Цитатна характеристика до образу Жульєна Сореля з роману Червоне і Чорне
Жульєн Сорель — головний герой роману - дев'ятнадцятирічний юнак, щедро обдарований природою розумовими
здібностями і палким серцем, справжній «геніальний плебей», втілення стендалівського уявлення про сучасну йому
французьку «природну людину». За походженням він син колишнього селянина. До початку оповіді старий Сорель є
вже власником лісопильні. Був він людиною грубою, жорстокою і патологічно жадібною.
Плебей за походженням, Жульєн Сорель зовсім не схожий на свого батька і старших братів. Він задихається в
атмосфері батьківського дому, де глава сімейства роздає своїм дітям ляпаси і стусани.
Жульєн постійно відчуває на собі особливу ворожість батька, який щиро не міг зрозуміти, навіщо такі люди, як
його молодший син, взагалі існують. Він одним своїм виглядом викликав роздратування у старого Сореля. До
всього іншого Жульєн мав ще одну, найогиднішу, з погляду батька, ваду: ним володіла полум'яна пристрасть до
читання книжок. «Ця пристрасть до читання була йому осоружна», зауважує Стендаль, і додає: «Сам він не вмів
читати».
Тому цілком зрозуміло, чому Жульєн так несамовито намагається вирватися не просто з дому огидного батька, але
й взагалі за межі свого станового оточення в інше середовище, в інше життя, яке йому здається казково
прекрасним і яким він марив із самого дитинства.
Так у свідомості юного Жульєна зароджується мрія про щастя і починається пошук шляхів, що повинні привести
його до вершин слави й визнання. Жульєн марив військовою службою.
Але одного дня все разом і несподівано змінилося. Він зробив особисте відкриття, над яким розмірковував
упродовж декількох тижнів. І поштовхом до цього відкриття була випадково почута фраза: «Як все змінилося!»
Спостережливий Жульєн не міг не помітити факти, які свідчили про те, що дійсно щось «змінилося». Таким
фактичним підтвердженням змін було те, що у провінційному Вер'єрі почали будувати розкішну церкву, а також
острах судді, який мав славу чесної і доброї людини, перед молодим тридцятирічним вікарієм. «Будівництво
церкви й вироки мирового судді раптом відкрили йому очі». Жульєн перестав говорити про Наполеона і «заявив, що
хоче стати священиком». «Коли Бонапарт примусив говорити про себе, ... військові доблесті були необхідні, і
вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж
уславлені генерали Наполеона», — так розмірковував Жульєн. І ці міркування привели його до певного висновку:
він ясно зрозумів, що його колишній ідеал застарів і залишився десь там, у минулому, а дійсність потребує
іншого. Ну що ж, він готовий зрадити своєму ідеалові заради майбутнього успіху.
Світогляд і особиста доля Жульєна склалися під впливом певних історичних подій, що на той час відбувалися у
Франції. «Талановитий плебей, він наче ввібрав у себе найважливіші риси свого народу, пробудженого до життя
Великою французькою революцією: нестримну відвагу й енергію, чесність і твердість духу, непохитність у
просуванні до мети».
Жульєну приходилось триматися із останніх сил, постійно приборкуючи свою природу в ім'я мети, яку він поставив
перед собою. «У цієї істоти майже щодня вирувала буря», яка розбивалася, натикаючись на греблю невмолимого
«потрібно», продиктованого розумом і обережністю.
Він змушений був щодня вести бій на невидимих паркетних барикадах, йти на приступ не зі шпагою в руці, а із
спритним словом на устах, бути вивідувачем у стані ворога. Він бився за себе, але водночас і за людську
гідність, до якої з презирством ставились ті, хто мав силу і владу. І не його вина, а його біда, що єдиною
зброєю у цій боротьбі могла бути лише облуда.
Звичка лицемірити подібна до заразної хвороби, якої не так-то просто позбутися: тут потрібне хірургічне
втручання. І Жульєн це добре розуміє. У в'язниці, пройшовши через випробування самотністю, він стосовно себе
безжально констатує: «Але навіщо я все-таки лицемірю, проклинаючи лицемірство!.. Говорю один, сам із собою, за
два кроки від смерті і все-таки лицемірю. О дев'ятнадцяте століття!»
На порозі смерті, у переддень осягнення Істини Жульєн нарешті зрозумів, що у цьому житті-досягнути компромісу
він не зможе, і йому стало легше: «Жульєн почував себе сильним і рішучим, як людина, яка ясно бачить, що
робиться в його душі». Завіса впала з його очей, і він побачив найголовніше, те, що і є справжнім життям: «На
жаль! Пані де Реналь немає зі мною... Ось звідки моя самітність, а зовсім не від того, що у світі немає
справедливого Бога, доброго, всемогутнього, далекого від злоби і мстивості!.. О, якби Він тільки існував! Я би
кинувся до Його ніг. «Я заслужив смерть, сказав би я Йому, — але, великий Боже, добрий милосердний Боже,
віддай мені ту, кого я кохаю!»
Скачать работу..