Наша спадковість – совість (твір на морально-етичну тему)
Людині властиво шукати виправдання своїм вчинкам, особливо якщо вона розуміє, що вчинила неправильно. І, в
першу чергу, кожен з нас хоче виправдати себе не перед іншими, а перед самим собою. Це не є чимось поганим, це
не вказує на слабкість конкретної особи, це просто невід’ємна частина людської природи, яку прийнято називати
совістю. Совість – це голос підсвідомості, голос істинного Я, що підказує правильний вибір у будь-якій
життєвій ситуації. Сама назва поняття розкриває нам його глибоке значення: „со-вість”, тобто вість від самого
себе, яка надходить з глибини душі. Сумління є тим критерієм, який дозволяє нам оцінювати події, явища та
вчинки.
Людина за своєю природою – істота добра, вона приходить у світ не знаючи зла, а її совість є абсолютно
чистою. Проте, живучи в суспільстві зі спотвореними моральними цінностями, людині легко її забруднити. Часто
нам здається, що сумління – це тягар, який нікому непотрібен, що це величезне обмеження нашої вільної волі. А
справді навіщо нам совість, без неї ж жити набагато простіше? Спробуймо уявити суспільство, яке складається з
безсовісних людей. Воно буде просто не життєздатним, воно потоне в жорстокості, ненависті та аморальності. В
такому соціумі буде діяти єдиний закон: сильніший забирає у слабшого все, що забажає. Тобто совість є просто
необхідною, оскільки вона забезпечує виживання у світі, без неї ми не зможемо обійтися рівно так само, як і
без органів чуття. Вона підтримує нашу людяність, приводить до усвідомлення того, що в нашому житті має бути
щось високе, що втіха від зробленого найбільша тоді, коли людина дбає не лише про свої власні інтереси.
Цікаво, що сумління є загальним явищем. Воно присутнє у всіх без винятку. Тобто совість закладена у кожного з
нас генетично, це такий своєрідний спадок, переданий нам від найдавніших людей, які завдяки її наявності
змогли розвиватися і прогресувати, як суспільство в цілому, так і на особистому рівні. В кожної людини
підсвідомо закладені абсолютні норми добра і зла, саме ці норми є складовими людської душі, є її совістю. Вона
звертається до нас, коли ми робимо погані вчинки, чи навіть коли просто споглядаємо жорстокість, криком: „Це
несправедливо!”. В подібних випадках ми думаємо щось більше ніж: „Я не хотів би, щоби таке трапилося зі мною!”
Нам йдеться про більше: „Так не повинен робити ніхто!” Сумління реагує не тільки на зло, а й на добро. Воно
змушує нас відчувати вдячність до інших, воно приносить в наші душі мир і спокій, після доброї справи.
Значення совісті переоцінити неможливо. Сумління – це своєрідна колія вибору наших рішень та дій. Ця колія
обмежена з одного боку почуттям провини, а з іншого – вдячності. Це унікальна людська спадковість, безцінний
дар. На завершення, хотілося б згадати рядки з твору „Зоряний Інтеграл” видатної української поетеси Ліни
Костенко: „Спадковість? Совість. Мрія? Інститут. Любов? Життя. Ненависть? Трутні. Минуле? Труд. Позаминуле?
Труд. З таким минулим –можна і в майбутнє!” Справді, доки людям совість передається у спадок, доти людство
матиме майбутнє.