Для скачивания материала введите логин и пароль полученные в СМС:

• Над чим сміється Вольтер у повісті "Простак"
  
  Над чим сміється Вольтер у повісті "Простак"
  
  
• Трагічна доля Івана й Марічки як наслідок конфлікту між мрією та дійсністю (М.Коцюбинський. "Тіні забутих предків")
  
  Трагічна доля Івана й Марічки як наслідок конфлікту між мрією та дійсністю (М.Коцюбинський. "Тіні забутих предків")
  
  
• Трагічна доля Івана й Марічки як наслідок конфлікту між мрією та дійсністю (М.Коцюбинський. "Тіні забутих предків")
  
  Трагічна доля Івана й Марічки як наслідок конфлікту між мрією та дійсністю (М.Коцюбинський. "Тіні забутих предків")
  
  
• Антуан де Сент Экзюпери «Планета людей»
  
  Использованная литература: 1. Анна Буковская. Сент-Экзюпери. или парадоксы гуманизма. Москва., «Радуга», 1983. 2. энциклопедия зарубежных писателей. Антуан де Сент-Экзюпери. Москва., «художественна литература», 1983.
  
  
• Доля людини і доля вітчизни (за твором Ф. Шиллера „Вільгельм Телль”)
  
  Доля людини і доля вітчизни
  
  
• Мої роздуми над філосовською повістю Вольтера «Простак»
  
  Мої роздуми над філосовською повістю Вольтера «Простак»
  
  
• Доля людини у Другій світовій війні
  
  Доля людини у Другій світовій війні
  
  
• ДОЛЯ ЛЮДИНИ І НАРОДУ В РОМАНІ ГРИГОРІЯ ТЮТЮННИКА “ВИР”
  
  n/a
  
  
• Що несе війна людству за твором М.Шолохова "Доля людини"
  
  Що несе війна людству за твором М.Шолохова "Доля людини"
  
  
• Що несе війна людству за твором М.Шолохова "Доля людини"
  
  Що несе війна людству за твором М.Шолохова "Доля людини"
  
  
• Вчення і доля Сократа
  
  Вступ 1. Етапи формування грецької античної філософії 2. Мудрець, що не вважав себе мудрим 3. “Сократівський” методВисновок
  
  
• Податкова політика підприємства
  
  Список використаної літератури 1. Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права. – К., 1998. 2. Налоговая система и налоговая политика. – Донецк, 1992. 3. Податки в Україні: Збірник діючих законодавчих та відомчих нормативних актів з питань оподаткування. – К., 1995.
  
  
• Директорія
  
  План. 1. Влада Директорії УНР. Внутрішня політика Директорії. 2. Переїзди Директорії. 3. Україна під російською окупацією. 4. Кам'янецька доба.. 5. Взаємини урядів ЗУНР та УНР. 6. Похід військ ЗУНР та УНР на Київ. 7. Війна з військами генерала Денікіна. 8. Зимовий похід і доля УГА. 9. Варшавський договір та його наслідки для Східної Європи. 10. Ризький договір. Припинення легального існування Директорії.
  
  
• Напрямки реформування податкової політики в Україні
  
  Будьте уважні матеріал може виявитися застарілим! Література 1. Благун І. Г. Функціонування податкової системи в умовах трансформації економіки України. - Львів. 1998. 2 Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» // Урядовий кур'єр. 1997. № 105-106. 3. Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права. – К., 1998. 4. Михасюк І. Державне регулювання економіки. – К., 2000.
  
  
• Проблеми становлення ринкових відносин в Україні
  
  Список використаної літератури 1. Камінський Є. Конфліктність у світі і проблеми стабілізації розвитку України // Розбудова держави. - 1998.– №5/6.– С.86-87. 2. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі // Політика і час. - 1997.– № 9.– С.24-28. 3. Шумило І.А. заступник Міністра економіки України Проблеми трансформації форм і методів державного управління економічним розвитком України. Публікації національного інституту стратегічних досліджень. 2001р. 4. Білорус О. Глобалізація і соціальна доля людини в ХХІ столітті // Економічний часопис. – 2001. - № 1 - С. 3-6. 5. Павловський М.А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). – К.: Техніка, 2001. – 312 с.
  
  
• ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ
  
  Вступ 3 1. Гегелівська концепція філософії історії 4 2. Культурологічний підхід до філософії історії Шпенглера 8 3. Тлумачення суті історії К.Ясперсом 12 Висновки 17 Література 18 Вступ Філософія історії перебуває на стику філософії та історії. З одного боку, вона є беззаперечною і повноправною складовою системи філософського знання. З другого – входить в число форм історичного пізнання і є в певному розумінні найдавнішою з усіх теоретичних дисциплін історичного напрямку. Термін “філософія історії виник досить пізно. Його сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник Вольтер. Проте сам Вольтер в поняття “філософія історії” вкладав зовсім інший зміст, ніж вкладають у нього сучасні філософи. Він тлумачив цей термін відповідно до умов свого часу й тогочасного ступеня розвитку історичного пізнання, тобто значно скромніше, ніж його наступники. Під філософією історії Вольтер розумів усього-на-всього наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних, часто-густо не тільки неперевірених, а й взагалі напівлегендарних, або й відверто міфічних відомостей і переказів. Але вже протягом досить короткого відтинку часу значення цього терміна істотно змінюється. Після Вольтера Гегель та інші мислителі кінця XVIII починають вживати його в іншому значенні – як універсальну історію людства. Ще одну трансформацію терміна ми спостерігаємо у XIX ст. в працях позитивістів, які застосовували філософію пізнання як теорію історичного пізнання, як форму історичного світогляду та методології історії. Сьогоднішня філософія історії – це галузь філософського пізнання. Вона розглядає історичний світ як предметне довкілля не лише таким, що існує незалежно від суб’єкта, а, навпаки, у його взаєминах, взаємозумовленостях і взаємодіях з людиною, своєрідність яких спричинюється особливостями та характером перебігу історичних подій і явищ на певному етапі, з одного боку, неповторними здатностями та здібностями тієї чи іншої особистості – з другого. В цієї роботі зроблена спроба прослідкувати деякі шляхи трансформації поняття “філософія історії” від Вольтерівського його розуміння до сучасного трактування за допомогою теоретичної спадщини Гегеля, Шпенглера, Ясперса, які з філософських позицій, але кожен по-своєму, розглядали історію людства. Висновки Філософія історії як галузь сучасного пізнання пройшла тривалий шлях розвитку: від сукупності ідей до самостійної та високоспеціалізованої дисципліни. Початок її можна вбачати ще у стародавньому суспільстві, а про закінчення та остаточне становлення філософії історії не може бути й речі – настільки це складне поняття. Воно намагається охопити та пояснити два найбільш загадкових явища оточуючого світу: суспільство та його історичний розвиток. Філософські ідеї, які проаналізовані у цієї роботі не є одинокими в загальному кошику теоретичних надбань мислителів різних країн та епох. Свої погляди на проблеми пояснення історичного розвитку людства, філософське осмислення цього процесу надавав не один десяток відомих дослідників проблеми. Але Гегеля, Шпенглера і Ясперса об’єднує одна інтересна особливість: вони жили в часи найбільших соціальних катаклізмів, які існували в історії людства: Гегель – після Французької революції, що проголосила Рівність, Братерство, Свободу; Шпенглер – в часи Першої світової війни, Ясперс – в часи Другої світової війни. Ці найвидатніші події в історії людства змусили їх узагальнити та переосмислити з філософської точки зору весь історичний процес, надати свої прогнози на розвиток людства. Кожен з них пішов своїм шляхом, в залежності від ступеню обізнаності та володіння об’ємом наукових знань. На мою думку, незалежно від степені розробленості на сучасному етапі поняття “філософія історії”, слід більш критично відноситися до принципів розмежування та розрізнення історії як системи спеціальних наукових знань про минуле та історії як системи таких знань про минуле, що мають характер філософських. Доречно при цьому навести слова відомого дослідника Р.Дж. Колінгвуда: “Філософ також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього – це не низка подій, а система пізнаних речей”. Філософію історії чекає у майбутньому ще не одна трансформація.
  
  
• ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ
  
  Вступ 3 1. Гегелівська концепція філософії історії 4 2. Культурологічний підхід до філософії історії Шпенглера 8 3. Тлумачення суті історії К.Ясперсом 12 Висновки 17 Література 18 Вступ Філософія історії перебуває на стику філософії та історії. З одного боку, вона є беззаперечною і повноправною складовою системи філософського знання. З другого – входить в число форм історичного пізнання і є в певному розумінні найдавнішою з усіх теоретичних дисциплін історичного напрямку. Термін “філософія історії виник досить пізно. Його сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник Вольтер. Проте сам Вольтер в поняття “філософія історії” вкладав зовсім інший зміст, ніж вкладають у нього сучасні філософи. Він тлумачив цей термін відповідно до умов свого часу й тогочасного ступеня розвитку історичного пізнання, тобто значно скромніше, ніж його наступники. Під філософією історії Вольтер розумів усього-на-всього наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних, часто-густо не тільки неперевірених, а й взагалі напівлегендарних, або й відверто міфічних відомостей і переказів. Але вже протягом досить короткого відтинку часу значення цього терміна істотно змінюється. Після Вольтера Гегель та інші мислителі кінця XVIII починають вживати його в іншому значенні – як універсальну історію людства. Ще одну трансформацію терміна ми спостерігаємо у XIX ст. в працях позитивістів, які застосовували філософію пізнання як теорію історичного пізнання, як форму історичного світогляду та методології історії. Сьогоднішня філософія історії – це галузь філософського пізнання. Вона розглядає історичний світ як предметне довкілля не лише таким, що існує незалежно від суб’єкта, а, навпаки, у його взаєминах, взаємозумовленостях і взаємодіях з людиною, своєрідність яких спричинюється особливостями та характером перебігу історичних подій і явищ на певному етапі, з одного боку, неповторними здатностями та здібностями тієї чи іншої особистості – з другого. В цієї роботі зроблена спроба прослідкувати деякі шляхи трансформації поняття “філософія історії” від Вольтерівського його розуміння до сучасного трактування за допомогою теоретичної спадщини Гегеля, Шпенглера, Ясперса, які з філософських позицій, але кожен по-своєму, розглядали історію людства. Висновки Філософія історії як галузь сучасного пізнання пройшла тривалий шлях розвитку: від сукупності ідей до самостійної та високоспеціалізованої дисципліни. Початок її можна вбачати ще у стародавньому суспільстві, а про закінчення та остаточне становлення філософії історії не може бути й речі – настільки це складне поняття. Воно намагається охопити та пояснити два найбільш загадкових явища оточуючого світу: суспільство та його історичний розвиток. Філософські ідеї, які проаналізовані у цієї роботі не є одинокими в загальному кошику теоретичних надбань мислителів різних країн та епох. Свої погляди на проблеми пояснення історичного розвитку людства, філософське осмислення цього процесу надавав не один десяток відомих дослідників проблеми. Але Гегеля, Шпенглера і Ясперса об’єднує одна інтересна особливість: вони жили в часи найбільших соціальних катаклізмів, які існували в історії людства: Гегель – після Французької революції, що проголосила Рівність, Братерство, Свободу; Шпенглер – в часи Першої світової війни, Ясперс – в часи Другої світової війни. Ці найвидатніші події в історії людства змусили їх узагальнити та переосмислити з філософської точки зору весь історичний процес, надати свої прогнози на розвиток людства. Кожен з них пішов своїм шляхом, в залежності від ступеню обізнаності та володіння об’ємом наукових знань. На мою думку, незалежно від степені розробленості на сучасному етапі поняття “філософія історії”, слід більш критично відноситися до принципів розмежування та розрізнення історії як системи спеціальних наукових знань про минуле та історії як системи таких знань про минуле, що мають характер філософських. Доречно при цьому навести слова відомого дослідника Р.Дж. Колінгвуда: “Філософ також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього – це не низка подій, а система пізнаних речей”. Філософію історії чекає у майбутньому ще не одна трансформація.
  
  
• Турецькі завоювання на Балканах
  
  Вступ. 3 1. Початок завоювання Балканського півострова у XIV столітті 4 2. Поновлення завоювань Османської імперії на Балканах у першій половині XV століття 7 3. Падіння Константинополя. Завершення завоювання Балканського півострова у XV столітті 11 Висновки 15 Література 16 Вступ. Османська імперія – це назва султанської Туреччини – імперії, яка проіснувала на історичній арені майже 6 століть (XІV – XX ст.). З історією цієї держави пов`язана історія багатьох європейських країн. Тривалий час Османська імперія була реальною загрозою не тільки для найближчих сусідів, але й для далеких країн Азії, Африки, Європи. Найбільше трагічною стала доля держав, які були розташовані у безпосередньої близькості від Османської імперії – на Балканському півострові. Вони були завойовані першими, а населення цих країн випробувало на себе весь тягар примусового отуречення та мусульманізації. Висновки Таким чином, ми бачимо, що на протязі близько 150 років йшла боротьба між Османською Турцією та державами Балканського півострова. Внаслідок розпорошеності сил, протиріч між правителями балканських країн ця боротьба закінчилася перемогою Османської імперії. До початку XVI століття уся територія Балканського півострова була захоплена турками, включаючи місто Константинополь – столицю Візантійської імперії. Правителі західноєвропейських країн, які повинні бути зацікавлені в зупиненні навали мусульманських завойовників для зміцнення позицій християнства в Європі, практично віддали туркам Балканський півострів, разом із Візантійською імперією – оплотом та колискою християнства. Під владою турків опинились Болгарія, Сербія, Албанія, Візантія, населення яких після завоювання підпало під найжорстокішій національний і феодальний тиск османів.
  
  
• ПРОВЕДЕННЯ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ У 1929 РОЦІ. МЕТОДИ ПРОВЕДЕННЯ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ
  
  Вступ 3 1. ПЕРЕДУМОВИ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ НА УКРАЇНІ 4 2. ПІДГОТОВКА ТА ПРОВЕДЕННЯ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ НА ПОЧАТКУ 1929 РОКУ 7 3. МЕТОДИ ПРОВЕДЕННЯ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ 10 4. ПОСИЛЕННЯ ТЕМПІВ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ 12 НАПРИКІНЦІ 1929 РОКУ 12 Висновки 14 Література 15 Вступ 1929 рік – трагічна дата в історії України. Це рік початку тотального наступу радянської влади на село з метою втілення соціалістичного образу життя в селянські маси. Перед тим керівництво СРСР майже десять років не проводило активних заходів залучення широких мас працівників села в колективні господарства, пам’ятаючи свій гіркий досвід адміністративного тиску на селян, який призвів до їх озброєного протистояння проти влади в ході громадянської війни та на початку двадцятих років. В 1929 році держава зміцнилася завдяки заходам нової економічної політики, і тому вона розпочала новий, „комуністичний” штурм на село. Селяни також вже були не ті, багато з них покращили своє матеріальне становище за рахунок одноосібного господарювання і не збиралися віддавати зароблене в державну казну. Таке протистояння призвело у подальшому до трагічних наслідків особливо для українського селянства. Висновки Таким чином, друга спроба радянської влади після 1917 року провести соціальні перетворення на селі знов закінчилася невдачею. Ідеї комунізму не сприймалися селянством. Вкрай силові методи більшовиків залучити селян до колгоспів сприяли тому, що на початок 1930 року тільки одна шоста селянських господарств була колективізована, а необдумані рішення радянського апарату кінця 1929 року призвели до практично нової селянської війни на Україні. На початку 1930 років розпочався масовий вихід селян з утворених колгоспів. 1929 рік показав Сталіну, що українське селянство не можна примусити вступати на шлях комуністичних перетворень ані шляхом умовлянь, ані шляхом погроз та репресій. Це спричинило Сталіна шукати нові методи впливу на селян. 1929 рік заклав фундамент політики голодомору та масових репресій, яким були піддані українці у наступні роки. Події кінця 20-х – початку 30-х років минулого століття не слід забувати і в наші часи, коли відроджується політика ідеалізації радянської влади. Те „гарне” життя при СРСР, про яке сьогодні говорять деякі політичні діячі, було засновано на кістках декілька мільйонів українців, що померли від голоду, та на стражданнях сотнях тисяч людей, які були заслані в концтабори та переселені у Сибір.
  
  
• Турецькі завоювання на Балканах
  
  Вступ. 3 1. Початок завоювання Балканського півострову у XIV столітті. 3 2. Поновлення завоювань Османської імперії на Балканах у першій половині XV століття. 7 3. Падіння Константинополя. Завершення завоювання Балканського півострова у XV столітті. 11 Висновки. 14 Література: 15 Висновки. Таким чином, ми бачимо, що на протязі близько 150 років йшла боротьба між Османською Турцією та державами Балканського півостро-ва. Внаслідок розпорошеності сил, протиріч між правителями балканських країн ця боротьба закінчилася перемогою Османської імперії. До початку XVI століття уся територія Балканського півострова була захоплена тур-ками, включаючи місто Константинополь – столицю Візантійської імперії. Правителі західноєвропейських країн, які повинні бути зацікавлені в зупи-ненні навали мусульманських завойовників для зміцнення позицій христи-янства в Європі, практично віддали туркам Балканський півострів, разом із Візантійською імперією – оплотом та колискою християнства. Під владою турків опинились Болгарія, Сербія, Албанія, Візантія, населення яких після завоювання підпало під найжорстокішій національний і феодальний тиск османів. Вступ. Османська імперія – це назва султанської Турції – імперії, яка проіснувала на історичній арені майже 6 століть (XІV – XX ст.). З історією цієї держави пов`язана історія багатьох європейських країн. Тривалий час Османська імперія була реальною загрозою не тільки для найближчих сусідів, але й для далеких країн Азії, Африки, Європи. Найбільше трагічною стала доля держав, які були розташовані у безпосередньої близькості від Османської імперії – на Балканському півострові. Вони були завойовані першими, а населення цих країн випробувало на себе весь тягар примусового отуречення та мусульманізації.
  
  
• Дослідження мікрофлори повітря в гуртожитку №3
  
  Вступ. 3 1. Опрацьована література. 5 2. Об’єкт і методи дослідження. 25 3.Результати дослідження. 27 Висновки. 29 Литература. 30 Додатки. 31 Вступ. Вперше мікроорганізми в повітрі були виявлені Л.Пастером ще в другій половині ХІХ століття. Потрапляють вони туди із ґрунту разом з пилом, а також з дрібними крапельками води, які здуваються з водної поверхні, та іншими шляхами. З пилинками мікроби потрапляють навіть в нижні шари стратосфери. Чим більше забруднюватиметься повітря пилом, димом, кіптявою, тим більше в ньому мікроорганізмів. Найчастіше в повітря попадають спори Bacillus i Clostridium, конідії грибів, шматки міцелію, цисти найпростіших і одноклітинних водоростей, пилок рослин, різні мікрококи і сарцини, Bac. subtilis, Bac. megaterium, Bac. cereus, актиноміцети, цвілеві та дріжджові гриби тощо. Кількісний і якісний склад мікрофлори повітря в основному залежить від пори року, погоди, місця збору, швидкості й напряму вітру, густоти населення. Найбільша кількість мікроорганізмів у повітрі спостерігається над великими промисловими містами, менша – над сільською місцевістю і найменша – над морями, льодяними полями, горами і лісами. У лісах, особливо хвойних, мікробів дуже мало, бо на них згубно впливають леткі речовини – фітонциди. З віддаленням від населених пунктів кількість мікробів у повітрі помітно знижується. Велике значення для зменшення кількості мікробів у повітрі мають зелені насадження, оскільки рослини не тільки виділяють фітонциди, а й завдяки своїм листкам мають значну пилозатримуючу здатність. Я.Г.Кішко наводить дані, що в центрі Львова в 1куб.м. повітря містилося близько 3000 бактерій, в повітрі міського парку – 1000, а в заміському парку – 500. Найбільше мікроорганізмів у повітрі в закритих приміщеннях, особливо там, де скупчується багато людей. Цікаві дані наводять французькі вчені щодо кількості мікроорганізмів повітря в різних місцях Парижа. Наприклад, в районі Люксембурзького парку, який вважається найздоровішим місцем в Парижі, в 1 куб.м. повітря виявлено 130 мікробів. В жилих приміщеннях кількість мікроорганізмів коливається від 4000 до 8000 в куб. метрі. В приміщенні вокзалу Сент-Луар – 500 000, а в магазинах – від 300 тис. до 2 млн. Особливо багато мікробів в повітрі було виявлено у вихідний день в автомобільному салоні – 9 млн. в 1 куб.м. Мікроби і віруси потрапляють у повітря не тільки з пилом, а й з крапельками слини й слизу, які виділяє людина при кашлі, чханні, під час сміху й розмови; наприклад, при чханні та кашлі викидається в повітря близько 60 000 крапельок, в яких міститься велика кількість різних мікробів. Відомо, що людина в середньому за добу вдихає до 14 тис.л. повітя, при цьому 99,8% мікроорганізмів, які містяться в повітрі, затримуються в дихальних шляхах. Саме через повітря можуть передаватися збудники грипу, кору, дифтерії, стафілококових, стрептококових і менінгококових захворювань, ангін, туберкульозу тощо. Для закритих приміщень санітарними показниками повітря є наявність у ньому стафілококів, зеленуватих стрептококів, а показником прямої епідеміологічної небезпеки – гемолітичних стрептококів і стафілококів. Орієнтовним критерієм чистоти повітря жилих приміщень вважається такий стан, коли в 1 куб.м. міститься не більш як 1500 бактерій і 16 стрептококів. Своєчасне побілення, щоденне вологе прибирання приміщень, систематична вентиляція зменшують кількість мікробів у повітрі. В окремих випадках для очищення повітря застосовують дезинфекцію такими антисептиками, як технічна молочна кислота і триетиленгліколь. Кількісний і якісний склад мікрофлори повітря досліджують різними методами. У верхніх шарах атмосфери вивчають мікроорганізми з літаків і аеростатів спеціальною апаратурою, яка виключає можливість зараження середовищ через присутність людини. Більшість методів пов’язана з вирощуванням їх на поживних середовищах та наступним аналізом і підрахунком кількості колоній, які утворилися з бактеріальних клітин або спор. Для цієї мети використовують спеціальні прилади для аналізу і підрахунку колоній мікроорганізмів. Найпростішим методом визначення мікрофлори повітря є седиментаційний метод, запропонований Р.Кохом. Суть його полягає у тому, що чашки Петрі з живильним середовищем залишають відкритими протягом 5-10 хв. на місці проведення досліду. За цей час на поверхню поживного середовища разом з пилом і краплинами вологи осідають мікроби, які інтенсивно розмножуються і через певний час утворюють колонії. Потім їх підраховують і аналізують. Цей метод осаджування дає тільки орієнтовні дані. Набагато точнішим є аспіраційний метод, розроблений Ю.А.Кротовим. За цим методом посів мікроорганізмів проводять за допомогою спеціального апарату. Досліджувати мікрофлору повітря можна також фільтраційним та іншими методами.
  
  
• Господарство та соціальна думка Давнього Єгипту
  
  Вступ 3 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 4 2. СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВЕ РОЗШАРУВАННЯ ЄГИПТУ 5 3. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ В ПИСЕМНИХ ДЖЕРЕЛАХ 8 4. ІРИГАЦІЯ 9 5. ОСОБЛИВОСТІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА 10 6. РЕМІСНИЦТВО 12 7. БУДІВНИЦТВО 12 8. РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ 13 Висновки 15 Література 16 Вступ Історія Давнього світу надає нам немало прикладів могутніх та розвинених цивілізацій. На певному проміжку часу відбувалося зародження, розквіт та поступовий занепад дивовижних культур. Сьогодні для нас залишаються таємницею справжні причини такого руйнування, і науковці можуть тільки гіпотетично оцінити розвиток минулих подій. Такою була доля і Давньоєгипетської держави. Вона є особливою для розуміння сьогоднішніх людей ще і через те, що саме Давній Єгипет залишив для нас таємничі і грандіозні споруди – піраміди, котрі потребували для свого будівництва не тільки масу зусиль і праці, а значних знань в різних галузях науки. Розрахунки, які виконувалися для будівництва пірамід, вражають своєю складністю та точністю. А масштаби їх побудування – змушує замислитися над реальною економічною потужністю давньоєгипетського царства. До сучасних людей дійшло небагато відомостей про суспільно-політичний устрій і економічний лад Єгипту тих часів. Багато інформації через шифрування та символізацію неоднозначно тлумачаться різними дослідниками. Але те, що є в наявності, вимагає прискіпливої уваги до себе та ретельного аналізу з боку економічних дисциплін. Висновки Історія Давнього Єгипту свідчить про те, що ця країна була в економічному плані достатньо розвиненою. Єгиптяни добилися високих результатів для свого часу як в ремісництві, так і в сільському господарстві. Сприятливий клімат, плодючі ґрунти, особливості водного режиму обумовлювали піднесення господарського життя. Майстерність будівничих Єгипту є неперевершеною до сьогоднішнього дня. Необхідність здійснювати деякі види робіт колективним способом призвело до політичного згуртування єгипетського народу, використання практики общинної, спільної праці. Економічне життя Давнього Єгипту тісно було пов’язано з принципами соціального облаштування. Давньоєгипетське суспільство складалося з численних шарів, що розрізнялися за майновими ознаками та приналежністю до знатних родів. Головною особливістю суспільного життя була невтомна праця значної частини населення, а також рабів. Саме Давній Єгипет є батьківщиною таких соціально-економічних спільнот як державні службовці, державні будівничі та ремісники. В Єгипті був продуманий та вдосконалений суспільний розподіл праці, який керувався на державному рівні та ураховував численні нюанси господарства країни. Могутність давньоєгипетської релігії дозволяла правлячим колам тримати у покорі величезні маси людей, надавала для них морального права з примусу населення. Фараон вважався подібним до бога та мав необмежену владу над своїми підданими.
  
  
• Україна в роки Другої світової війни
  
  Вступ. 2 Доля українських земель перед Першою світовою війною. 3 Проголошення автономності Карпатської України. 4 Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель та Буковини до складу СРСР. 6 Напад Німеччини на СРСР. 8 Україна і українці в планах Гітлера “Барбаросса” і “Ост”. 8 Перші місяці війни СРСР з фашистською Німеччиною. 9 Загарбання території України німецько-фашистськими військами. 11 Форми і методи боротьби українського народу за визволення України. 14 Боротьба українців проти фашистів у лавах Червоної армії. 14 Партизанська війна українського народу. 15 Звільнення території України від німецько-фашистських загарбників радянською армією. 16 Визволення Лівобережної України (1943 рік). 16 Завершальний етап визволення України (1944 рік). 17 Підсумки та висновки війни для України. 18 Література: 20 Вступ. З’являється, що історія недавнього часу так же важка для дослідження, як і історія давніх часів. Такою є історія Другої світової війни. Завдяки таємності, що супроводжувала деякі політичні та державні рішення того часу, небажання політичних кіл розкривати усю правду про свої справжні наміри, призводить до неможливості встановити реальну картину подій, що відбувалися якихсь 60 років тому. До того ж, як стало відомо, радянські вищі керівники у свій час доклали багато зусиль, щоб прикрасити у свій бік ті трагічні події, що були під час війни з фашистською Німеччиною. Тому справжня історія війни багатьма людьми зараз сприймається негативно. Я у своїй роботі користувалась книгами, які вийшли невдовзі після отримання Україною незалежності. В цілому ця робота є моєю спробою з’ясувати події війни впродовж 1939-1944 рр. за допомогою цих книг. Підсумки та висновки війни для України. Жахливими були наслідки війни, що прокотилася по теренам України. На відміну від Росії уся територія України була окупована ворогом, по всій території України пройшов вогневий шквал фронтів, причому двічі. Величезний збиток був нанесений економіці. Усього німці вивели з ладу понад 16 тис. підприємств, зруйнували та спалили 714 міст та селищ, понад 28 тис. сіл, залишивши без притулку більш як 10 млн. чоловік. Зруйнували всі колгоспи, радгоспи і МТС. До Німеччини було вивезено 2,4 млн. молодих українців. Окупанти знищили в Україні 3,9 млн. цивільних осіб та 1,3 військовополонених. Під час окупації українське населення скоротилося на 13,6 млн. осіб.1 Загальні втрати людей на Україні становили 40-44% загальних втрат СРСР. Втрати промисловості також були близько 40% від загальних втрат СРСР.1 В цій війні становище українського народу було особливо трагічним. Об’єднаний спільним прагненням перемогти нацизм, він виявився розколотим у питанні про майбутнє України: частини українців з розгромом нацизму пов’язувала відновлення довоєнного статусу України у складі Радянського Союзу, інша прагнула скористатися війною для відродження незалежної української держави. Але головним наслідком перемоги над фашизмом можна вважати те, що всі етнічні українські землі були зібрані воєдино, хоча й опинилися в складі СРСР.
  
  
• Господарство та соціальна думка Давнього Єгипту
  
  Вступ 3 І. ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ЄГИПТУ 4 1. Економічна думка Давнього Єгипту в писемних джерелах 4 2. Іригація 5 3. Особливості сільського господарства 6 4. Ремісництво 7 5. Будівництво 8 6. Розвиток торгівлі 8 ІІ. СОЦІАЛЬНА ДУМКА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ 8 1. Теоретичні засади давньоєгипетської держави 8 2. Соціальне розшарування Єгипту 8 3. Соціальні основи давньоєгипетської родини і моралі 8 4. Давньоєгипетська релігія в системі суспільної свідомості 8 Висновки 8 Література 8 Вступ Історія Давнього світу надає нам немало прикладів могутніх та розвинених цивілізацій. На певному проміжку часу відбувалося зародження, розквіт та поступовий занепад дивовижних культур. Сьогодні для нас залишаються таємницею справжні причини такого руйнування, і науковці можуть тільки гіпотетично оцінити розвиток минулих подій. Такою була доля і Давньоєгипетської держави. Вона є особливою для розуміння сьогоднішніх людей ще і через те, що саме Давній Єгипет залишив для нас таємничі і грандіозні споруди – піраміди, котрі потребували для свого будівництва не тільки масу зусиль і праці, а значних знань в різних галузях науки. Розрахунки, які виконувалися для будівництва пірамід, вражають своєю складністю та точністю. А масштаби їх побудування – змушує замислитися над реальною економічною потужністю давньоєгипетського царства. До сучасних людей дійшло небагато відомостей про суспільно-політичний устрій і економічний лад Єгипту тих часів. Багато інформації через шифрування та символізацію неоднозначно тлумачаться різними дослідниками. Але те, що є в наявності, вимагає прискіпливої уваги до себе та ретельного аналізу з боку економічної та соціологічної дисциплін. Висновки Історія Давнього Єгипту свідчить про те, що ця країна була в економічному плані достатньо розвиненою. Єгиптяни добилися високих результатів для свого часу як в ремісництві, так і в сільському господарстві. Сприятливий клімат, плодючі ґрунти, особливості водного режиму обумовлювали піднесення господарського життя. Майстерність будівничих Єгипту є неперевершеною до сьогоднішнього дня. Необхідність здійснювати деякі види робіт колективним способом призвело до політичного згуртування єгипетського народу, використання практики общинної, спільної праці. Економічне життя Давнього Єгипту тісно було пов’язано з принципами соціального облаштування. Давньоєгипетське суспільство складалося з численних шарів, що розрізнялися за майновими ознаками та приналежністю до знатних родів. Головною особливістю суспільного життя була невтомна праця значної частини населення, а також рабів. Саме Давній Єгипет є батьківщиною таких соціально-економічних спільнот як державні службовці, державні будівничі та ремісники. В Єгипті був продуманий та вдосконалений суспільний розподіл праці, який керувався на державному рівні та ураховував численні нюанси господарства країни. Релігія стояла на захисті прав та привілеїв тогочасної аристократії. Вона обґрунтовувала їх панівне положення в суспільстві, значні майнові права та головуюче місце у розподілі праці. Могутність давньоєгипетської релігії дозволяла правлячим колам тримати у покорі величезні маси людей, надавала для них морального права з примусу населення. Фараон вважався подібним до бога та мав необмежену владу над своїми підданими.
  
  
• соціологія села
  
  Вступ 3 1. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ В ДАВНІХ УКРАЇНСЬКИХ ПОСЕЛЕННЯХ 4 2. СУТЬ УКАЗУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ „ПРО ПРИСКОРЕННЯ ПРИВАТИЗАЦІЇ МАЙНА В АГРОПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ” 9 Висновки 13 Література 14 Вступ Вітчизняна соціологічна думка традиційно зорієнтована на сільські проблеми. В працях багатьох істориків, соціологів, етнографів акцентується увага на думці, що українське село вважається джерелом національної ментальності, осередком збереження культурних, історичних та національних особливостей нашого народу. Історично склалося так, що доля українського села тісно пов'язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток – спочатку примусова колективізація (початок 30-х років), а потім „добровільна” приватизація (початок 90-х років). На сучасному етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві. Вивчення історичного шляху українського села, його соціально-економічного та культурного розвитку протягом історії є корисним для розуміння тих процесів, що відбувається у цій частці українського суспільства, сприяє виробленню конструктивної думки стосовно вдосконалення механізмів відродження та зміцнення села в Україні. Висновки У часи, котрі передували становленню української державності ІХ століття можна помітити процеси диференціації в поселенських структурах слов’ян, що призвело до розділення поселень на міські і сільські. Сільські територіальні утворення можна вважати найдавнішими видами територіальних об’єднань мешканців на Україні. Міста, які з’явилися значно пізніше, зайняли, однак, привілейоване положення відносно села, стали його „командними” центрами. В поселеннях, що оформилися в сільські громади, поступово склався своєрідний устрій життя, налагодилися взаємовідносини співпраці та взаємодопомоги. Соціальне розшарування в селі було незначним, практично, всі, хто працював на землі, мали однаковий статус і роль в громадському житті. Демократизовані відносини в поєднанні з обов’язковим дотриманням усталених форм взаємодії між членами сільської громади сприяли виробленню певного національного „духу”, що став характерним для всього українського народу. Сучасне українське село знаходиться не в кращому своєму стані існування. Численні реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов'язані з майновою диференціацією, недостатньою адаптованістю значної кількості сільського населення до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. У зв'язку з реформами аграрної сфери особливої актуальності набуває аграрна політика держави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливості сільського укладу життя, а з іншого – сприяти інтегруванню села в оновлюваний соціально-економічний простір, забезпеченню його мешканцям стабільних умов і життєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєво впливають на звуження сфери застосування праці сільських мешканців, спричиняють нові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського соціуму.
  
  
• «Бондарівна» Івана Карпенка-Карого
  
  Вступ. П`єса “Бондарівна” була написана у 1884 році видатним українським драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (сценічний та літературний псевдонім – Іван Карпенко-Карий). Це був період бурхливого розвитку українського театру. На Україні існувало декілька професійних театральних труп, в яких грали українські актори, й причому тематика їх постанов була також суто українською (“Наталка-полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Кум-мірошник” і т.п.). Публіка на Україні дуже схвально оцінювала українські вистави: вони були яскравими, включали до себе багато народних пісень та танців. Герої цих творів були дотепні, винахідливі, багаті на внутрішню красоту люди. Але наприкінці ХІХ століття український театр став потребувати написання нових творів для сцени, тому що деякі популярні твори українських драматургів ішли на сцені більш як 50 років. Іван Карпенко-Карий був одним із тих авторів, які значно збагатили репертуар української сцени, наповнили драматичні твори новим соціальним змістом. За словами І.Франка, “він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів те тільки Росії, але й інших слов`янських народів”. П`єса “Бондарівна” була найулюбленішим твором Карпенка-Карого. Вона різко відрізняється від інших його драм і у творчості письменника займає окреме місце. Не дуже щаслива була сценічна доля п`єси: незважаючи на успіх при перших виставах (1885), “Бондарівна” потроху зійшла з театральної сцени – життя кінця ХІХ століття вимагало вже не “романтичних казок”, а творів, що глибоко аналізували стан суспільства, наштовхували глядача на вирішення питання “Що робити?”. Надана робота розповідає про умови та обставини створення Іваном Карпенком-Карим “Бондарівни”, особливості цього твору та значення п`єси в театральному процесі того часу. Висновки. Драма “Бондарівна” має глибокий соціальний та національно-визвольний зміст. Вона яскраво, на базі значного фольклорного матеріалу, відображає реальні історичні події в українському селі XVII століття. Теми, які знайшли в ній своє відображення близькі та зрозумілі сучасним українським читачам. Проблеми, що підняв письменник, є актуальними і в наш час та потребують свого подальшого вирішення. Відношення до себе та долі України таких героїв п`єси, як Бондар, Тарас, Тетяна, викликають повагу та надають зразок для наслідування всіма справжніми українцями. Разом з тим, виходячи з аналізу твору, який має місце у цій роботі, можна пояснити деяку “холодність” колишньої театральної публіки до вистав “Бондарівни”. На мою думку, п`єса написана в кращих традиціях романтизму. По-перше, в ній використаний оригінальний фольклорний матеріал, історична бувальщина героїчного минулого свого народу – чудова українська пісня про Бондарівну, яка вже сама по собі містить елементи поетизації, “романтизації” життя простої, але дуже вродливої дівчини. По-друге, у своєму творі І.Карпенку-Карому вдалося опоетизувати не тільки саму Бондарівну, але й середовище, що оточує дівчину. При цьому, цілком природно, не акцентувалась увага читача на інших сторонах буття колишнього українського села, які є вже не такі привабливими для ока читача. Це і міжособистісні відносини людей, які часом були дуже далекі від ідеалу, навіть, у такому героїчному столітті як XVII ст., це і багато просто негативних побутових явищ, які, безперечно, мали місце в той нелегкий час. Але, час романтизму на момент виходу п`єси у світ пройшов. Дійсність вимагала від письменників не пригладженого, а реального відображення життя як простого народу, так і його верхівки. Це був час революційних демократів, які взяли курс на корінне перетворення існуючого суспільства. Поява красивої казки, якою була “Бондарівна”, може й викликала ненависть до злодіїв-поляків, але не відповідала на багато запитань, які ставило людям ХІХ століття. Українські танки, пісні, яскраві національні костюми в значному ступені прикрашали театральне дійство, Разом із тим, ці прикраси як би натякали на те, що положення простого народу в ті часи не було важким. Це йшло всупереч думці тодішнього суспільства про те, що положення народу завжди було важким і, саме зараз прийшов час, нарешті, йому допомогти ціною революційних перетворень. Мила, ніжна “Бондарівна” вступила в певний конфлікт з реальним станом справ у громадянському суспільстві того часу. Можливо, ті високі ідеали Любові, Честі, Обов`язку, якими проникнута ця п`єса, знайдуть відгук у душах людей сучасного покоління? Хто знає. Але всепоглинаючий прагматизм нашого часу дає мало надії на те, що молодь ХХІ століття віддасть перевагу Бондарівні на користь сучасним героям – безжалісним суперменам та багатіям.
  
  
• П’єса «Бондарівна» Івана Карпенка-Карого
  
  Вступ. 3 1. Обставини створення п`єси. “Бондарівна” – початок творчого шляху Івана Карпенка-Карого. 4 2. Особливості будови п`єси, її сюжетної лінії та характеристик героїв. 7 3. Ідеї та проблеми п'єси 10 Висновки. 14 Список використаної літератури 16 Вступ П`єса “Бондарівна” була написана у 1884 році видатним українським драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (сценічний та літературний псевдонім – Іван Карпенко-Карий). Це був період бурхливого розвитку українського театру. На Україні існувало декілька професійних театральних труп, в яких грали українські актори, й причому тематика їх постанов була також суто українською (“Наталка-полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Кум-мірошник” і т.п.). Публіка на Україні дуже схвально оцінювала українські вистави: вони були яскравими, включали до себе багато народних пісень та танців. Герої цих творів були дотепні, винахідливі, багаті на внутрішню красоту люди. Але наприкінці ХІХ століття український театр став потребувати написання нових творів для сцени, тому що деякі популярні твори українських драматургів ішли на сцені більш як 50 років. Іван Карпенко-Карий був одним із тих авторів, які значно збагатили репертуар української сцени, наповнили драматичні твори новим соціальним змістом. За словами І.Франка, “він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів те тільки Росії, але й інших слов`янських народів”. П`єса “Бондарівна” була найулюбленішим твором Карпенка-Карого. Вона різко відрізняється від інших його драм і у творчості письменника займає окреме місце. Не дуже щаслива була сценічна доля п`єси: незважаючи на успіх при перших виставах (1885), “Бондарівна” потроху зійшла з театральної сцени – життя кінця ХІХ століття вимагало вже не “романтичних казок”, а творів, що глибоко аналізували стан суспільства, наштовхували глядача на вирішення питання “Що робити?”. Надана робота розповідає про умови та обставини створення Іваном Карпенком-Карим “Бондарівни”, особливості цього твору та значення п`єси в театральному процесі того часу. Висновки Драма “Бондарівна” має глибокий соціальний та національно-визвольний зміст. Вона яскраво, на базі значного фольклорного матеріалу, відображає реальні історичні події в українському селі XVII століття. Теми, які знайшли в ній своє відображення близькі та зрозумілі сучасним українським читачам. Проблеми, що підняв письменник, є актуальними і в наш час та потребують свого подальшого вирішення. Відношення до себе та долі України таких героїв п`єси, як Бондар, Тарас, Тетяна, викликають повагу та надають зразок для наслідування всіма справжніми українцями. Разом з тим, виходячи з аналізу твору, який має місце у цій роботі, можна пояснити деяку “холодність” колишньої театральної публіки до вистав “Бондарівни”. На мою думку, п`єса написана в кращих традиціях романтизму. По-перше, в ній використаний оригінальний фольклорний матеріал, історична бувальщина героїчного минулого свого народу – чудова українська пісня про Бондарівну, яка вже сама по собі містить елементи поетизації, “романтизації” життя простої, але дуже вродливої дівчини. По-друге, у своєму творі І.Карпенку-Карому вдалося опоетизувати не тільки саму Бондарівну, але й середовище, що оточує дівчину. При цьому, цілком природно, не акцентувалась увага читача на інших сторонах буття колишнього українського села, які є вже не такі привабливими для ока читача. Це і міжособистісні відносини людей, які часом були дуже далекі від ідеалу, навіть, у такому героїчному столітті як XVII ст., це і багато просто негативних побутових явищ, які, безперечно, мали місце в той нелегкий час. Але, час романтизму на момент виходу п`єси у світ пройшов. Дійсність вимагала від письменників не пригладженого, а реального відображення життя як простого народу, так і його верхівки. Це був час революційних демократів, які взяли курс на корінне перетворення існуючого суспільства. Поява красивої казки, якою була “Бондарівна”, може й викликала ненависть до злодіїв-поляків, але не відповідала на багато запитань, які ставило людям ХІХ століття. Українські танки, пісні, яскраві національні костюми в значному ступені прикрашали театральне дійство, Разом із тим, ці прикраси як би натякали на те, що положення простого народу в ті часи не було важким. Це йшло всупереч думці тодішнього суспільства про те, що положення народу завжди було важким і, саме зараз прийшов час, нарешті, йому допомогти ціною революційних перетворень. Мила, ніжна “Бондарівна” вступила в певний конфлікт з реальним станом справ у громадянському суспільстві того часу. Можливо, ті високі ідеали Любові, Честі, Обов`язку, якими проникнута ця п`єса, знайдуть відгук у душах людей сучасного покоління? Хто знає. Але всепоглинаючий прагматизм нашого часу дає мало надії на те, що молодь ХХІ століття віддасть перевагу Бондарівні на користь сучасним героям – безжалісним суперменам та багатіям.
  
  
• ДІАЛЕКТИЗМИ, ЇХ ФУНКЦІЇ У ХУДОЖНІХ ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКІВ ВОЛИНІ
  
  ВСТУП 3 1. ДІАЛЕКТИЗМИ ВОЛИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ 6 1.1 ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ВОЛИНСЬКОГО КРАЮ ТА ПРОБЛЕМА САМОВИЗНАЧЕННЯ ПРИНАЛЕЖНОСТІ ВОЛИНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА 6 1.2 ВПЛИВ ДІАЛЕКТИЗМІВ ВОЛИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. 9 1.3 СПІЛЬНІ ЗУСИЛЛЯ ПИСЬМЕННИКІВ ВОЛИНІ ТА НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У ФОРМУВАННІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. 11 2. АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ У ТВОРАХ ВОЛИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ МИНУЛОГО ЧАСУ І СЬОГОДЕННЯ 14 2.1 ЛЕСЯ УКРАЇНКА ЯК ВИДАТНИЙ ПРЕДСТАВНИК ВОЛИНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ. 14 2.2 УЛАС САМЧУК ТА ЙОГО РОМАН “ВОЛИНЬ” ЯК ЗРАЗОК МАЙСТЕРНОГО ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ ПОЛІССЯ 17 2.3 ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ У СУЧАСНИХ ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКІВ ВОЛИНІ. 22 ВИСНОВКИ 26 ЛІТЕРАТУРА 28 ВСТУП Сьогодні, у кінці ХХ – початку ХХІ століття, сучасна Волинь як і інші історико-географічні регіони України, безперечно, має рівні права і можливості для свого економічного, соціального і культурного розвитку. Але, якщо розглядати хід історичних подій, що відбувалися на Україні впродовж століть з моменту появи Волині на політичній арені, то можна дістатися висновку, що не завжди доля посміхалася цьому краю та дозволяла йому крокувати разом з іншими українськими землями до завершальної перемоги. Цьому сприяло своєрідне географічне та геополітичне становище Волині, коли її землі межували у безпосередньої близькості від польського і білоруського народів. Саме мова сусідів (перехідні діалекти) була тим фактором, який здійснив величезний вплив на формування місцевої говірки. Це, в свою чергу, вплинуло на уповільнення культурної інтеграції мешканців цього регіону до того загальноукраїнського мовного зразку, який став нормою у сучасні часи. З іншого боку, тривале знаходження Волині у складі польських земель, коли політика примусової асиміляції змусила волинян зробити крок назад від розвитку загальноукраїнської культури, також сприяла тому, що Волинь тривалий час жила в певній ізоляції від тих культурних процесів, які з початку ХІХ ст. стали набувати за зразок середньонаддніпрянський варіант розвитку мови. Літературна Волинь також немає таких блискучих результатів, які досягли в історичному минулому, а також у сьогоденні, києвські, полтавські, слобожанські, поділські, галицькі, буковинські майстри слова. Не бачимо ми на літературних краєвидах України багаточисельну низку видатних волинських письменників, подібних тим, які мають, наприклад, києвські, полтавські або галицькі письменники. Якщо взяти Західну Україну (зокрема, Галичину), яка у свій час також побувала під польським пануванням, то там можна виділити біля двох десятків таких коріфеїв слова минулих сторіч, творчість яких давно винайшла всеукраїнське визнання та шану. Літературна критика практично насичена аналізом творів І.Франка, О.Кобилянської, Л.Мартовича, В.Стефаника. Галицька земля багата такими талантами і сьогодні. Волинь, навпаки, на фоні талановитих сусідів виглядає дуже блідо як у минулі часи, так і сьогодні. Тільки іноді рідкісні іскри талантів волинських представників, такі як Л.Українка, У.Самчук, загоряються на загальноукраїнському літературному небосхилі. Не зважаючи на те, письменники на Волині є. Були вони і раніше, працюють вони і сьогодні. У 1980 році створена Волинська організація Спілки письменників України. На сьогоднішній день їх налічує 22 літератора. Внесок волинських письменників в загальну справу розвитку української літератури є не менш вагомим, ніж прозаїків і поетів з інших областей. Безсумнівно, їх праця сприяє загальному збагаченню української мови, більш ретельному оцінюванню та більш глибокому розумінню українцями тих історичних і соціальних процесів, які відбувалися з ними в різних регіонах України протягом століть і продовжують відбуваютися в наші дні. Ця робота як раз присвячена дослідженню творчих доробок волинських письменників (об’єкт роботи), які сьогодні, можна вважати, недостатньо оцінені і проаналізовані українською критикою як самобутнє явище в контексті розвитку загальноукраїнської культури. Актуальність таких оцінок обумовлюється сучасним піднесенням демократичних процесів в Україні, коли погляди українського суспільства все більш почали спрямовуватися на регіони. В роботі розглядається досить тривалий історичний період з моменту початку участі письменників Волині в літературному процесі на етапі формування сучасної української літературної мови і до сьогоднішніх днів. Предметом цього дослідження буде діалектизми волинських письменників, які вони застосовували у своїх творах, види таких діалектизмів, їх функції і значення в розвитку української літературної мови. Мета роботи – визначити загальну тенденцію у процесі використання діалектизмів волинськими письменниками в ході формування української літературної мови. Чи є на сьогоднішній момент письменництво Волині таким же відокремленим та самобутнім, яким воно виглядало в роки Т.Шевченка та Л.Українки? Чи продовжують сучасні письменники Волині активно винаходити, зберігати та використовувати в своїй творчості перлини слова місцевого, волинського походження? За завдання такого дослідження слід вважати: — визначення особливостей розвитку впродовж століть культури Волині і письменництва зокрема; — визначення, типізація та особливості місцевих діалектизмів, ступінь використання їх у творах волинських письменників; — виявлення характерних рис письменників Волині, з’ясування впливу на їх творчість місцевих особливостей історичного розвитку регіону; — порівняння використання різними волинськими письменниками в своїх працях місцевих діалектизмів. Подібне дослідження буде цікавим та новаторським у тому плані, що в ньому будуть застосовани біографічні та географічні критерії визначення письменника як волинського, а також застосований метод порівняння їх творчості та ступеню використання діалектизмів в різні історичні часи. ВИСНОВКИ 1. В процесі цього дослідження виявлено, що діалектизми завжди широко використовувалися волинськими письменниками в своїх творчих працях. Сьогодні діалектизми вживаються ними в мові художньої літератури як засіб стилізації, мовної характеристики персонажів, більш чіткого окреслення особливостей рідного краю. Письменники використовують діалектизми як засіб для створення локального колориту в тексті, передачі особливості розмови своїх персонажів, які, як правило, за часовими параметрами відносяться далеко від наших днів. 2. На сьогоднішній день письменництво Волині не представлено такою чисельною і славетною когортою майстрів слова, як це має місце в інших історико-географічних регіонах України. Разом з тим, враховуючи творчі напрацювання сучасних волинських письменників, зрозуміло, що в цілому волинський край має достатній потенціал для виявлення своїх прихованих можливостей. 3. Стало зрозумілим, що сьогодні існує проблема більш чіткого визначення в українській літературі поняття “волинський письменник”. Не є доцільним, враховуючи історичний та соціальний розвиток Волині у минулому, вважати такими лише тих митців, що мешкають на території сучасної Волинської області. 4. Волинські письменники у процесі формування української літературної мови пройшли певний шлях усвідомлення правил застосування місцевих діалектизмів: від ненормованного їх використання на початку формування української літературної мови до сучасного дозованного вживання тільки як засобу стилістичного забарвлення своїх творів. Можна вважати, що на сьогоднішній день практично зникли з мови письменників фонетичні та словоутворюючі види діалектизмів, які були доречні при створенні персонажів далекого минулого, щоб відобразити своєрідність народної мови тих часів. Найбільш сьогодні вживаються волинськими письменниками лексичні типи діалектизмів, хоча і ті теж деколи залишаються незрозумілими широкому колу читачів через активний процес включення населення України до загальнонаціонального стандарту української мови. 5. Сьогодні волинські письменники використовують діалектизми набагато рідкіше, ніж їх попередники. Залежність такого використання обумовлюється, в основном, тематикою цих творів: в історичних романах діалектизмів більше, в творах про сучасність – менше, в публіцистичних статтях – практично відсутні. Це свідчить про те, що при висвітленні історичного минулого, прийнято вживати діалектизми для надання твору історичного зафарблення того часу. 6. Місцева лексика в художніх творах письменників Волині виправдана через те, що вона, по-перше, конче потрібна для кращої, повнішої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, вона є зрозумілою (з контексту) широким читацьким колам (вона нічим не затемнює змісту твору); по-третє, вона вживається з почуттям міри і кількісно не порушує художньо-естетичних рис тексту.
  
  
• Історичні етапи формування етнічної свідомості українців
  
  Вступ 3 Розділ І. 6 ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ У ДАВНІ ЧАСИ ТА ПЕРІОД КНЯЖОЇ ДОБИ 6 1.1. Дослов’янський і слов’янський періоди історії України. 6 1.2. Початок формування свідомості в період княжої доби. 10 Висновки до 1-го розділу 14 Розділ ІІ. 15 СТАНОВЛЕННЯ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ПЕРІОД. НАБУТТЯ ТА ВТРАТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ 15 2.1. Розвиток національної самосвідомості у литовсько-польську добу. 15 2.2. Піднесення національного духу в козацько-гетьманські часи. 18 Висновки до 2-го розділу 23 Розділ ІІІ 24 ЗРОСТАННЯ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. 24 3.1. Відновлення національного руху в середині та наприкінці ХІХ століття. Австрійська Галичина. 24 3.2. Вирішальний період становлення української нації та її самосвідомості. 30 Висновки до 3-го розділу 32 Загальні висновки 33 Список літератури 36 Вступ Актуальність роботи. В сучасній Україні поряд із процесами державотворення відбуваються докорінні суспільно-політичні трансформації, які спричиняють зміни характеру відносин між суспільством та державою. Для українських громадян, які представляють різні соціальні групи (етнічні, мовні, релігійно-конфесійні, регіональні тощо), державний статус України актуалізував проблему знаходження спільних засад для комунікації та взаємодії. Внаслідок здобуття Україною державності постала потреба налагодження в суспільстві системного зв’язку, який сприятиме творенню цілісної громадянсько-політичної спільноти, здатної до протистояння внутрішнім і зовнішнім загрозам, та такого, що пов’язуватиме громадян із власною державою як інструментом реалізації національних інтересів. Велике значення в цих процесах має етнічна свідомість, яка розглядається нероздільно від понять „національна самосвідомість”, „патріотизм українського народу”. Саме національна свідомість повинна стати об’єднуючим фактором для всіх соціальних груп та прошарків населення. Сьогодні слово „українець” становиться все більш тотожним терміну „український громадянин”, а спільність життя в сучасній Україні, загальна доля, спільні глобальні та поточні проблеми, обумовлюють певне зближення та інтеграцію етноспільнот України, формування новітнього єдиного, монолітного політичного етноутворення, що ототожнює собою черговий етап становлення української нації. Вся історія України свідчить про те, що процеси формування національної свідомості відбувалися в Україні на фоні тісної взаємодії з іншими народами та ішли саме шляхом інтеграції різних етнічних і політичних груп, базовим, системоутворюючим елементом яких завжди виступав український етнос. Етнічна свідомість розглядається в даній роботі як концептуальний вираз національних інтересів та шляхів національного руху українців протягом історії. З одного боку етнічну свідомість слід розглядати як феномен масової свідомості, що виражає інтереси, ставлення, прагнення певної етнічної групи (психологічний підхід), з іншого боку, етнічна свідомість близька до означення її як національної самосвідомості, національної гордощі та самоцінності українського народу (політологічний підхід). В останньому підході становлення етнічної свідомості нероздільно з формуванням та становленням української нації, що й буде розглянуте в даній роботі. Проблема становлення національної свідомості та формування національної спільноти активно піднімається в Україні в дослідженнях з етнополітології та етнодержавознавства 1990-х рр. – початку 2000-х рр. Українські дослідники О. Антонюк, М. Вівчарик, О. Картунов, І. Кресіна, І. Курас, О. Майборода, Л. Нагорна, М. Обушний, І. Оніщенко, В. Панібудьласка, А. Пономарьов, Б. Попов, В. Ребкало, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Степаненко, М. Степико, Ю. Шемшученко та інші заклали теоретико-методологічний фундамент досліджень етнополітичних явищ та процесів націостановлення й державотворення в Україні. Розвиток національної свідомості в історичному процесі становлення нації представлений працями: С. Макарчук., О. Турій "Український етнос (Історичний розвиток)" (1990); "Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персонали" (1993); В. Паучок "Етногенез українського народу і становлення національної символіки" (1993); "Етнос і соціум" (1993); О.Нельга "Курс лекцій з етнології" (1995); "Мала енциклопедія етнодержавознавства" (1996); А. Пономарьов "Етнічність та етнічна історія України" (1996); О. Нельга "Теорія етносу" (1997); "Основи етнодержавства" (1997); "Життя етносу: соціокультурні нариси" (1997); І. Онищенко "Етно- та націогенез в Україні: етнополітичний аналіз" (1997); М. Степико "Буття етносу: витоки, перспективи" (1998); М. Тиводар "Етнологія" (1998); О. Мостяєв "Історичне буття етносу" (1998); В.Надольська "Етнос, Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду" (2002); "Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність" (2001) тощо. Особливо треба виділити монографії П. Кононенка: "Українознавство" (1996); "Свою Україну любіть" (1996); і у співавторстві з Т. Кононенком "Український етнос: ґенеза і перспективи" (2003); працю Л. Залізняка: "Походження українського народу" (1996), "Від склавінів до української нації" (1997); книгу В. Барана "Походження українського народу" (2002), в яких, на нашу думку, в найбільш систематизованому вигляді викладений шлях розвитку української нації, становлення її політичної та національної свідомості. Попри всі перераховані вище праці проблема українського етносу як одного з важливих елементів політичної сфери залишається ще малодослідженою і потребує свого подальшого вивчення. Аналіз особливостей становлення етнічної свідомості в Україні безпосередньо у зв‘язку із реалізацією національних інтересів вимагає подальшого поглибленого дослідження. Тому метою даної роботи є конкретизація та поглиблення вивчення історичного шляху української нації, висвітлення проблем її етнічної свідомості. Об’єкт дослідження – національна свідомість українського народу. Предмет – історичні етапи формування етнічної свідомості українців. Для реалізації мети дослідження спрямовані наступні завдання: – дослідити розвиток історичного процесу становлення української нації; – виявити та конкретизувати етапи розвитку самосвідомості українського народу; – з‘ясувати перспективи становлення політичної нації в Україні на сучасному етапі в контексті формування національної свідомості. Методологічну основу дослідження становить поєднання загальнонаукових та спеціальних підходів та методів. Серед загальнонаукових застосовувалися насамперед системний та структурно-функціональний методи. Історичний підхід було використано з метою виявлення специфічних рис у національній свідомості українських громадян, з огляду на інерційність перебігу суспільно-політичних процесів та їхню залежність від історичних подій. Етнополітологічний метод застосовувався для аналізу сутності розбіжностей у сфері масової свідомості українського суспільства та його частин, а також для дослідження взаємного впливу між національними інтересами й національною та громадянсько-політичною єдністю. Загальні висновки Етапи формування етнічної свідомості українців можна представити у вигляді певного еволюційного руху: від її простих форм до більш складних, від незначного впливу – до вирішального. Періоди її розвитку, як правило, пов’язуються з періодизацією державності України або становлення українського етносу (нації). Коріння української національної свідомості науковці починають відшукувати у час державотворчого процесу періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, а закінчують дослідженням найвищого її розквіту, що набув практичного втілення у відновленні національного суверенітету наприкінці ХХ століття. Відповідно до цього, складується уявлення, що цей процес поступово набирав оберти, ставав все більш потужним, що й призвело до відродження держави українців. З одного боку, можна вважати такий підхід правильним. Етнічна свідомість як різновид масової свідомості притаманна конкретним групам та спільностям і є результатом їх сумісної мисленнєвої та психічної діяльності. Зміна соціальних утворень, їх трансформація та перехід на більш високу степінь розвитку спричиняє відповідну зміну свідомості мас, в тому числі й етнічної. Відповідно до цього можна стверджувати, що, навпаки, зниження активності соціальних елементів, призведе до погіршення стану масової свідомості, її деградації. Не так просто можна віднестися до обґрунтування розвитку етнічної свідомості. На прикладі розвитку української нації видно, що, з’явившись один раз, самосвідомість нації не зникає під впливом соціально-політичних і економічних обставин, а, нібито, знаходиться в „законсервованому” стані будь-який тривалий проміжок часу. В вирішальні моменти історії, особливо, коли постає питання самозбереження нації, свідомість „прокидається” і змушує її „носіїв” – народ – робити активні дії, спрямовані на стабілізацію національного і політичного життя. Якщо під таким кутом розглядати формування етнічної свідомості українців, то становляться зрозумілим неодноразові втрати державності та підкорення українського народу більш могутнім покровителям. Наприклад, втрата незалежності після періоду Хмельниччини та добровільний перехід під владу московського царя був викликаний необхідністю збереження нації від агресії турків і татар, з якими на той час молода українська держава не мала сил боротися. Існування в складі Російської та Австро-Угорської імперії сприяло зміцненню нації, готувало народ до подальшої боротьби. І хоча багато істориків вважають, що в цей період українська нація ледве не втратила почуття національної ідентичності, насправді, навряд чи можливим є забуття цілим народом свого героїчного минулого та розчинення серед іншого етносу. Значне погіршення життя нації в середині ХІХ ст., посилення національного, економічного, соціального тиску на українців, призвело до відновлення національного руху, спонукало українців відшукувати шляхи набуття незалежності. Більш значний інтерес викликає становлення етнічної свідомості на початку формування української національності. Це питання дещо перекликається з вищевикладеним поглядом. Адже він пов’язаний із зникненням цілих народів, на базі яких, як вважається постала українська нація. Анти, склавини, скіфи, русичі і навіть слов’яни – були народами, самодостатніми етносами. Як же так сталося, що сьогодні ми не бачимо їхньої державності, мови, ознак культури? Вони зникли нібито безслідно, залишивши після себе нові пагони, хоча на певних відрізках історії ці народи мали свою державність та були відомі своєю могутністю та культурою. У цьому зв’язку можна відзначити, що не завжди етнічна свідомість є запобігаючим фактором збереження народу. Формування етнічної свідомості, на нашу думку, відбувається тільки на певному етапі становлення нації, такому, як, наприклад, був період Київської Русі. Саме в цей час із окремих племен та племінних союзів виникло нове етнічне утворення, що стало праосновою української нації. Вирішальним моментом можна вважати прийняття населенням Київської Русі християнства, що мало характер об’єднуючого фактору для всіх мешканців країни. Також вирішальними моментами становлення етнічної свідомості українців були події часів Богдана Хмельницького та визвольних змагань 1917 – 1920 років, коли українці змушені були протиставляти себе іншим етносам – польському та російському. В такому протиставленні робилося можливим виникнення почуття ідентичності до „свого” народу, причетності до його культури, історії, слави. В цілому питання формування етнічної свідомості вважається достатньо складним та до сих пір немає однозначної оцінки у науковців. Його залежність від історії народів, націй, їхньої мови і держави спричиняє труднощі періодизації, класифікації. А входження в сферу масової психології додає ще проблеми психологічної та соціолого-психологічної науки, що сама грузне під дією принципових суперечок. Своєю свідомістю людина, що має короткочасне життя, не здатна осягнути логіку історичного процесу націотворення, котрий розтягнувся на декілька тисячоліть. Історія свідчить про існування в минулому багатьох народів, про які сьогодні залишилися тільки стислі згадки, але чому вони зникли до сих пір залишається загадкою.