Тема: «Ввічливість по-японски» (ID:65705)

Вступ 2
1. СТРАТЕГІЯ ТА ТАКТИКА ДІЛОВОЇ ПОВЕДІНКИ 3
1.1. Стратегія як сукупність норм та принципів цивілізованої підприємницької діяльності 3
1.2. Використання ефективної техніки поведінки 4
1.3. Вибір обґрунтованої тактики ділової поведінки 5
2. КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ТА КОРПОРАТИВНА ЕТИКА 7
2.1. Типологія корпоративних культур 7
2.2. Організація і моральні стандарти 8
2.3. Способи підвищення етикетного рівня організації 9
2.4. Імідж організації 10
2.5. Корпоративна соціальна організація 11
3. ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ З ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН В КОЛЕКТИВІ 13
Висновки 16
Література 17

Вступ
Діловий етикет посідає особливе місце в мистецтві поведінки. У цьому етикеті немає крайнощів і застарілих формальностей, він не ускладнює, а спрощує та робить життя приємнішим. Його правила засновані на таких моральних категоріях, як ввічливість, тактовність, коректність, порядність. Володіння правилами етикету усуває скутість, дає змогу не скривдити ділового партнера незграбним словом або дією, і водночас – не втратити власне достоїнство й престиж фірми. Засвоєння стереотипів поведінки, запропонованих етикетом, дає можливість установити сприятливий психологічний клімат ділового спілкування, що робить бізнес успішним і приємним.
Правила етикету можуть відрізнятися на різних фірмах і в галузях виробництва. Люди зобов'язані знати ці особливості в кожному конкретному випадку. Крім того, глобальність економічних зв'язків зобов'язує їх вивчити правила гарного тону в інших країнах. Підприємці з України через слабке знання теоретичних основ макроетики і ділової поведінки часто зазнають труднощів у процесі ухвалення рішення, у відстоюванні своїх прав, а найголовніше – у завоюванні довіри закордонних партнерів. В цієї роботі будуть розглянуті такі основні аспекти ділового етикету як моральність стратегії і тактики ділової поведінки підприємця, корпоративна культура та корпоративна етика підприємства, організації.

Вступ 2
1. СТРАТЕГІЯ ТА ТАКТИКА ДІЛОВОЇ ПОВЕДІНКИ 3
1.1. Стратегія як сукупність норм та принципів цивілізованої підприємницької діяльності 3
1.2. Використання ефективної техніки поведінки 4
1.3. Вибір обґрунтованої тактики ділової поведінки 5
2. КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ТА КОРПОРАТИВНА ЕТИКА 7
2.1. Типологія корпоративних культур 7
2.2. Організація і моральні стандарти 8
2.3. Способи підвищення етикетного рівня організації 9
2.4. Імідж організації 10
2.5. Корпоративна соціальна організація 11
3. ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ З ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН В КОЛЕКТИВІ 13
Висновки 16
Література 17

Вступ
Діловий етикет посідає особливе місце в мистецтві поведінки. У цьому етикеті немає крайнощів і застарілих формальностей, він не ускладнює, а спрощує та робить життя приємнішим. Його правила засновані на таких моральних категоріях, як ввічливість, тактовність, коректність, порядність. Володіння правилами етикету усуває скутість, дає змогу не скривдити ділового партнера незграбним словом або дією, і водночас – не втратити власне достоїнство й престиж фірми. Засвоєння стереотипів поведінки, запропонованих етикетом, дає можливість установити сприятливий психологічний клімат ділового спілкування, що робить бізнес успішним і приємним.
Правила етикету можуть відрізнятися на різних фірмах і в галузях виробництва. Люди зобов'язані знати ці особливості в кожному конкретному випадку. Крім того, глобальність економічних зв'язків зобов'язує їх вивчити правила гарного тону в інших країнах. Підприємці з України через слабке знання теоретичних основ макроетики і ділової поведінки часто зазнають труднощів у процесі ухвалення рішення, у відстоюванні своїх прав, а найголовніше – у завоюванні довіри закордонних партнерів. В цієї роботі будуть розглянуті такі основні аспекти ділового етикету як моральність стратегії і тактики ділової поведінки підприємця, корпоративна культура та корпоративна етика підприємства, організації.

ВСТУП 3
Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ 5
1.1. Психолого-педагогічні дослідження проблеми гіперактивності у дітей дошкільного віку 5
1.2. Ознаки прояву гіперактивності у дітей дошкільного віку 9
1.3. Причини виникнення у дошкільників гіперактивної поведінки 15
Розділ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛЯХІВ ПОДОЛАННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 19
2.1. Методологічні основи дослідження гіперактивності у дітей старшого дошкільного віку 19
2.2. Хід проведення експерименту 21
2.3. Результати експерименту 25
ВИСНОВКИ 28
ЛІТЕРАТУРА 30
ДОДАТКИ 34
Порівняльна характеристика активних і гіперактивних дітей 34
АНКЕТА ДЛЯ БАТЬКІВ 35
ПРОТОКОЛ № 1 36
СТИМУЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО МЕТОДИК "ВВІЧЛИВІСТЬ", "ОБВЕДИ КОНТУР" 38
ПРОТОКОЛ № 2 41
ПРОТОКОЛ № 3 42
ПРОТОКОЛ № 4 43
ПРОТОКОЛ № 5 44
ПРОГРАМА ПСИХОКОРЕКЦІЇ ГІПЕРАКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ 45
ПРОТОКОЛ № 6 52
ПРОТОКОЛ № 7 53

ВСТУП
Актуальність дослідження виховання здорової, активної, соціально толерантної людини пов’язана на сьогодні із завданнями розбудови сучасної української держави, проблемами виховання в закладах освіти гідних членів суспільства. У зв’язку з цим актуалізується питання щодо підвищення ефективності психолого-педагогічної діяльності у дошкільних освітніх установах. У Законі України "Про дошкільну освіту" зокрема йдеться про те, що держава надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини; піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей. Дошкільна освіта розглядається як цілісний процес, що спрямований на забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб, а також на формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду.
У програмі дошкільного виховання "Я у Світі" поставлена стратегічна задача формування життєздатної, гнучкої, свідомої, творчої людини. Відповідно до основних положень цієї програми, дошкільний вік є тим віковим періодом, коли закладається фундамент оптимістичного світобачення, формуються уявлення дитини про свої права та обов'язки, засвоюються моральні правила і норми, розвивається довільна поведінка. Все це вимагає новітніх підходів до виховання дітей, особливо турботливого ставлення до їх психічного здоров'я.
Значущість роботи із дошкільниками обумовлюється тим, що у цьому віці велике значення на формування особистості дитини мають генетичні, біологічні фактори, дія яких іноді значним чином заважає процесам цілеспрямованої соціалізації, педагогічного впливу на свідомість вихованців. Одними із таких обтяжуючих факторів є ознаки синдрому гіперактивності, які, за даними Міністерства охорони здоров’я України, притаманні сьогодні від 50 до 150 тис. дітей дошкільного віку. Такі діти провокують конфліктну, напружену обстановку в родині і в дитячих колективах, можуть стати причиною травмування себе або своїх одноліток. Вони погіршують соціально-психологічний клімат у групах, стають активним джерелом нервозності, викликають глибоке занепокоєння батьків та вихователів. Несвоєчасність лікування і недостатній психолого-педагогічний вплив на таких дітей призводить до того, що вони виростають з значними психологічними травмами, фобіями, тривожними розладами, мають численні комплекси неповноцінності, низькі властивості до успішної соціальної адаптації.
Метою даного дослідження ставиться вивчити стан розробки питання щодо подолання гіперактивності з точки зору психолого-педагогічних наук.
Об’єкт дослідження – діти старшого дошкільного віку з гіперактивною поведінкою.
Предмет дослідження – гіперактивна поведінка дітей старшого дошкільного віку.
На виконання мети дослідження спрямовані наступні завдання:
1. Проаналізувати наукову літературу на предмет причин гіперактивної поведінки старших дошкільників.
2. В процесі аналізу літературних джерел з'ясувати, які існують методики і алгоритми роботи з гіперактивною поведінкою. Здійснити їх аналіз.
3. На основі здійсненого аналізу провести психолого-педагогічний експеримент з дітьми, у яких спостерігається гіперактивна поведінка.
4. Відпрацювати методику роботи з гіперактивними дітьми і зробити висновки щодо ефективності психолого-педагогічного впливу на гіперактивних дітей.

ВИСНОВКИ
1. У результаті аналізу літератури з теми дослідження можна зробити висновок, що головною (але не єдиною) причиною виникнення у дітей гіперактивності можуть бути мінімальні мозкові дисфункції (ММД) – відносно малий ступінь ураження центральної нервової системи. При цьому затримуються темпи розвитку функціональних систем мозку, що забезпечують складні інтеграційні функції (мова, увага, пам'ять, сприйняття, інші види вищої психічної діяльності. Це призводить до загальних порушень процесів самоконтролю і гальмування на вищому рівні регуляції психічної діяльності.
Не зважаючи на часте вживання терміну "гіперактивність" в значенні "синдром", слід вважати, що дане явище насправді не є синдромом в повному значенні цього слова. Це пояснюється тим, що окремі стилі поведінки і поєднання різних чинників не утворюють одноманітного комплексу, немає також переконливих доказів наявності загальної етіології. Причинами гіперактивності науковці висувають різні припущення – клінічні і емпіричні обґрунтування є у різних гіпотез. Певне визнання одержали гіпотези генетичного, органічного, психологічного і середового походження.
Гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних особливостях рухового розвитку і тісно пов'язана з порушенням уваги і емоційної сфери. У узагальненому вигляді ці провідні симптоми виглядають таким чином: особливості моторно-рухового розвитку – незручність руху; порушення координації і гармонійності рухових комплексів; загальна підвищена активність, утруднення в освоєнні рухів; зв'язаність цілеспрямованих рухів з рухами кінцівок тіла, мовленням; підвищена м'язова напруга, підвищений м'язовий тонус. Особливості уваги і контролю: короткочасна концентрація уваги; слабка концентрація уваги; розосередження уваги; ригідність уваги (погане переключення); персеверація (не може відірватися від певного предмету або способу рішення).
2. Огляд літературних джерел надає можливість стверджувати, що для лікування і корекції гіперактивної поведінки застосовуються різні засоби, основними серед яких є: медикаментозна терапія (психостимулятори); психотерапія (медитація, аутогенне тренування, сімейна психотерапія, поведінкова терапія). Однак, крім медикаментозного впливу, необхідним засобом впливу на гіперактивну дитину виступають психотерапевтичні засоби. При цьому психолого-педагогічна допомога разом з медичною і психотерапевтичною вважається достатньо ефективною.
3. Проведений експеримент в рамках даної роботи показав, що дієвим засобом психокорекції поведінки гіперактивної дитини виступає ігровий груповий тренінг. Особливо високі результати були досягнуті при залучені до занять батьків даних дітей. Саме груповий вплив, як вважається, може стати ефективним засобом формування безконфліктної поведінки, відновлення і покращання дефіцитарних функцій. Дані експерименту показали, що ознаки гіперактивності зменшуються вже після проведення нетривалого комплексу ігрових тренінгових вправ.
4. На основі проведеного експерименту можна запропонувати впровадження в групах дошкільних навчальних закладів періодичне проведення групових ігрових тренінгів дітей разом із своїми батьками. Це буде сприяти не тільки часткової ліквідації гіперактивності, а й загальному покращенню мікроклімату в дошкільній групі і в родині дитини. На таких заняттях гіперактивні діти будуть отримувати практику безконфліктного поводження, розвивати свої когнітивні і комунікативні якості, вчитися формувати вольову регуляцію поведінки. Разом з тим вони одержують досвід формування позитивних відносин, деяким чином зменшать психологічне напруження, що має місце у їхньому житті.

ВСТУП 3
Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ 6
1.1. Психолого-педагогічні дослідження проблеми гіперактивності у дітей дошкільного віку 6
1.2. Ознаки прояву гіперактивності у дітей дошкільного віку 10
1.3. Причини виникнення у дошкільників гіперактивної поведінки 16
Висновки до 1-го розділу 21
Розділ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛЯХІВ ПОДОЛАННЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 22
2.1. Методологічні основи дослідження гіперактивності у дітей старшого дошкільного віку 22
2.2. Шляхи подолання гіперактивності у дошкільників 25
2.3. Результати експерименту 30
Висновки до 2-го розділу 36
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 37
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 40
ДОДАТКИ 44


ВСТУП
Актуальність дослідження. На сьогодні виховання здорової, активної, соціально толерантної людини пов’язана із завданнями розбудови сучасної української держави, проблемами виховання в закладах освіти гідних членів суспільства. У зв’язку з цим актуалізується питання щодо підвищення ефективності психолого-педагогічної діяльності у дошкільних освітніх установах. Значущість роботи із дошкільниками обумовлюється тим, що у цьому віці велике значення на формування особистості дитини мають генетичні, біологічні фактори, дія яких іноді значним чином заважає процесам цілеспрямованої соціалізації, педагогічного впливу на свідомість вихованців.
Одними із таких обтяжуючих факторів є ознаки синдрому гіперактивності, які, за даними Міністерства охорони здоров’я України, притаманні сьогодні від 50 до 150 тис. дітей дошкільного віку. Такі діти провокують конфліктну, напружену обстановку в родині і в дитячих колективах, можуть стати причиною травмування себе або своїх одноліток. Вони погіршують соціально-психологічний клімат у групах, стають активним джерелом нервозності, викликають глибоке занепокоєння батьків та вихователів. Несвоєчасність лікування і недостатній психолого-педагогічний вплив на таких дітей призводить до того, що вони виростають з значними психологічними травмами, фобіями, тривожними розладами, мають численні комплекси неповноцінності, низькі властивості до успішної соціальної адаптації.
Синдром гіперактивності вперше став об’єктом уваги науковців ще із середини ХІХ століття, коли деякі його аспекти вперше були описані лікарями: спочатку Г. Хоффманом, а потім – Ф.Шольцом. З того часу гіперактивність під різними термінологічними назвами, такими як "гіперкінетичний синдром", "гіпердинамічний синдром", "перинатальна енцефалопатія" (ПЕП), "мінімальна мозкова дисфункція" (ММД), "синдром дефіциту уваги з гіперактивністю" (СДУГ) досліджувалася не одним поколінням науковців як у нашій країні, так і за рубежем. Вивчення питання подолання гіперактивності здійснювалося за трьома напрямами: медичному, психологічному і педагогічному. Фахівці кожної галузі додавали своє бачення та обґрунтування даної проблеми, пропонували свої шляхи для її розв’язання. Значний внесок в розуміння природи гіперактивності, умов і причин протікання даного розладу зробили західні науковці Дж. Август, Р. Берклі, Е. Бонд, П. Вендер, Л. Гольдман, М. Дженел, С. Клементс, Дж. Партрідж, Е. Тейлор, Е. Штраус та ін. У вітчізняній науці відомими є імена І.Л. Арцишевської, І.П. Брязгунова, О.В. Гуріної, Е.У. Гуцало, А.О. Єськової, М.М. Заваденко, О.В. Касатікової, Г.Б. Мониної, О.Б.Пальчика, І.М. Петрик, О.М. Тохтамиша, Л.С. Чутко та ін. Разом з тим, за словами самих же даних науковців, синдром гіперактивності не вивчений в достатній степені, при цьому існують різні підходи до пояснення та лікування даного розладу, пропонуються різні шляхи до його діагностування та корекції. Тому актуальність даної проблеми та недостатність її розгляду обумовили тему даного дослідження: "Причини виникнення та шляхи подолання гіперактивності у дітей дошкільного віку".
Метою даного дослідження ставиться вивчити стан розробки питання щодо подолання гіперактивності з точки зору психолого-педагогічних наук.
Об’єкт дослідження – діти старшого дошкільного віку з гіперактивною поведінкою.
Предмет дослідження – гіперактивна поведінка дітей молодшого шкільного віку.
На виконання мети дослідження спрямовані наступні завдання:
1. Проаналізувати наукову літературу на предмет причин гіперактивної поведінки старших дошкільників.
2. В процесі аналізу літературних джерел з'ясувати, які існують методики і алгоритми роботи з гіперактивною поведінкою. Здійснити їх аналіз.
3. На основі здійсненого аналізу провести психолого-педагогічний експеримент з дітьми, у яких спостерігається гіперактивна поведінка.
4. Проаналізувати одержані результати і зробити висновки щодо ефективності психолого-педагогічного впливу на гіперактивних дітей.
У вирішенні поставлених завдань застосовувалися такі методи дослідження: 1) загальнонаукові – узагальнення, порівняння, теоретичний аналіз наукової літератури з даної проблеми; 2) для оцінки ступеню схильності дитини до гіперактивної поведінки використовувалася наступна батарея методик –методика "Ввічливість", методика "Обведення контуру", а також анкетування батьків дітей для виявлення ступеня вираженості симптомів гіперактивної поведінки у дитини, психолого-педагогічне спостереження, бесіда з дітьми.
Робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Діагностика і лікування гіперактивності є такім ж різноманітними, скільки і гіпотези про її походження. Нейропсихологічні, психологічні і психопедагогічні підходи звичайно ідентифікують розлад в концептуальних рамках кожного з них. У клінічному обстеженні застосовуються різноманітні електроенцефалографічні, телеметричні і електрофізіологічні методи, ближче орієнтовані на такі параметри розлади, як концентрація уваги і активація ЦНС. Всебічне мультидисциплінарне обстеження представляється особливо бажаним при діагностиці СДУГ.
Найбільше число опублікованих робіт по вивченню гіперактивності є дослідженнями клінічного напряму. Психофізіологічною основою гіперактивної поведінки в цих роботах виступає незрілість, недосконалість, порушення і розлади роботи мозку (по типу мінімальних мозкових дисфункцій). Проте залишається неясним як гіперактивність співвідноситися я мінімальними мозковими дисфункціями: у одних дослідженнях вони виступають по відношенню один до одного як наслідок і причина, в інших вивчаються паралельно і незалежно один від одного, в третіх – гіперактивність виступає одним із структурних компонентів самій ММД.
Наявність мінімальних мозкових дисфункцій різного ступеня складності не може вважатися універсальним пояснювальним чинником, відповідальним за зміст гіперактивності і її причини; для цього необхідна розробка психолого-педагогічного підходу до вивчення даного феномена поведінки, його структури і динаміки, конкретних умовах виховання і навчання дитини
У більшості досліджень гіперактивність розглядається у вигляді ряду симптомів, серед яких найчастіше зустрічається різні варіанти поєднання трьох з них: надлишку рухової активності, порушення емоційної поведінки і дефіциту уваги. Різне співвідношення цих (основних) симптомів і ряду додаткових проявів дозволяють припустити різні варіанти гіперактивності, відповідно до яких і повинна будуватися диференційована робота.
Вивчення гіперактивності в психологічній літературі йде в напрямі уточнення поняття "гіперактивність" її основних складових. Проте і сьогодні актуальними задачами залишаються: виявлення динаміки різних форм гіперактивної поведінки, з'ясування причин лежачих в основі гіперактивної поведінки; пошук психологічних шляхів корекції понижених регулятивних можливостей психіки у гіперактивних дітей.
Можна вважати, що цей розлад у функціонуванні центральної нервової системи дитини може й не бути пов'язаним з гіпердинамічним синдромом з дефіцитом уваги. Поняття "гіперактивність" дещо умовне, бо відображає лише зовнішній бік поведінки дитини і не відповідає дійсному станові. Справді, активність, та ще й надмірна ("гіпер"), передбачає і відповідний запас енергії, тим часом як у гіперактивних дітей, як вважається, такого запасу немає. Навпаки, постійне збудження не дає їм змоги відпочити. Їхня нервова система виснажується і потребує захисту та зміцнення. Справжнє здоров'я, сила нервової системи виявляється в цілеспрямованості, здатності довести розпочату справу до кінця. Надмірна ж активність дітей, про яких йдеться, непродуктивна: мета, через брак здатності до зосередження уваги, часто не ставиться або дуже швидко втрачається.
Гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних особливостях рухового розвитку і тісно пов'язана з порушенням уваги і емоційної сфери. У узагальненому вигляді ці провідні симптоми виглядають таким чином: особливості моторно-рухового розвитку – незручність руху; порушення координації і гармонійності рухових комплексів – дитина здатна виробляти певні рухи, але не може скласти з них гармонійного цілого; загальна підвищена активність, утруднення в освоєнні рухів; зв'язаність цілеспрямованих рухів з рухами кінцівок тіла, мовленням; підвищена м'язова напруга, підвищений м'язовий тонус. Особливості уваги і контролю: короткочасна концентрація уваги; слабка концентрація уваги; розосередження уваги; ригідність уваги (погане переключення); персеверація (не може відірватися від певного предмету або способу рішення)
Для лікування і корекції гіперактивної поведінки застосовуються: медикаментозна терапія (психостімулятори); психотерапія (медитація, аутогенне тренування, сімейна психотерапія, поведінкова терапія). Однак, крім медикаментозного впливу, необхідним засобом впливу на гіперактивну дитину виступають психотерапевтичні засоби. При цьому психолого-педагогічна допомога разом з медичною і психотерапевтичною вважається достатньо ефективною.
Проведений експеримент в рамках даної роботи показав, що дієвим засобом психокорекції гіперактивної дитини виступає ігровий груповий тренінг. Особливо високі результати були досягнуті при залучені до занять батьків даних дітей. Математична обробка і підтвердження результатів показало високу статистичну достовірність отриманих даних.