Моє ставлення до літніх людей
Осінь життя. В похилому віці прийнято підводити підсумки прожитому. Але життя не закінчилося, кожен день
приносить все нові й нові враження. Похилі люди – це теж мешканці планети Земля, це повноправні громадяни
своєї країни. Наше старше покоління – золотий фонд, скарбниця досвіду та знань, і, можливо, той скарб, що
шукає і не може знайти Україна, щоб стати заможною та щасливою.
Милосердя й увагу до похилих людей необхідно виявляти не тільки під час проведення певних заходів, а й щодня.
І хоча діють в нас спеціальні служби й заклади, в обов’язки яких входить турбота про літніх людей, тепле слово
і піклування оточуючих ніколи не будуть зайві.
Я ціную людей похилого віку, але я не знаю, чи цінують їх в суспільстві взагалі. Я бачу, що іноді вони
відокремлені від сімей. Мені б хотілося, щоб більше літніх батьків, людей похилого віку, отримували допомогу
від своїх сімей, подібно тому, як вони самі піклувалися про близьких. Літні люди приносили користь,
залишаючись в сім'ї, і онуки жили в одному будинку. Я бачу це все менше і менше. Я вважаю, що це сумно.
Я розумію, що всі більше людей входять в становище літні. Я думаю, що в деяких випадках це добре. Якщо це те,
чого вони хочуть. Іноді сім'ї забувають про них. От чому я думаю, що буде кращим, якщо сім'ї доглядатимуть
людей похилого віку. Я думаю, дідусі і бабусі можуть багато що дати своїм онукам. І якщо вони фактично
залишаться жити з своєю сім'єю, як це роблять в Китаї або інших країнах, я думаю, це буде набагато корисніше
для суспільства.
В даний час, спостерігаючи стиль життя багатьох сімей, я обізнана, що багатьом людям похилого віку, особливо в
європейській культурі, не надають підтримку, на яку вони мають право. Ті, хто не може собі дозволити помістити
своїх предків в хороший будинок залишають їх самих боротися за виживання, надаючи дуже маленьку допомогу.
Приємно бачити, що в інших культурах все ще цінують своїх людей похилого віку і живуть разом з ними як велика
сім'я.
Це сумно, що молоде покоління невисоко цінує сьогодні людей похилого віку, не дивлячись на їх минулі заслуги.
Деякі сприймають їх існування тільки як робоча сила, оскільки наш уряд вимагає, щоб люди похилого віку
продовжували працювати і забезпечувати себе самі і менше сподівалися на уряд. Деякі з нас все ще зберігають
пошану до літніх людей і поводяться до них з турботою і увагою, але я бачив тут також багато підлітків і
дорослих, які дуже нешанобливі до літніх, бачив багатьох, що вимовляють своїм немолодим батькам або лають
якогось старого або стару жінку в публічних місцях або в суспільному транспорті.
Ми повинні поважати літніх, жінок і дітей. Ми повинні звертатися до інших з добротою. В даний час люди живуть
в швидкому темпі і забувають приділяти час своїм людям похилого віку. Я думаю, що якщо хтось є віруючим, тоді
він пам'ятатиме правила поведінки і поводитиметься з повагою. Моє бажання полягає в тому, щоб я могла завжди
піклуватися про своїх батьків.
Культ молодості і краси в сучасному світі цілковито заволодів нашою свідомістю. На жаль, моїх бабусь-дідусів
вже давно немає в живих, але дивлячись на те, як ставляться мої знайомі до людей, які дали життя їх батькам, я
все одно відчуваю сором. Сором за себе, за своє покоління, за сучасну мораль…яка не дозволяє нам без огиди
торкнутися старої та немічної людини.
Одна моя знайома літня жінка, кожного дня повертаючись додому з роботи, ледь стоїть на старих, хворих та
втомлених ногах, марно чекаючи від дітей хоча б допомоги по дому. Але коли син знову засинає перед
комп’ютером, видудливши пляшку пива, вона тихенько сідає у виділений їй куточок та тихо плаче. В ці хвилини
можна почути як вона тихо шепоче: «Я сама винна… Винна… І вина моя у тому, що я виховала таких дітей…»
До літніх людей я ставлюся з величезною пошаною. Вони мудрі, за їх печами величезний досвід. Багато хто з них
побачив війну, може розповісти дуже багато цікавого і корисного.
Вічної молодості не буває. Всі коли-небудь постаріють. Старість може бути різною – щасливої і не дуже, часто
це результат прожитого життя. Іноді диктують обставини. Літні люди потребують фізичної допомоги та душевної
підтримки. Натомість діляться безцінним життєвим досвідом. Як людина відноситься до людей похилого віку, так і
її діти будуть відноситься до неї в старості.
Люблю спілкуватися з немолодими і слухати їх розповіді про молодість, про те, який нелегкий життєвий шлях вони
пройшли.
Низько кланяюся тим, хто сьогодні ще з нами і кому ми зобов'язані сьогоднішнім мирним небом над головою. Дуже
вдячна ветеранам і особливо, поважаю старість, адже колись всіх нас вона накриє. Суджу по собі: мені б не
хотілося, щоб до мене в старості відносилися без належної пошани.
Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості,
страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки
залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків":
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить – докори, сором, лихо, –
Лиш би вмерти на землі батьків.
Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який
карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...
PAGE 1
Скачать работу..