Психологія. Що спільного і відмінного у психологічній діяльності тварини і людини

Вступ 2 Що спільного і відмінного у психологічній діяльності тварини і людини 3 Висновоки 12 Список використаної літератури 12 >>>>
Основи психології та педагогіки

1. ВІДМІННІСТЬ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ ВІД ПСИХІКИ ТВАРИНИ 3 2. СТАДІЇ МІЖОСОБИСТІСНОГО РОЗУМІННЯ 7 Література 13 >>>>
Лекція - Багатство тваринного світу України (Ознайомлення дітей з природою)

ВСТУП……………………………………………………………………1 1.Роль тварини у природі………………………………………………...1 2.Охорона тваринного світу України……………………………………2 ВИСНОВОК……………………………………………………………….3 Література………………………………………………………………….4 >>>>
Контрольна – загальна психологія

1. Проблема несвідомого та її розв’язання в класичному психоаналізі 3 2. Чи можна закономірності психіки, виявлені у тварини, переносити на людину? Обґрунтуйте свою відповідь. Який науковий напрямок психології здійснював таке перенесення виведених закономірностей? 7 3. Складіть словник термінів, що стосуються тематичного розділу «Методологічні основи психології» 10 Список використаної літератури 14 >>>>
Контрольна з психології

План 1. Принципові відмінності мислення людини від мислення машини 3 2. Принципові відмінності мислення людини від мислення тварини 9 Література 15 >>>>
Основи психології та педагогіки

1. ВІДМІННІСТЬ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ ВІД ПСИХІКИ ТВАРИНИ 3 1.1 Поведінковий аспект 3 1.2. Пізнавальні здібності 3 1.3. Мислення 4 1.4. Емоційна сфера 5 1.5. Мотивація поведінки 5 1.6. Соціальні потреби 6 Висновок 6 2. СТАДІЇ МІЖОСОБИСТІСНОГО РОЗУМІННЯ 7 2.1. Процес міжособистого розуміння та його стадії 7 2.2. Інтерпретація як знаряддя розуміння співрозмовника 8 2.3. Адекватність розуміння поведінки інших людей 8 2.4. Феномени ідентифікації, рефлексії та емпатії на стадіях міжособистісного розуміння 10 Висновок 12 Література 13 >>>>
Методи вивчення психіки тварин і людини

ВСТУП 3 1. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ПСИХІКИ ЛЮДЕЙ 4 2. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ПСИХІКИ ТВАРИН 9 ВИСНОВКИ 15 Список використаної літератури 16 Вступ Перед вченими давно вже стоїть питання визначити, чим у принципі відрізняється тварина від людини. Однак поки що, крім зовнішньої несхожості, наука не може дати вичерпної і ґрунтовної відповіді стосовно цього питання. Особливо важко піддається науковому аналізу внутрішня сфера індивідів. В окремих випадках спостереження за тваринами, особливо такими як дельфіни, собаки, мавпи, складається враження, що вони думають і відчувають точно так же, як люди. Спеціально для розв’язання даної проблеми була створена така галузь психології як порівняльна психологія – це розділ психології, вивчаючий схожість і відмінності в поведінці і психіці між тваринами і людиною. Здається, що для вирішення задач даної галузі слід мати спеціальні методи дослідження. Однак, як показує практика, неможливо мати однакові методи як для дослідження психіки людини, так і для дослідження психіки тварини, тому прийнято розрізняти ці методи і вивчати їх в межах різних наукових дисциплін – в психології людини і зоопсихології. Висновки Методи дослідження психіки людини відрізняються від методів дослідження психіки тварини, перш за все, змістовною спрямованістю в отриманні психологічної інформації. Якщо при вивченні психології людини деякі дані поставляють методи самоспостереження, самооцінювання, то при дослідженні тварин вчені позбавлені такої можливості. Вони змушені самі трактувати зовнішні прояви поведінки тварин, інтерпретуючи її особливості в залежності від індивідуального досвіду і суб’єктивного розуміння ситуації. Зоопсихологія вивчає психіку на основі аналізу поведінки: детальний аналіз руху тварин в найпростіших ситуаціях, організованих зоопсихологом. Для зоопсихології важливі набуті особливості. Вона розглядає процес взаємодії тварини з навколишнім середовищем в нескладно контрольованих умовах. Знаючи минулий досвід тварини і ставлячи її в нову ситуацію, зоопсихолог вивчає віддзеркалення навколишнього середовища в її свідомості. Найголовнішими методами отримання психологічної інформації вважаються спостереження і експеримент. Досліджуючи психіку людини, в більшості випадків вчені ставлять перед собою більш значимі завдання, що пов’язані з мотивацією людини, її суспільними і духовними потребами, залежністю від соціальних чинників. Людина здатна пояснити і передати свої відчуття, зафіксувати їх за допомогою тестів, проективних методик. Найголовнішими методами дослідження психіки людини слід вважати тести, бесіди і експеримент, в ході якого людина, як правило, свідомо приймає участь в його організації і проведенні. >>>>
Методи вивчення психіки тварин і людини

ВСТУП 3 1. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ПСИХІКИ ЛЮДЕЙ 4 2. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ПСИХІКИ ТВАРИН 9 ВИСНОВКИ 15 Список використаної літератури 16 Вступ Перед вченими давно вже стоїть питання визначити, чим у принципі відрізняється тварина від людини. Однак поки що, крім зовнішньої несхожості, наука не може дати вичерпної і ґрунтовної відповіді стосовно цього питання. Особливо важко піддається науковому аналізу внутрішня сфера індивідів. В окремих випадках спостереження за тваринами, особливо такими як дельфіни, собаки, мавпи, складається враження, що вони думають і відчувають точно так же, як люди. Спеціально для розв’язання даної проблеми була створена така галузь психології як порівняльна психологія – це розділ психології, вивчаючий схожість і відмінності в поведінці і психіці між тваринами і людиною. Здається, що для вирішення задач даної галузі слід мати спеціальні методи дослідження. Однак, як показує практика, неможливо мати однакові методи як для дослідження психіки людини, так і для дослідження психіки тварини, тому прийнято розрізняти ці методи і вивчати їх в межах різних наукових дисциплін – в психології людини і зоопсихології. Висновки Методи дослідження психіки людини відрізняються від методів дослідження психіки тварини, перш за все, змістовною спрямованістю в отриманні психологічної інформації. Якщо при вивченні психології людини деякі дані поставляють методи самоспостереження, самооцінювання, то при дослідженні тварин вчені позбавлені такої можливості. Вони змушені самі трактувати зовнішні прояви поведінки тварин, інтерпретуючи її особливості в залежності від індивідуального досвіду і суб’єктивного розуміння ситуації. Зоопсихологія вивчає психіку на основі аналізу поведінки: детальний аналіз руху тварин в найпростіших ситуаціях, організованих зоопсихологом. Для зоопсихології важливі набуті особливості. Вона розглядає процес взаємодії тварини з навколишнім середовищем в нескладно контрольованих умовах. Знаючи минулий досвід тварини і ставлячи її в нову ситуацію, зоопсихолог вивчає віддзеркалення навколишнього середовища в її свідомості. Найголовнішими методами отримання психологічної інформації вважаються спостереження і експеримент. Досліджуючи психіку людини, в більшості випадків вчені ставлять перед собою більш значимі завдання, що пов’язані з мотивацією людини, її суспільними і духовними потребами, залежністю від соціальних чинників. Людина здатна пояснити і передати свої відчуття, зафіксувати їх за допомогою тестів, проективних методик. Найголовнішими методами дослідження психіки людини слід вважати тести, бесіди і експеримент, в ході якого людина, як правило, свідомо приймає участь в його організації і проведенні. >>>>
Хімічні та біологічні фактори небезпек

Хімічні фактори небезпеки. 3 Загальна характеристика шкідливих хімічних речовин 3 Токсична дія шкідливих речовин на організм людини 6 Характеристика отруйних речовин 8 Біологічні фактори небезпеки. 10 Загальна характеристика біологічних об’єктів 10 Отруйні рослини 12 Отруйні тварини 12 Патогенні організми 13 Література 15 >>>>
У вивченні обумовлювання, проведеному І. П. Павловим ...

Завдання B - 3. У вивченні обумовлювання, проведеному І. П. Павловим, у голодних тварин вироблявся умовний рефлекс слиновиділення при звуковому сигналі, пов'язаному з одержанням їжі. Одним тваринам, перш ніж видати їжу, пред'являли сигнал, а потім знову виключали його. Інші тварини чули сигнал аж до самої годівлі. Третя група тварин одержувала їжу до включення сигналу. Експериментатори відзначали початок салівації і її обсяг для певного проміжку часу. У наведеному дослідженні виявіть незалежну (незалежні) змінну (змінні), значення незалежної (незалежних) змінної (змінних) і залежну (залежні) змінну (змінні). Визначите, чи е незалежні змінні керованими або суб'єктивними. Укажіть, яка шкала використовувалася для виміру залежних змінних. >>>>
Психология Гален

Зміст 1. Як ви оцінюєте початок диференціації в середині психічного (Гален ІІ ст. до н. е.) з точки зору перспектив розвитку психологічних поглядів в ідеалістичному або матеріалістичному напрямках? 3 2. Чому Д. Локка (1632 – 1704) прийнято вважати родоначальником емпіричної психології? Що таке емпірична психологія і які основні ідеї Локка, що поклали початок її розвитку? В чому проявляється дуалізм Локка? 7 3. І. П. Павлов (1849 – 1936) при спиранні на теоретичні висновки І. Сєченова відкрив закономірності регулювання мозком взаємодії тварини та людини із зовнішнім середовищем, що називалося вченням про дві сигнальні системи. Що таке умовний рефлекс? Що таке перша та друга сигнальні системи? Як ці поняття співвідносяться з колишніми поглядами на психіку, на рефлекс? 9 4. Кого ви можете назвати з числа тих, хто розробляв проблеми історії психології і авторів відомих вам праць з цієї проблематики 15 Список використаної літератури 19 >>>>
Психология Гален

Зміст 1. Як ви оцінюєте початок диференціації в середині психічного (Гален ІІ ст. до н. е.) з точки зору перспектив розвитку психологічних поглядів в ідеалістичному або матеріалістичному напрямках? 3 2. Чому Д. Локка (1632 – 1704) прийнято вважати родоначальником емпіричної психології? Що таке емпірична психологія і які основні ідеї Локка, що поклали початок її розвитку? В чому проявляється дуалізм Локка? 7 3. І. П. Павлов (1849 – 1936) при спиранні на теоретичні висновки І. Сєченова відкрив закономірності регулювання мозком взаємодії тварини та людини із зовнішнім середовищем, що називалося вченням про дві сигнальні системи. Що таке умовний рефлекс? Що таке перша та друга сигнальні системи? Як ці поняття співвідносяться з колишніми поглядами на психіку, на рефлекс? 9 4. Кого ви можете назвати з числа тих, хто розробляв проблеми історії психології і авторів відомих вам праць з цієї проблематики 15 Список використаної літератури 19 >>>>
Поняття про діяльність тварин та її ускладнень в ході еволюції

Вступ 3 1. ПОНЯТТЯ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ТВАРИН 4 2. УСКЛАДНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТВАРИН ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ЕВОЛЮЦІЇ ЇХ ПСИХІКИ 6 2.1. Діяльність тварин на стадії елементарної сенсорної психіки 6 2.2. Особливості діяльності тварин на перцептивній стадії розвитку психіки 8 2.3. Інтелектуальна поведінка як вища стадія розвитку тварин 10 Висновки 13 Література 14 Вступ Діяльність тварин значним чином пов’язана з їх психікою. Говорячи про діяльність тварин, її причини, витоки та особливості слід шукати в психічній сфері. І навпаки: властивість тієї чи іншої психіки можна пояснити тільки на основі поведінки тварини або її діяльності в цілому. Психіка постала у процесі взаємодії найпростіших живих істот з навколишнім середовищем. Завдяки психіці вдосконалювалася регуляція цього процесу, що забезпечувало виживання й життєдіяльність живих істот. Психіка виникла як необхідний механізм сигналізації, орієнтації, організації поведінки живих істот, що поліпшувало умови їхнього життя. Її розвиток здійснювався як доцільний процес і проходив ряд етапів, набуваючи на кожному з них якісно нових ознак. В ході еволюції тваринного світу відбувався поступовий розвиток психологічної структури живих організмів. Відповідно до цього, мало місце ускладнення їх діяльності, відбувалося набуття нових форм поведінки. Дослідження еволюції психічного розвитку тварин надає нам можливість прослідкувати процес ускладнення діяльності тварин – від найпростіших його форм – до найскладніших, які пов’язані вже з наявністю роботи інтелекту, подібного до розумової діяльності людини. Висновки Психіка тварин і їх поведінка утворюють безпосередню єдність. У людини внутрішній план свідомості відокремлений від поведінки, оскільки люди в процесі освоєння культурних знаків навчилися “згортати” дію. Тварини такою здатністю не володіють. Будь-який значущий сигнал із зовнішнього середовища буде неодмінно перетворений твариною у вигляді рухової реакції. Тому вважається, що вивчаючи діяльність тварин, можна досліджувати їх психіку. Розвиток форм психічного віддзеркалення у тварин здійснюється разом з ускладненням структури організму, нервової системи і залежно від розвитку тієї діяльності, разом з якою вони виникають. У тварин, на відміну від людини існує подвійна залежність психічного: від органу віддзеркалення і від предметного світу. Розвиток живих організмів пов'язаний з ускладненням їх життєдіяльності. Це ускладнення полягає у тому, що в ході еволюції починають виділятися ті процеси, які були наслідками відношення організмів до тих умов середовища, від яких залежало збереження і розвиток їх життя. Виділення цих процесів обумовлене появою подразливості до дій, які виконують сигнальну функцію. >>>>
Основи психології та педагогіки

1. ВІДМІННІСТЬ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ ВІД ПСИХІКИ ТВАРИНИ 3 1.1 Поведінковий аспект 3 1.2. Пізнавальні здібності 3 1.3. Мислення 4 1.4. Емоційна сфера 5 1.5. Мотивація поведінки 5 1.6. Соціальні потреби 6 Висновок 6 Висновок Людина у своїх психологічних якостях і формах поведінки представляється соціально-природною істотою, частково схожою, частково відмінною від тварин. Істотною відмінністю людини як виду від тварин полягає в її здатності міркувати та мислити абстрактно, роздумувати про своє минуле, критично оцінювати його, і думати про майбутнє, розробляючи й реалізовуючи розраховані на нього плани ти програми. 2. СТАДІЇ МІЖОСОБИСТІСНОГО РОЗУМІННЯ 7 2.1. Процес міжособистого розуміння та його стадії 7 2.2. Інтерпретація як знаряддя розуміння співрозмовника 8 2.3. Адекватність розуміння поведінки інших людей 8 2.4. Феномени ідентифікації, рефлексії та емпатії на стадіях міжособистісного розуміння 10 Висновок 12 Висновок Таким чином, розглядання міжособистісного розуміння як процесу дозволяє виділити ряд елементів і понять спілкування, детальний аналіз яких надає можливість робити практичні висновки для покращення взаєморозуміння між людьми, краще оцінювати ситуації, які виникають при комунікації індивідів. Література 13 >>>>
Безумовні рефлекси, їх біологічна сутність та значення

Вступ 3 Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ДОСЛІДЖЕННЯХ РІЗНИХ ВЧЕНИХ 5 1.1. Загальні поняття вродженої діяльності. 5 1.2. Класифікація рефлексів за нейрофізіологами Н.А.Рожанським і А.Д.Слонімом. 6 1.3. Класифікація безумовних рефлексів за етологом Дж.Темброком і нейрофізіологом Ю.М. Конорським. 7 Розділ 2. ФІЗІОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ 11 2.1. Підготовчий і виконавчий харчовий безумовний рефлекс. 11 2.2. Слиновидільний та ковтальний рефлекс. 13 2.3. Підготовчі та виконавчі захисні рефлекси. 13 2.4. Орієнтовні та статеві рефлекси. 15 Розділ 3. ЗНАЧЕННЯ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ОРГАНІЗАЦІЇ РІЗНИХ ФОРМ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ І ТВАРИНИ 18 3.1. Особливості організації безумовного рефлексу (інстинкту). 18 3.2. Досягнення етологів в дослідженні вроджених форм поведінки. 19 3.3. Види інстинктивної поведінки. 24 Висновки 26 Література 28 Вступ Вища нервова діяльність – сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні форми взаємозв’язку тварин і людини з навколишнім середовищем і здійснюється за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність забезпечується двома основними процесами – збудження і гальмування. Під час дії безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці. У XVII ст. чеський лікар і фізіолог Іржир Проказка, базуючись на своїх теоретичних розмірковуваннях, прийшов до висновку, що формою діяльності нервової системи є рефлекс. Він ввів цей термін в фізіологію, а також поняття рефлекторної дуги, яке не відрізняється від сучасного уявлення. А в 1863 році російський фізіолог І.М.Сєченов на основі експериментальних досліджень і спостережень висунув ідею про рефлекторний характер діяльності мозку, яка була опублікована в книзі „Рефлекси головного мозку.”[12]. Великий внесок у вивчення безумовних рефлексів зробили багато вчених, а саме: І.М.Сєченов, який вважається батьком фізіології, І.П.Павлов, А.А.Ухтомський (принцип домінанти), П.К.Анохін (положення теорії функціональних систем) та інші. Безумовні рефлекси разом з умовними забезпечують пристосування організмів до умов життя. Безумовними їх називають тому, що для їх утворення не потрібно якихось умов. Біологічна роль цих рефлексів полягає в тому, що вони зумовлюють існування новонароджених, які у перші моменти після народження, так і в наступному житті. Вони є основою для формування умовних рефлексів. Вміння володіти правою чи лівою рукою – безумовний рефлекс. Деякі безумовні рефлекси використовують у медичній практиці для визначення стану здоров’я людини: колінний, черевний, мигальний, смоктальний тощо. Упродовж життя природжені рефлекси можуть змінюватись і стають невпізнанними. Слід зазначити, що у людини, на відміну від тварини, прояв безумовних рефлексів відбувається за участю кори головного мозку. Інстинкти – ланцюг послідовних рефлексів, що є однією з форм пристосування тварин до умов життя. Мета роботи – охарактеризувати безумовні рефлекси, розкрити їх біологічну сутність і значення. Завдання: • Висвітлити загальну характеристику безумовних рефлексів і проаналізувати їх біологічну сутність і значення; • Визначити класифікацію безумовних рефлексів; • Проаналізувати структурні основи безумовних рефлексів; • Дати фізіологічну характеристику різним видам безумовних рефлексів; • З’ясувати значення безумовних рефлексів в організації різних форм поведінки людини і тварини. Об’єктом дослідження є безумовні рефлекси людини та тварин. Предмет дослідження: особливості безумовних рефлексів, їх характеристика та значення в організації різних форм поведінки людини і тварини. Висновки 1. В основі регуляції різноманітної діяльності організму є функції нервової та ендокринної систем. Функції нервової системи виявляються в рефлексах. Безумовні рефлекси – це природжені реакції організму за участю нервової системи у відповідь на вплив подразників. Внаслідок поєднання за часом індиферентних (умовних) і біологічно значущих (безумовних) подразників виникають нові просторові взаємозв’язки між різними структурами чоловічого мозку, формується, за словами І.П.Павлова, тимчасовий зв’язок. І.П.Павлов, аналізуючи експериментальний матеріал, дійшов висновку, що тимчасовий зв’язок замикається між проекціями на кору великого мозку безумовного подразника, оскільки кожний безумовний рефлекс, центр якого знаходиться у підкіркових структурах, повинен мати своє кіркове представництво. Вивчаючи безумовні рефлекси тварини, Е.А. Асратян дійшов висновку, що рефлекторна дуга центральних безумовних рефлексів має „багатоповерхову” структуру, тобто в центральній частині складається з багатьох паралельних гілок, які проходять крізь різні рівні ЦНС. Тому кіркове представництво безумовного рефлексу слід розуміти як кіркову (найвищу) гілку дуги безумовного рефлексу. Безумовні рефлекси носять вроджений характери, є видовими та стійкими, рефлекторна дуга лежить на рівні підкіркових структур і кори, має вертикальний характер. 2. Усі безумовні рефлекси можна поділити на рефлекси підтримання (збереження) життя людини чи тварини незалежно від умов існування, а також рефлекси, які функціонують в критичних ситуаціях, для захисту організму – захисні. Задовільна класифікація безумовних рефлексів не створена. І.П.Павлов виділяв: харчові, оборонні, статеві та батьківські гомеостатичні, орієнтовні, ігрові, локомоторні (ходіння, біг, літання). 3. Інстинкт – природжена форма поведінки людини і тварини, що характеризується стереотипністю дій, поштовхом для яких є зовнішні подразники. В зв’язку з еволюцією різних тварин, інстинктивна поведінка формується по-різному. В риб зумовлюється в основному діяльністю проміжного і середнього мозку, а в амфібій і рептилій залежить від діяльності переднього мозку. У птахів вищим регулятором інстинктивної поведінки являється смугасте тіло. Поряд з інстинктами велике значення в поведінці ссавців має утворення умовних рефлексів, які легше і швидше виробляються у видів з найрозвиненішою корою переднього мозку, оскільки в ссавців добре розвинений головний мозок. Безумовні рефлекси та інстинкти не здатні забезпечити повне пристосування тварин до умов життя, що постійно змінюються. Це пристосування досягається умовними рефлексами, що формуються впродовж індивідуального життя. Рефлекторна діяльність нервової системи, що складається з безумовних і умовних рефлексів зумовлює всю різноманітність функцій організму у тому числі пам’ять, мислення і поведінку. >>>>
Бухгалтерський облік

1. Задачі обліку сільськогосподарської продукції та виробничих запасів 3 2. Види допоміжних виробництв: задачі їх обліку 4 3. Амортизація обліку реалізації продукції 6 Задача №3. 8 СВК «Промінь» придбав племінних корів 21 голову на суму 24000 грн. Податок на додану вартість склав 4000 грн. (є податкова накладна). Вартість перевезення тварин власним автотранспортом склала 2350 грн. Тварини оприбутковано в основні засоби. Витрати списані. Гроші за корів перераховані. Скласти бухгалтерські проводки… Задача №15. 9 В СКВ «Маяк» відбулися наступні операції: Видано з каси підзвіт Савченко А.В., 247 грн. Затверджено авансовий звіт на службове відрядження на суму 203 грн. Залишок грошей внесено в касу. Вказати бухгалтерські документи та визначити термін внесення готівки в касу та скласти кореспонденцію рахунків… Задача №27. 10 В СКВ «Ятрань» робітникам молочнотоварної ферми нарахована заробітна плата 21235 грн., допомогу по тимчасовій непрацездатності 2458 грн., відпускні 4523 грн. Утримано з заробітної плати: - прибутковий податок 2890 грн.; - по виконавчим листам 1800 грн.; - профсоюзні внески 358 грн.; - на соціальне страхування 145 грн.; - аванс 8000 грн. Видано працівникам для кінцевого розрахунку Провести розрахунки, скласти кореспонденцію рахунків, вказати первинні документи. Список використаної літератури. 12 >>>>
Контрольна з прихології

1. Опишіть основні поняття курсу (ПДОС), наведіть приклади. Зробіть 3 1.1. Поняття спілкування, стратегія, техніка, прийом 3 1.2. Три рівні відображення дійсності людиною - 3 сфери взаємодії у спілкуванні 7 1.3. Три стратегії спілкування (імперативна, маніпулятивна, діалогічна) 9 1.4. Засоби та техніки спілкування (вербальні, невербальні, слухання-мовлення) 9 1.5. Три основні модальності спілкування (три канали сприйняття В, А, К) 11 1.6. Результативність особистісного та ділового спілкування (справа та стосунки) 12 1.7. Так- і Ні-реакція як показник напряму та продуктивності процесу спілкування 13 2.1. Розкрийте особливості спілкування з урахуванням трьох основних модальностей спілкування: візуальної, аудіальної, кінестетичної (В, А, К) 14 2.2. Наведіть три приклади ділової бесіди з підстрой кою під модальності клієнтів 16 2.3. Складіть текст реклами, що містить усі три модальності 16 2.4. У вищезгаданих текстах підкресліть відповіді-предикати (В, А, К) 17 2.5. Зробіть висновки 17 3. Підберіть малюнки з зображенням п’яти комунікативних позицій за В.Сатір (Звинувач, Жертва, Комп’ютер, Флюгер, Партнер). Дайте їх коротку характеристику (мова, тіло, ресурс, неконгруетні ситуації) 18 4.1. Розкрийте особливості ефективного спілкування з позиції трансактного аналізу Е.Берна 19 4.2. Підберіть 3 карикатури із зображенням взаємодіючих персонажів і проведіть аналіз трансакцій 20 4.3. Розкрийте особливості ефективного спілкування „поряд” у спідкуванні із „звинувачем” і „жертвою” 22 4.4. Наведіть 2 приклади „поглажувань” в діловому та особистісному спілкуванні по три на кожну з 10-ти основних тем: територія, речі, тварини, близькі люди, - зовнішність, досягнення, емоційний стан, думки, бажання, почуття (емпатія), дія, поведінка, конкретні вчинки, риси характеру, якості особистості, улюблені заняття, страва, відпочинок та інші задоволення 23 4.5. Зробіть висновки 25 Список використаної літератури 26 >>>>
Психологічні умови ефективності розвитку спілкування у дитячому віці

ВСТУП 3 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ СПІЛКУВАННЯ 5 1.1. Види спілкування 5 1.2. Функції спілкування 7 1.3. Особливості спілкування в дитячому віці 8 2. ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ СПІЛКУВАННЯ 13 2.1. Вікове психологічне дошкільне спілкування 13 2.2. Вікове психологічне спілкування молодшого шкільного віку 16 2.3. Педагогічне спілкування дошкільного віку 18 2.4. Педагогічне спілкування молодшого шкільного віку 21 3. ЕМПІРІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ: ПРОБЛЕМА ВПЛИВУ ЕМОЦІЙНОЇ ТРИВОЖНОСТІ НА СПІЛКУВАННЯ ДИТИНИ В ГРУПІ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 26 ВИСНОВКИ 42 ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 45 ДОДАТКИ 46 Мета курсової роботи полягає у визначенні головних психологічних умов розвитку спілкування в дитячому віці. Предметом дослідження курсової роботи є умови розвитку спілкування дітей. Об’єктом дослідження курсової роботи є група дітей старшого дошкільного віку. Літературна база курсової роботи складається переважно з робіт російських дослідників та деяких періодичних джерел. Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів з підпунктами, висновків, використаної літератури та додатків. Експериментальне вивчення проблеми впливу емоційної тривожності на спілкування дитини в групі старшого дошкільного віку Мета: вивчити вплив емоційної тривожності на спілкування дитини в групі старшого дошкільного віку. Гіпотеза: передбачається, що в результаті експерименту буде отриманий такий результат: діти з високим рівнем тривожності мають несприятливе положення у відношенні спілкування з іншими дітьми в групі. Задачі: 1. Вивчити емоційну сферу дітей старшого дошкільного віку; 2. вивчити міжособистісні відносини в групі дітей старшого дошкільного віку; 3. вивчити статусне положення дітей у групі з різним рівнем тривожності. Предмет дослідження: залежність спілкування дитини старшого дошкільного віку від різного рівня тривожності. Об'єкт дослідження: група дітей старшого дошкільного віку. Для дослідження емоційного стану кожної дитини групи використовувався рисунковий тест Бака “Будинок-Дерево-Людина”, методику “Малюнок неіснуючої тварини”. Також проводилася діагностика міжособистісних відносин дітей за методикою вивчення дитячої групи (соціометрія й аутосоціометрія) >>>>
Рептилії Червоної криги України

Предмет: зоологія хребетних ЗМІСТ 1. Вступ 3 2. Клас плазуни (Reptilia) 5 3. Види, що занесені до Червоної книги України. 9 2.1. Гекон кримський 10 2.2. Жовтопузик безногий, жовтопуз. 12 2.3. Мідянка. 14 2.4. Полоз жовточеревий. 16 2.5. Полоз леопардовий. 18 2.6. Полоз лісовий, ескулапова змія. 20 2.7. Полоз чотирисмугий, полоз палласів. 22 2.8. Гадюка степова східна. 24 4. Кількість видів плазунів, що охороняються, по областях. 26 5. Висновок. 27 Список використаної літературі: 29 В даній роботі ми більш близько розглянемо рідкісні та зникаючі види, занесені до Червоної книги на прикладі плазунів. Основні літературні джерела, до яких ми будемо звертатися – Червона книга України, друге видання 1994 року, енциклопедичний словник натураліста, до книг укладника Червоної книги – М. М. Щербака та ін. Так як найчастіше ми будемо звертатися до Червоної книги України, то розглянемо її основні нюанси. Даний том – “Червона книга України. Тваринний світ” – складається з 11 розділів, що включають статті про 382 види тварин: гідроїдні поліпи (2 види), черви круглі (2) та черви кільчасті (7), ракоподібні (26), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), комахи (173), молюски (12), круглороті (2) та риби (32), земноводні (5), плазуни (8), птахи (67), ссавці (41). Матеріал про кожний вид (підвид) тварин, розміщено у систематичному порядку за загальноприйнятою класифікацією і викладено за такою схемою: назва тварини (українська з найвідомішими синонімами та латинська), ряд, родина, таксономічна характеристика (унікальність таксону, близькі види, підвиди), статус, прийнятий з урахуванням категорій Червоної книги МСОП і Європейського Червоного списку, поширення (враховано відомі знахідки та спеціальні спостереження) в Україні та за її межами (ареал), місця перебування, чисельність у природі (на основі цього вирішується питання про категорійність виду), її зміни, особливості біології, відомості про розмноження або розведення у неволі, заходи охорони (здійснені, рекомендовані, необхідні для врятування виду), джерела інформації. Залежно від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії: зниклі (0), зникаючі (І), вразливі (II), рідкісні (III), невизначені (IV), недостатньо відомі (V), відновлені (VI). Характеристика кожної категорії міститься в Положенні про Червону книгу України. >>>>
Щоденник проходження психокорекційної практики студента-практиканта

Щоденник проходження психокорекційної практики студента-практиканта ______ курсу _____ групи __________________________________________ місце проведення практики ДНЗ № 112 м. Києва Термін проходження практики: з 10. 12. 2009 по 1 лютого 2010 Керівник практики від кафедри: ___________________________ Керівник від бази практики: Дата Термін Заходи Відмітка про виконання 10.12. 2009 9.00 – 9.50 Прибуття до місця проведення практики. Відрекомендування керівникові ДНЗ. Представлення плану та завдання практики. Виконано 10.00 – 10.50 Знайомство з керівником практики від навчального закладу – психологом ДНЗ. Виконано 11.00 – 12.50 Узгодження власного плану практики з робочими планами психолога. Виконано 13.00 – 13.50 Ознайомлення з розташуванням ДНЗ, матеріально-технічною базою для психологічної роботи. Виконано 15.00 – 17.50 Ознайомлення з звітною документацією, методичними розробками штатного психолога. Коректування власного робочого плану на період практики. Підготовка до психодіагностичного обстеження дошкільників Виконано 11.12. 2009 9.30 – 12.30 Проведення індивідуальних ознайомлювальних бесід Виконано 13.00. – 14.00 15.00 – 17.00 Проведення психодіагностичного обстеження дітей за методикою "Графічний диктант" Виконано 14.12. 2009 9.00 – 13.30 Обробка результатів психодіагностичного обстеження. Складання психологічних характеристик на дітей Виконано 15.00 – 15.30 Підготовка психокорекційної програми Виконано 15.12. 2009 9.00 – 13.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 15.00 – 15.30 Проведення спільно з вихователем групової гри з дошкільниками "Я знаю десять назв казкових персонажів" Виконано 16.12. 2009 9.00 – 13.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 15.00 – 16.30 Проведення спільно з вихователем групової гри з дошкільниками "Відшукай колір" Виконано 17.12. 2009 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 2: "Розфарбування малюнків квітів. Розпізнавання предметів на дотик" Виконано 15.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 18.12. 2009 9.00 – 13.00 Підготовка стимульного матеріалу для проведення індивідуальних психокорекційних занять з дошкільниками Виконано 15.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 21.12. 2009 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 3: "Копіювання малюнків транспортних засобів. Ліплення з пластиліну фігур за зразком" Виконано 15.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 22.12. 2009 8.00 – 15.30 Підготовка до проведення індивідуальних психокорекційних занять з дошкільниками Виконано 23.12. 2009 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 4: "Розвиток рухливості пальців. Виготовлення аплікацій за зразком" Виконано 15.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять 24.12. 2009 9.00 – 13.00 Підготовка до індивідуальних бесід з батьками Виконано 15.00 – 15.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 25.12. 2009 8.00 – 9.00 Проведення індивідуальних бесід батьками дошкільників, що потребують психокорекції Виконано 9.00 – 13.00 Підготовка до проведення індивідуальних психокорекційних занять з дошкільниками Виконано 15.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 28.12. 2009 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 5: "Розвиток рухливості пальців. Виготовлення аплікацій за власним уявленням" Виконано 15.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять 11.01. 2010 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 6: "Розвивальна бесіда про рослини. Малювання геометричних фігур. Ігри-шнурування за методом М. Монтессорі" Виконано 9.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять. Обробка отриманої психологічної інформації Виконано 12.01. 2010 9.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять. Бесіди з батьками, що проводять з дітьми заняття відповідно до програми психокорекції Виконано 13.01. 2010 9.00 – 13.00 Підготовка до проведення індивідуальних психокорекційних занять з дошкільниками Виконано 14.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 14.01. 2010 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 7: "Розвивальна бесіда про тварини. Малювання геометричних фігур. Ігри за методом Монтессорі" Виконано 14.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 15.01. 2010 15.00 – 15.30 Групова гра "Пори року" Виконано 18.01. 2010 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 8: "Розвивальна бесіда про професії людей. Малювання геометричних фігур. Ігри за методом М. Монтессорі" Виконано 14.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 19.01. 2010 9.00 – 16.30 Підготовка до проведення індивідуальних психокорекційних занять з дошкільниками Виконано 20.01. 2010 9.00 – 13.00 Обробка психологічної інформації. Підготовка до проведення групових ігор Виконано 15.00 – 15.40 Проведення спільно з вихователем групової гри „Ярмарок” Виконано 21.01. 2010 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 9: "Розвивальна бесіда про явища оточуючого світу. Малювання геометричних фігур методом обведення. Виготовлення намиста" Виконано 14.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 22.01. 2010 9.00 – 16.30 Підготовка до проведення індивідуальних психокорекційних занять з дошкільниками Виконано 25.01. 2010 8.30 – 13.00 Проведення індивідуальних занять з дошкільниками з теми 10: "Бесіда по малюнку. Виготовлення та розфарбування сніжинок. Малювання геометричних фігур методом обведення" (індивідуальне заняття) Виконано 14.00 – 16.30 Спостереження за дітьми в процесі ігор і занять Виконано 26.01. 2010 9.00 – 16.30 Підготовка до психодіагностичного обстеження за методикою "Графічний диктант". Консультація з психологом ДНЗ Виконано 27.01. 2010 9.00 – 13.00 Психодіагностичне обстеження за методикою "Графічний диктант" Виконано 14.00 – 16.30 Обробка результатів психологічного обстеження "Графічний диктант" Виконано 28.01. 2010 9.00 – 17.00 Аналіз і інтерпретація результатів психодіагностичного обстеження. Підготовка методичних рекомендацій Виконано 29.01. 2010 9.00 – 13.00 Обробка і оформлення результатів психокорекційної практики Виконано 14.00 – 16.00 Представлення результатів психокорекційної практики на перевірку керівникові від бази практики Виконано 01.02. 2010 9.00 – 12.00 Доповідь завідуючої ДНЗ про проведену роботу. Отримання характеристики Виконано >>>>
КОНТРОЛЬНА РОБОТА з фінансового менеджменту. Варіант №6. (МАУП)

Завдання 1 3 За даними фінансової звітності (табл. 1, 2) розрахувати фінансові коефіцієнти. Результати розрахунків занести в табл. 3. Порівняти їх з нормативними значеннями, наведеними в табл. 3. Проаналізувати фінансовий стан підприємства. Скласти аналітичну записку; запропонувати заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства. Завдання 2. 11 Розрахувати середню фактичну наявність власних обігових коштів підприємства у звітному році за даними табл. 1, 2. Визначити необхідний середній розмір власних обігових коштів на плановий рік виходячи з даних звітного року, а також даних про планову виручку від реалізації продукції та коефіцієнт прискорення (уповільнення) оборотності обігових коштів у плановому році (див. табл. 4). Таблиця 1 Баланс Баланс Форма №1 Актив на початок звіт. року на кінець звіт. року І. Необоротні активи Нематеріальні активи: залишкова вартість 45,40 49,70 первісна вартість 46,60 51,40 знос 1,20 1,70 Незавершене будівництво 103,90 122,90 Основні засоби: залишкова вартість 3413,30 3504,70 первісна вартість 5622,60 5750,50 знос 2209,30 2245,80 Довгострокові фінансові інвестиції: які обліковуються за методом участі в капіталі інших підприємств інші фінансові інвестиції Довгострокова дебіторська заборгованість Відстрочені податкові активи Інші необоротні активи Усього за розділом І 3562,60 3677,30 ІІ. Оборотні активи Запаси: виробничі запаси 556,00 565,20 тварини на вирощуванні та відгодівлі незавершене виробництво готова продукція 8,80 8,00 товари 48,70 48,40 Векселі одержані Дебіторська заборгованість за товари, роботи послуги: чиста реалізаційна вартість первісна вартість 270,00 219,80 резерв сумнівніх боргів Дебіторська заборгованість за розрахунками: з бюджетом 17,50 51,00 за виданими авансами 397,00 266,70 з нарахованих доходів із внутрішніх розрахунків 1,00 0,30 Інша поточна дебіторська заборгованість 20,70 13,70 Поточні фінансові інвестиції Грошові кошти та їх еквіваленти: в національній валюті 531,40 868,20 в іноземній валюті Інші оборотні активи Усього за розділом ІІ 1851,10 2041,30 ІІІ. Витрати майбутніх періодів 3,60 7,40 Баланс 5417,30 5726,00 Баланс Форма№1 Пасив на початок звіт. року на кінець звіт. року І. Власний капітал Статутний капітал 645,6 645,6 Пайовий капітал Додатковий вкладений капітал 3048 3095,6 Інший додатковий капітал Резервний капітал 83,3 83,3 Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) 0 368,8 Неоплачений капітал Вилучений капітал Усього за розділом І 3776,9 4193,3 ІІ. Забезпечення наступних витрат і платежів Забезпечення виплат персоналу Інші забезпечення Цільове фінансування 992,1 941,4 Усього за розділом ІІ 992,1 941,4 ІІІ. Довгострокові зобов'язання Довгострокові кредити банків Інші довгострокові фінансові зобов'язання Відстрочені податкові зобов'язання Інші довгострокові зобов'язання Усього за розділом ІІІ ІV. Поточні зобов'язання Короткострокові кредити банків Поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями Векселі видатні Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги 18,1 39,5 Поточні зобов'язання за розрахунками: з одержаних авансів 85 73,8 з бюджетом 239,2 210,5 з позабюджетних платежів 73,9 54,3 зі страхування 78,3 23,6 з оплати праці 150,1 62,1 з учасниками із внутрішніх розрахунків Інші поточні зобов'язання 3,7 127,5 Усього за розділом ІV 648,3 591,3 V. Доходи майбутніх періодів Баланс 5417,3 5726 Таблиця 2 Звіт про фінансові результати Стаття на поч. звіт. року на кінець звіт. року Доход (виручка) від реалізації (товарів, робіт, послуг) 4361,80 4105,00 Податок на додану вартiсть 727,00 684,00 Акцизний збiр Інші вирахування з доходу Чистий доход (виручка) від реалізації продукції: (товарів, робіт, послуг) 3634,80 3421,00 Собівартість реалізованої продукції : (товарів,робiт, послуг) 2804,30 2668,00 Валовий: прибуток 830,50 753,00 Валовий: збиток Iншi операцiйнi доходи 0,90 0,00 Адміністративні витрати Витрати на збут 29,60 32,00 Інші операційні витрати 0,00 5,00 Фінансові результати від операційної діяльності: прибуток 801,80 716,00 Фінансові результати від операційної діяльності: збиток Доход від участі в капіталі Інші фінансові доходи 13,10 5,50 Інші доходи 14,90 0,00 Фінансові витрати 30,40 0,00 Втрати від участі в капіталі Інші витрати 0,00 11,00 Фінансові результати від звичайної діяльності: до оподаткування: прибуток 799,40 721,50 Фінансові результати від звичайної діяльності: до оподаткування: збиток Податок на прибуток від звичайної діяльності 271,00 216,00 Фінансові результати від звичайної діяльності: прибуток 528,40 505,50 Фінансові результати від звичайної діяльності: збиток Надзвичайні: доходи Надзвичайні: витрати Податки з надзвичайного прибутку Чистий: прибуток 528,40 505,50 Чистий: збиток >>>>
питання з філософії

1. Предмет психології як науки. Основні етапи його розвитку. Місце психології в системі наук та зв'язок її з іншими науками. Характеристика методів психологічної науки 16 2. Розвиток психіки у філогенезі: тропізми, інстинкти, научіння, інтелектуальна поведінка на різних етапах розвитку тваринного світу 18 3. Якісна відмінність психіки тварини від психіки людини 21 4. Поняття про відчуття. Природа відчуттів. Класифікація, види відчуттів. Основні властивості та закономірності відчуттів. Пороги чутливості та її вимірювання. Взаємодія відчуттів 23 5. Поняття про сприйняття. Основні властивості сприймання. Характеристика видів сприймання. Індивідуальні відмінності у сприйманні. Робота психолога з проблем психології сприймання учнів 25 6. Поняття про пам'ять. Природа пам'яті. Уявлення пам'яті. Класифікація і види пам'яті 28 7. Процеси пам'яті. Запам’ятання, види запам’ятання. Основні закономірності заучування. Відтворення і його форми. Збереження та забування. Ремінісценція. Ретроактивне і проактивне гальмування. 30 8. Мнемічні здібності. Критерії продуктивної пам'яті. Індивідуальні відмінності у пам'яті. Робота психолога над проблемами пам'яті школярів 32 9. Поняття про мислення, його специфічні особливості та функції. Поняття про інтелект. Фізіологічна основа мислення. Змістовна сторона мислення. Процес розуміння. Операційна сторона мислення. Продукти мислення 34 10. Мислення як діяльність. Способи розв’язування задач 36 11. Класифікація і види мислення. Індивідуальні особливості мислення. Робота практичного психолога по вивченню розвитку і корекції мислення учнів 38 12. Поняття про уяву. Функції уяви. Природа уяви. Сновидіння. Мрії. Уява і творчість. Індивідуальні відмінності уяви 40 13. Поняття про увагу. Природа уваги. Основні властивості. Види уваги. Неуважність та її причини. Індивідуальні відмінності в увазі. Зміст і напрямки роботи практичного психолога над проблемами уваги учнів 42 14. Поняття про емоції, почуття та їх природу. Функції, форми переживання почуттів. Характеристика емоційних станів. Види почуттів та їх особливості. Основні напрямки роботи практичного психолога над проблемами почуттів 45 15. Поняття про волю та її природу. Функції волі. Зовнішні і внутрішні вольові прояви. Мимовільні і довільні дії людини. Характеристика вольового зусилля, його фази та форми прояву (потяг, бажання, хотіння), структура. Вольові якості особистості. Недоліки волі та основні напрями роботи практичного психолога над проблемами волі 47 16. Поняття про діяльність, її відмінність від активності, реактивності та поведінки тварин. Основні етапи та структура діяльності. Засвоєння діяльності та основні види діяльності 49 17. Поняття про особистість. Людина, індивід, особистість та індивідуальність. Основні характеристики особистості: сталість, цілісність, активність. Основні теорії психології особистості 51 18. Структура особистості. Спрямованість особистості та її форми. Активність особистості та її джерело 54 19. Самосвідомість особистості. Її компоненти (Образ "Я", "Я-концепція", самооцінка, самоконтроль, рівень домагань) 56 20. Основні етапи становлення особистості. Рушійні сили розвитку особистості 58 21. Поняття про темперамент. Історія розвитку вчення про темперамент. Фізіологічні основи темпераменту. Тип ВНД та темпераменти 60 22. Психологічна характеристика типів темпераменту. Темперамент та індивідуальний стиль діяльності 62 23. Поняття про характер. Характер та індивідуальність. Природні та соціальні передумови формування характеру. Структура (розумові та емоційно-вольові якості) характеру. Риси характеру. Акцентуація рис характеру та напрямки корекції її 65 24. Поняття про здібності. Задатки, нахили, здібності. Природні передумови здібностей. Структура здібностей. Загальні та спеціальні здібності. Здібності і психологія людей. Таланти, обдарованість, геніальність, майстерність. Формування здібностей. Основні напрямки роботи практичного психолога над проблемами здібностей учнів 68 25. Предмет вікової психології. Історія розвитку та сучасний стан розробки проблеми вікової психології. Основні розділи вікової психології. Зв'язок вікової психології з іншими науками. Завдання вікової психології 70 26. Методологічні принципи психологічного дослідження. Класифікація методів. Проблема методу у вікової психології. Загальна характеристика методу спостереження 72 27. Загальна характеристика методу експерименту та вимоги до психологічного експерименту у віковій психології 74 28. Метод опитування в психолого-педагогічному дослідженні дітей 76 29. Поняття про психічний розвиток, про фактори, передумови і умови психічного розвитку. Рушійні сили психічного розвитку. Теорії психічного розвитку 78 30. Психічний розвиток і навчання (Л.С. Виготський) 80 31. Основні закономірності психічного розвитку 81 32. Основні критерії вікової періодизації психологічного розвитку. Вікова періодизація психічного розвитку дітей. Вікові та індивідуальні особливості психологічного розвитку дітей 83 33. Анатомо-фізіологічні особливості новонародженої дитини. Психічний розвиток новонародженої дитини. Особливості відчуттів, емоційної сфери. Комплекс пожвавлення. Соціальна ситуація та умови психічного розвитку новонародженої дитини 85 34. Анатомо-фізіологічні особливості дітей немовлячого віку. Соціальна ситуація, провідна діяльність дітей немовлячого віку. Психічний розвиток дітей-немовлят. Новоутворення дітей цього віку. Криза першого року життя 87 35. Анатомо-фізіологічні особливості дітей раннього віку. Предметно практична діяльність дітей раннього віку 89 36. Розумовий розвиток дітей раннього віку 91 37. Розвиток особистості в ранньому віці. Новоутворення в психічному розвитку дітей раннього віку. Криза трьох років 93 38. Анатомо-фізіологічні особливості дітей дошкільного віку. Соціальна ситуація психологічного розвитку дошкільників. Сюжетно-рольова гра як провідний вид діяльності у цьому віці 95 39. Розумовий розвиток дітей дошкільного віку 97 40. Розвиток особистості дітей дошкільного віку 99 41. Порівняльна характеристика анатомо-фізіологічного розвитку дітей шести та семирічного віку. Психічний розвиток дітей шестирічного віку. Криза дітей семирічного віку 101 42. Психологічна готовність дітей до навчання у школі. Види психологічної готовності до навчання у школі 104 43. Анатомо-фізіологічні особливості дітей молодшого шкільного віку. Соціальна ситуація розвитку. Учбова діяльність молодшого школяра. Інші види діяльності (ігрова, трудова, спілкування) 106 44. Розвиток психічних процесів та уваги у молодших школярів 109 45. Розвиток особистості молодшого школяра 111 46. Засвоєння норм і правил поведінки учнями молодших класів 113 47. Новоутворення психічного розвитку учнів молодших класів 115 48. Перехід від дитинства до дорослості як основний зміст підліткового періоду розвитку. Криза підліткового віку 117 49. Класичні дослідження кризи підліткового віку 119 50. Анатомо-фізіологічна перебудова організму у підлітковий період. Статева зрілість і статева роль 121 51. Учбова діяльність та пізнавальні процеси у підлітків 124 52. Спілкування з дорослими та однолітками як основний вид діяльності у підлітків 126 53. Становлення особистості і самосвідомості підлітка 129 54. Акцентуації характеру і у підлітків 131 55. Девіантність і делінквентність поведінки підлітка, їх причини і методи виховання "важких" дітей 133 56. Новоутворення у психічному розвитку підлітків 135 57. Фактори психічного розвитку у юнацькому віці 137 58. Особливості учбової діяльності та пізнавальних процесів старшокласників 139 59. Становлення особистості в ранній юності. Моральне і професійне самовизначення 141 60. Основні риси старшокласників 143 61. Психологія дорослості 145 62. Психологічна характеристика учіння. Структурні компоненти в учінні 147 63. Вікові особливості розвитку учіння 149 64. Поняття про розумову самостійність в учнів 151 65. Психологічні умови формування уміння вчитися самостійно. Рівні розвитку розумової самостійності у школяра 153 66. Поняття про навчання, учіння, научіння і навчальність. Психологічна проблема дидактичних принципів навчання 155 67. Класифікація навчання. Моделі навчання 157 68. Психологія змісту навчання. Процес засвоєння знань, наукових понять та розвиток логічного мислення. Формування навичок та умінь 159 69. Теорії управління навчанням. Особистісне-орієнтовне навчання. Шляхи управління навчанням 161 70. Причини неуспішності учнів та шляхи попередження неуспішності в навчанні 163 71. Психологічний аналіз уроку 165 72. Психологія виховання як розділ педагогічної психології, її завдання. Поняття про виховання, виховуваність і вихованість. Теорії виховання. Особистісно-зорієнтоване виховання, його принципи 167 73. Основні механізми і етапи формування властивостей особистості. Зовнішнє і внутрішнє виховання. Самовиховання 169 74. Моральне виховання і вимоги до спілкування 171 75. Вікова динаміка формування особистості та вікові аспекти виховання 173 76. Психологічний аналіз вчинків дітей, що потребують педагогічної корекції 175 77. Критерії та показники моральної вихованості 177 78. Своєрідність педагогічної праці. Структура педагогічної діяльності 179 79. Педагогічні здібності. Педагогічні вміння 181 80. Педагогічне спілкування. Педагогічний такт. Стилі педагогічного спілкування та педагогічної діяльності 183 81. Поняття про соціальну психологію, предмет соціальної психології 185 82. Поняття про спілкування. Основні функції спілкування. Структура спілкування. Види спілкування 187 83. Спілкування як обмін інформацією. Засоби комунікації. Невербальні засоби комунікації 189 84. Вербальна комунікація. Мова і мовлення. Функції мовлення. Види мовлення. Розвиток мовлення у дітей у зв’язку з розвитком потреби у спілкуванні. Бар’єри спілкування 191 85. Спілкування як взаємодія. Форми взаємодії. Педагогічне спілкування. Психолого-педагогічний такт 193 86. Поняття соціальної перцепції. Механізм взаєморозуміння 195 87. Поняття про групи. Класифікація груп 197 88. Структура взаємин у малій соціальній групі. Характеристика взаємин у колективі 199 89. Поняття та процеси групової динаміки. Механізми групової динаміки 201 90. Нормативна поведінка у групі. Проблеми групової згуртованості, міжособистісної сумісності, групові конфлікти, шляхи їх розв’язання 203 91. Лідерство і керівництво. Стилі лідерства і керівництва. Проблема прийняття рішення 205 92. Соціалізація особистості 207 93. Історія виникнення та розвитку психології релігії. Сучасний стан вітчизняної психології релігії 209 94. Психологічні джерела релігійності особистості. Основні види, критерії і функції релігійності особистості 211 95. Типи характеру і особливості поведінки релігійної людини 213 96. Психологічні властивості молитви. Вплив соціально-психологічних факторів на стиль молитви 215 97. Домінуючи сенсорні модальності. Характерний підхід до органів відчуття. Поняття та види релігійних почуттів 217 98. Творчість як форма та зміст. Теорія творчості за К. Юнгом 218 99. Розкрити зміст понять "творчість", "талановитість", "геніальність", "механізми креативності" 220 100. Технології прийняття творчих рішень. Життєвий шлях творчої особистості. Стратегії геніїв 221 101. Проблема активізації творчих ресурсів особистості. Методи активізації творчих ресурсів особистості 223 102. Стратегія розвитку дитячої творчості. Творчість у казкотерапії 224 103. Поняття етнічної групи. Психологічні ознаки етносу. Основні методичні підходи до вивчення етнічних особливостей 225 104. Соціалізація, інкультурація та етнізація особистості. Характеристика маргінальної особистості 227 105. Національний характер і менталітет. Особливості національного характеру українців 229 106. Міжетнічні конфлікти: психологічні детермінанти та особливості протікання 231 107. Поняття профорієнтації та її основні складові. Порівняльна характеристика профконсультації та профвідбору. Історія розвитку та сучасний стан профорієнтації в Україні 233 108. Поняття про професіографію та її принципи. План-схема професіограми. Психологічні особливості профорієнтаційної роботи у центрах зайнятості та у закладах освіти 235 109. Класифікація професій. Шляхи самоактуалізації особистості у професійній кар’єрі. Ділове спілкування і професійна діяльність 238 110. Основні фази професійного розвитку. Роль біографічних криз у професійному розвитку. Психологічний зміст праці з точки зору логотерапії 241 111. Психологічні особливості професійного самовизначення. Поняття професійної ідентичності та маргіналізму. Психологічний підхід до професійного відбору 243 112. Законодавчі акти України про соціально-психологічну службу, її завдання, структура та функції. Основні види та напрямки діяльності психологічної служби 245 113. Кваліфікаційні характеристики і вимоги до практичного психолога. Етичний кодекс в роботі психологічної служби 247 114. Структура психологічної служби системи освіти. Моделі, рівні та напрямки функціонування шкільної психологічної служби 249 115. Мета, завдання та форми роботи шкільної психологічної служби, вимоги до її організації 251 116. Психологічна служба дошкільного навчально-виховного закладу 253 117. Основні напрямки роботи практичного психолога з молодшими школярами, підлітками, старшокласниками 255 118. Робота з сім'ями учнів та педагогічним колективом, як напрям діяльності психологічної служби в системі освіти. Специфіка організації психологічної служби в закладах інтернатного типу 257 119. Визначення поняття "невротичні розлади" та характеристика причин їх виникнення у дітей. Характеристика психологічних розладів та симптомів їх проявів. Особливості переживання нормальної і патологічної реакції втрати 260 120. МКХ-10 і DSM-IV – принцип побудови та особливості використання у роботі психолога 262 121. Симптоматика розладу тривожності зі страхом розлуки: етіологія симптоматика, психотерапія. Симптоматика розладів з надмірною тривогою та відхильною поведінкою у дітей 264 122. Симптоматика конверсійного та соматофомного розладу та способи його корекції 266 123. Симптоматика дисморфофобії та іпохондрії: етіологія, симптоматика та психотерапія 269 124. Іміджемейкінг в політичному лідерстві: складові успіху. Піаркампанія і технологія "чорного" піару в процесі виборів 271 125. Маскулінність та фемінність як статевотипізована поведінка. Андрогінність в універсалізації гендерних ролей 273 126. Характеристика гендерних стереотипів. Статеві відмінності в психічних та поведінкових розладах дорослих та дітей 275 127. Стилі сімейного виховання як чинник патопсихологічних властивостей особистості 277 128. Сексуальне виховання дітей та його принципи 279 129. Профілактика психосоматичних розладів. Характеристика методу психофізіологічної саморегуляції та психофізіологічної релаксації. Самодопомога при виявленні стресових розладів 281 130. Виявлення наявності психосоматичних проблем. Методи діагностики порушення психосоматичного здоров'я 284 131. Проблема контракту на психологічну підтримку. Методи соціально-психологічної допомоги при порушеннях здоров’я 286 132. Сучасні методи підтримки психосоматичного здоров’я. Гештальт-терапія психосоматичних захворювань. Використання арт-терапії з метою соціально-психологічної допомоги 288 133. Робота з онкологічними хворими. Робота з хворими з частими нападами болю. Тілесно-орієнтовані методи динамічної релаксації 290 134. Принципи взаємодії з іншими спеціалістами в процесі надання професійної допомоги 292 135. Виявлення меж компетенції соціального працівника в роботі з соматичними хворими. Принципи спрямування до інших спеціалістів: терапевта, ендокринолога, психотерапевта 294 136. Допомога інших служб в роботі з даними групами хворих: медичні реабілітаційні центри, соціальна служба для молоді, релігійні об'єднання, реабілітаційні центри. Проблема виявлення професійних та інших соціальних обмежень в залежності від фізичних можливостей клієнтів 296 137. Співпраця з логопедом, інструктором ЛФК, дефектологом в процесі створення реабілітаційних програм 297 138. Визначення поняття первинного дефекту, вторинний дефект. Вплив порушень часткових функцій психіки на психічний розвиток у цілому. Як порушення часткових функцій психіки впливають на психічний розвиток у цілому? 298 139. Які стани можна віднести до порушень міжфункціональної взаємодії? Ретардація розвитку. Значущість роботи з родиною дитини з РДА 300 140. Концепції виникнення відхилень в особистісному розвитку. Критерії явного неблагополуч соціальної ситуації розвитку дитини. Психологічні та юридичні проблеми змін соціальної ситуації розвитку дитини 302 141. Система багатостороннього оцінювання. Критерії сприйняття ситуації розвитку для даної дитини у школі. Поліпшення нової психологічно-соціальної ситуації розвитку дитини. Причини виникнення ушкодженого психічного розвитку 304 142. Особливості профорієнтації для дітей з порушенням психічного розвитку 306 143. Мінімальна компетенція, потрібна психологу для проведення судово-психологічної експертизи та питання, які на ній можуть бути поставлені 307 144. Критерії первинної діагностики порушень мовлення, читання, писання 309 145. Психологічні зміни, які можуть статися у хворих на епілепсію, чому необхідні динамічні спостереження й раннє їх виявлення? 311 146. Психологічні механізми раннього дитячого аутизму 312 147. Причини затримки психічного розвитку, види ЗПР 314 148. Причини психічного недорозвитку, психологічні особливості дітей з дебільністю, диференційно-діагностичні критерії дебільності та ЗПР. Специфічні здібності при психічному недорозвитку 316 149. Сутність психологічної експертизи. Мета експертизи кінопродукції. Сутність експертизи кінопродукції 318 150. Комплексна експертиза, ознаки фізіологічного афекту. Призначення проведення судової психологічної експертизи. Фізіологічний афект та алкогольне сп'яніння 319 151. Типові питання для судово-психологічної експертизи 322 152. Мета трудової експертизи там, коли вона потрібна. Чому при проведенні трудової експертизи треба врахувати наявну спеціальність хворого? 324 153. Дослідження неповнолітнього, щоб відповісти на запитання про його психологічний вік. Прийняття рішення про місце та форму навчання дитини 325 154. Особливості і передумови професійної компетентності. Вибір професії та тип особистості 327 155. Використання логічних рівнів при аналізі підприємства. Особливості послідовних бізнес-процесів. Суб’єктивні фактори задоволення працею 329 156. Інформаційні потоки на підприємстві. Формати нарад 331 157. Стилі керівництва та керівників. Стилі мотивації підлеглих. Стиль підприємства 333 158. Сформулюйте зміст понять "психоконсультування", "психотерапія", "психокорекція" та специфіка немедичного (психологічного) підходу до психоконсультативної діяльності практичного психолога 335 159. Визначте, що таке "емпатія" та "прийняття клієнта". Їх роль у психоконсультативно-корекційній роботі практичного психолога 337 160. Діалогічна інтенція та установка на діалог, їх роль у роботі практичного психолога 339 161. Сформулюйте просторові та часові умови проведення психоконсультативної бесіди. Зміст та особливості етапів психоконсультативної бесіди 340 162. Сформулюйте основні принципи психоконсультування та наслідки порушень цих принципів практичним психологом. Визначте основні компоненти етичного кодексу психологів і особливості етики роботи психоконсультанта 343 163. Основні професійні уміння, що необхідні практичному психологу-психоконсультанту. Опишіть основні методи (вербальні та невербальні) психологічного впливу, що використовується практичним психологом у психоконсультативній бесіді 346 164. Визначте основні засоби і види психотерапії, що можуть використовуватися у психоконсультативно-психокорекційній роботі практичного психолога. Визначте основний зміст фази катарсису та інших фаз психоконсультативного процесу 348 165. Визначте основні критерії психічного здоров’я та фактори ризику для дітей різних вікових груп 350 166. Визначте особливості психодіагностичної стадії психокорекційної роботи та її відмінності від психодіагностичної діяльності 352 167. Визначте особливості настановної стадії психокорекції та засобів, що використовуються на цій стадії 354 168. Сформулюйте особливості суто корекційної стадії психокорекційної роботи та засобів, що використовуються на цій стадії 355 169. Визначте особливості стадії перевірки ефективності психокорекційної роботи, мету, засоби, що використовуються 357 170. Опишіть роль та основні характеристики первинної (вербальної) психодіагностики у псикорекційному процесі 358 171. Визначте особливості ігрової психокорекції за різними напрямами роботи 359 172. Сформулюйте особливості психокорекції пізнавальної сфери дітей молодшого шкільного віку 360 173. Визначте особливості засобів психокорекційної роботи з підлітками 362 174. Сформулюйте зміст дитячих психотравм та особливості впливу сімейного виховання та поведінки вчителя на психотравматизацію дітей. Засоби психопрофілактики 364 175. Сформулюйте особливості та види дитячої нервовості як запиту психоконсультативно-корекційної роботи 367 176. Визначте основні стилі поведінки у конфліктних ситуаціях та їх психологічні відмінності 369 177. Визначте, що таке конфлікт та основні компоненти формули конфліктів. Як можна врахувати формулу конфлікту при прогнозі і психопрофілактиці конфліктів у колективах. Визначте психологічні засоби запобігання та вирішення конфліктів у колективах 371 178. Поняття психодіагностики. Психодіагностика як наука і практична діяльність. Характеристика діагностичної діяльності практичного психолога в системі освіти 373 179. Історія розвитку психодіагностики, характеристика сучасної психодіагностики. Основні завдання психодіагностики, напрямки використання 375 180. Поняття психодіагностичного методу. Порівняльна характеристика об’єктивного, суб’єктивного та проективного підходів психодіагностичного дослідження. Загальна характеристика стандартизованих та клінічних методів психодіагностики 377 181. Характеристика тесту як інструменту психодіагностичного обстеження. Вимоги до проведення тестового діагностичного обстеження. Основні характеристики ефективних психологічних тестів. Основні типи завдань та правила формування завдань тесту досягнень 380 182. Типи діагностичних норм для оцінки результатів тестування 382 183. Надійність методики, її види, методи оцінки. Валідність методики, її основні види, методи визначення. Забезпечення достовірності даних методик стандартизованого самозвіту 383 184. Вимірювальні шкали 386 185. Поняття стандартизації в психодіагностиці. Переведення первинних оцінок в шкальні оцінки 387 186. Основні стратегії та етапи конструювання психодіагностичної методики 389 187. Форма питань та правила формування завдань особистісних опитувальників 390 188. Види діагностичної діяльності. Основні етапи психодіагностичного обстеження 392 189. Групове психодіагностичне обстеження. Вимоги до підбору методик і розробки програми психодіагностичного обстеження. Аналіз та інтерпретація результатів як етапи діагностичного обстеження, підготовка заключення 393 190. Вимоги до проведення діагностичного обстеження. Ситуаційні зміни в психодіагностичному обстеженні. Характеристика видів діагностичних ситуацій 395 191. Зміна особистості обстежуваного та особистості психолога в психодіагностичному обстеженні 397 192. Психологічний діагноз, його предмет та змістовні елементи. Прогноз як компонент психологічного діагнозу. Повідомлення результатів обстеження користувачем психодіагностичної інформації. Етичні принципи психодіагностики 398 193. Підходи до визначення структури інтелекту та обумовлені ними особливості методик діагностики інтелекту. Загальні характеристики методик діагностики інтелекту 400 194. Основні напрямки дослідження креативності. Загальна характеристика методик діагностики креативності 403 195. Проективний метод дослідження особистості. Загальна характеристика проективних методик, їх класифікація 405 196. Характеристика підходу до дослідження особистості шляхом діагностичних рис. Діагностика темпераменту та характеру 407 197. Характеристика типологічного підходу до дослідження особистості 409 198. Мотиваційні явища як об’єкт психодіагностики. Індикатори мотивації. Загальна характеристика методів діагностики мотивів особистості 411 199. Самосвідомість як об’єкт психодіагностики. Психодіагностика індивідуальної свідомості. Основні групи методик діагностики. Психодіагностика самооцінки особистості, локусу контролю особистості. Психодіагностика рівня домагань 413 200. Діагностика міжособистісних відносин на основі надання суб’єктної переваги та дослідження суб’єктного відображення відносин. Діагностика індивідуально-особистісних властивостей, які впливають на міжособистісні відносини 416 201. Особливості діагностичного обстеження оптантів, які розрізняються за ступенем сформованості професійних планів 418 202. Психогігієна як напрямок практичної психології і як професія психолога. Психогігієна особистості 420 203. Психотерапія як напрямок практичної психології і як професія психолога. Мета, завдання та основні поняття курсу. Засоби психотерапевтичного впливу. Кваліфікація та особливості 421 204. Засоби психофізичного саморегулювання: прийоми та особливості впливу 424 205. Психічні стани, їх види і особливості. Діагностика психічних станів. Засоби психологічної роботи з психічними станами різних видів 425 206. Засоби медитації: види, психотехніки та особливості впливу 427 207. Напрями реконструктивної особистісно-орієнтованої психотерапії 429 208. Особливості та принципи гуманістичного напряму психотерапії 430 209. Особливості та принципи когнітивного напряму психотерапїі 432 210. Групова психотерапія: напрями, підходи, психотехніки 433 211. Фази розвитку психотерапевта: етичні, особистісні, професійні 434 212. Недирективна психотерапія К. Роджерса, орієнтована на клієнта. Особливості дитячої психотерапії, орієнтованої на дитині 436 213. Трансакттерапія: особливості впливу, поняття, основні психотехніки 438 214. Гештальттерапія: особливості впливу, поняття, психотехніки 439 215. Психодрама: особливості впливу, основні поняття і психотехніки 440 216. Засоби досягнення асертивності і самореалізації особистості. Засоби позбавлення від самозалежності 442 217. Показники ефективності психотерапевтичної роботи практичного психолога 444 218. Тренінги, їх види, специфіка роботи з групою, принципи відбору у групу. Правила тренінгу. Особливості побудови тренінгових програм. Критерії успішності тренінгової роботи 445 Список використаної літератури 447 >>>>
„Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас).

Зміст Вступ 3 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26 Висновки 31 Література 33 Вступ Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання. Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології). Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін. Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування. Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті. На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання: • проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства; • провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом; • оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи. Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства. Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики. 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4]. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів. Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386]. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів. Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності. Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта. Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності. Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності. Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності. І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності. Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння. "Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13]. Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології. Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину. Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення. Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами. Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта. Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної. Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми. Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя. Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину. Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда. В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя. Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей. Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства. Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості. Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення. Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших. Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри. Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору. Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики. Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання. 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди. Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки". Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56]. У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності. Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62]. Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування. Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання. Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті. Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії. Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі. 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін. Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя. У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем. Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби. Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження. Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122]. Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350]. ”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374]. Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356] Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122]. Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”. “Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному: 1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”); 2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні. Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії. 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей. Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень. З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156]. На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах. Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності. Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації. Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства. Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах. Висновки Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства. Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом. У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини. Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень. Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища. Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота. >>>>

Дивитись наступні >>>

Cгенерировано за 0.006258 секунд

Наша колекція рефератів містить понад 60 тис. учбових матеріалів! На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт, або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету.

Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД. Ми не потребуємо зайвої реклами, наша репутація та популярність говорять за себе.

Оновлення

Люблю усмішку на чужім обличчі за Володимиром Сосюрою

Твір-мініатюра на тему Якби я був чарівником

Будувати повітряні замки легше, ніж у них жити

Цитатна характеристика образу Остапа в оповіданні «Дорогою ціною»

Роксолана найбільша любов і найтяжча прикрість Сулеймана

Від партнерів

загрузка...