами гуманістичної психології, в даному випадку, може стати дієвою стратегією для зміни внутрішніх деструктивних установок обох шлюбних партнерів. >>>>