Твір Душа болить за рідну Україну
Я народилася на Україні. Це моя Батьківщина, яку я дуже люблю, з якою тісно пов'язане все моє життя, життя
моїх близьких, друзів. Я щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі, і часто замислююсь, що я можу
зробити вже сьогодні і коли буду дорослою для процвітання моєї Батьківщини. Я не розумію людей, які покидають
Україну.
Життя під вітчизняним небом, на рідній українській землі нічим замінити не можна. Навіть якщо на її долю
випали танталові муки й душить глибока всеохоплююча криза — економічна, політична, соціальна, духовна.
Багатостраждальна наша ненька Україна. Довгий і драматичний її шлях до незалежності. Для патріотів усіх
поколінь головна мета — «Україна свята», рівна серед рівних, шанована у світовому колі держав. За це поклали
голови Хмельницький і Мазепа, померли у концтаборах Плужник і Стус. Список жертв нескінченний. Як ніхто,
розуміють своїм серцем душу нації і її менталітет письменники. Вони присвячують Батьківщині свої твори,
наповнені любов'ю і самовідданістю. Ми сьогодні, як ніколи раніше, пишаємося борцями за кращу долю
матері-Вкраїни — Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою. В. Сосюра закликав берегти і плекати рідну мову,
культуру, без якої ми — «територія, а не Вкраїна». Найкращим пам'ятником для них е бажання кожного будувати
рідну державу, яка б займала пристойне місце в світі серед цивілізованих країн.
Гордість і біль відчуваю в душі за долю моєї України... Нашій країні вже майже 20 років років. Вона поступово
входить в світові економічні структури, намагається розвивати торгівлю з західними державами. Я багато читаю
газет, дивлюсь телевізійні програми, слухаю виступи визначних економістів і політиків. Я розумію, що необхідно
піднімати вітчизняну економіку, виробляти більше якісної продукції для наших людей, не наповнювати наші ринки
імпортними товарами, котрі шкідливі для здоров'я людей.
Чудово, що ми відкрили «вікно» - в Європу. Але в це вікно «вилетіли» за кордон вже тисячі моїх
співвітчизників, серед них вчені, музиканти, художники. А як потрібні сьогодні нашій країні чесні, порядні,
компетентні спеціалісти в різних галузях, з «чистими руками», які б вивели країну із кризи, яким було б «за
державу прикро», які зачинили б, на кінець, ящик Пандори, що навис над Україною, які вболівали б так за рідну
Батьківщину, як І. Франко, М. Грушевський, М. Драгоманов. На жаль, багато гідних людей почувають себе
дискомфортно в рідній країні, яка знаходиться на сотому місці в світі за рівнем життя; 14 млн. наших
пенсіонерів, наші дідусі та бабусі живуть за межею бідності. Це сором для нашого суспільства. Вони
заслуговують на краще життя.
Я — українка, і моя рідна мова — українська. Я знаю від своїх батьків, як ще недавно зневажалась наша мова,
переслідувалась, вилучалась із школи. Я не уявляю собі зараз, як можна було зневажати мову свого народу,
масово звільняти учнів від її вивчення, роблячи освіту неповноцінною, а українську націю безликою. Ще кілька
років назад ми вчились за одним підручником «Історія України», який давав поверхневі знання, у ньому домінував
один погляд на наше минуле, про багатьох наших легендарних співвітчизників не згадувалося зовсім. І як не
згадати слів Великого Кобзаря Т. Г. Шевченка:
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я...»
Тепер у мене є альтернативні підручники Ореста Субтельного, Віталія Сарабея, Михайла Грушевського, Гната
Хоткевича. Вивчаючи їх, я можу зіставляти і робити висновки самостійно, у мене є вибір. Я хочу вивчати і знати
досконало історію, рідну мову, стати перекладачем, своєю працею піднімати престиж Батьківщини.
Ніколи не забуду подорож до Західної України в містечко Збараж на різдвяні свята. Честь і хвала «щирим
українцям», які зберегли багатовікові традиції рідного народу. Багато чому навчилась я, спілкуючись з людьми.
Хочу знати традиції українського народу, передавати їх своїм дітям. Там я зрозуміла, чому жителі західних
регіонів України такі волелюбні і незалежні, в їх свідомості це виношувалося сотні років, закладено генетичне.
Мені б дуже хотілося, щоб по всій Україні відродилися національні традиції, обряди, щоб лунали на вулицях
українські пісні, ходили з колядками, вертепом, щоб святкували ми так, як наші предки. І тоді кожен буде
причетний до великого народу, до його культури. І відродиться національна гордість, самосвідомість.
Я мрію, щоб у нас, як і в США, коли звучить гімн держави, усі тримали руку на серці, гордо і щиро плакали. Як
вони поважають свій гімн, свою Батьківщину. Ми належимо до нової генерації. Нам будувати нову Україну. Як жде
вона нас, не обтяжених догмами і стереотипами, з новим мисленням, високим європейським рівнем професіоналізму,
чесних і відданих патріотів. Ми так потрібні їй. Наш святий обов'язок — відродити Батьківщину для новітньої
слави, для щастя і злагоди.