Характеристика образу Мартина Борулі (цитати)
Трагікомедія І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» уже більше ніж сто років не сходить зі сцени. Секрет її
довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в тому, що драматург порушив одну з вічних людських
проблем — підміну особистіших етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою
приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати «за паперами» дворянином постраждав і сам Боруля,
і його сім'я.
Конфлікт у п'єсі побудовано цілком природно. Глава сімейства Мартин Боруля, заможний селянин, що наймитів і
наймичок держить, розпочав відчайдушну боротьбу за свої досить-таки примарні дворянські права. Ця боротьба
мужика, якого обдурює й обдирає «герой нового часу», такий собі маклер — повірений Трандальов, сприймається
моментами комічно, а моментами навіть драматично. Якщо стосунки з Трандальовим, що веде «діло Борулі» у
дворянській герольдії, і сама постать повіреного подаються у виразно сатиричному плані, то джерелом комізму,
що й становить невмирущу вартість твору, є картини того, як Боруля «ставить» свій дім, всі порядки у ньому «на
дворянську ногу».
Причина поведінки героя не марнославство («шляхетський ґедз укусив») і не одуріння «з жиру». В основі вчинків
Мартина Борулі, всієї діяльності з придбання дворянства — відчайдушна боротьба за свою зневажену людську
гідність (поштовхом до якої послужило позивання з паном Красовським). Отже, ключика знайдено, весь секрет
заходів Мартина розкрито. І відтепер глядач може перенести всю увагу на ту сміховинність форм, у які
виливається Мартинова боротьба за свою потоптану честь.
Після прочитання повіреним паперів, згідно з якими «Борулю з сином Степаном... сопрічісліть к дворянському єго
роду, прізнанному в дворянском достоінстве [...] со внєсєнієм во 2-ю часть дворянськой родословной кнігі», а
«дело сіє... представіть на утверждєніє в Правітєльствующій сенат, по департаменту Герольдії», подається
репліка Мартина, яка висвітлює найсокровенніше, суть його боротьби, власне кажучи, виражає ідею драми:
«М а р т и н. О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний
шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському
свою обиду? То скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую!»
Ми, попри всі химерні прагнення, бачимо в особі Мартина Борулі по суті своїй простодушну і чесну,
безхитрісно-довірливу, працьовиту людину, яку справді «шляхетська муха вкусила». Та й вкусила не знічев'я, не
з пустого гонору. Адже всі зусилля Мартина «стати на дворянську ногу» робляться заради дітей, їх майбутнього:
«М а р т и н. Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як то хочеться
бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... Тоді б ви зрозуміли, що батьки не
вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з
мужичества... А чого це мені коштує?.. Колись подякує»
Про це говорить Мартин і в кінці п'єси, коли терплять крах усі його сподівання: наречений утік, сам він
захворів, Стьопа залишений поза штатом, бо земський суд скасували, програна справа з Красовським, унаслідок
чого сім'я мало не опиняється на вулиці, і лише заступництво Гервасія Гуляницького рятує її від цієї останньої
ганьби; і, нарешті, в омріяному дворянстві відмовлено. В трагікомічній фінальній сцені Мартин спалює
«дворянські» бумаги в печі.