Письменники гумористи Кіровоградщини

 У нас Ви маєте можливість замовити матеріал за темою «Письменники гумористи Кіровоградщини», або знайти вже готові матеріали, які містять певну інформацію за даним запитом

• Вишивка Кіровоградщини
  
  План Вступ 2 Розділ 1. Народна вишивка на Україні 4 1.1. Вишивка в житті людини 4 1.2. Історія народної вишивки на Україні 6 Розділ 2. Розвиток сучасної народної вишивки 13 2.1. Сучасна народна вишивка 13 2.2. Художньо-технічні особливості вишивки 14 Розділ 3. Народні майстри вишивки Кіровоградщини 21 Висновки 27 Список використаної літератури 29 >>>>
• Англомовна творчість В.Набокова
  
  ПЛАН Вступ. 1. Біографія В.Набокова. 2. Твори В.Набокова російською та англійською мовами та їх критика. 3. Переклади В.Набокова: переклад „Евгения Онегина”; матеріали по „Слово о полку Игоревом” . 4. В. Набоков як літературознавець. 5. Письменники в набоковському баченні. Висновки Бібліографія >>>>
• Контрольна з української ділової мови
  
  1. Роль мови в суспільному житті 2 2. Походження терміна "український" 3 3. Місце української мови серед інших слов'янських мов 4 4. Видатні діячі культури та українські письменники про мову 5 5. Українська мова на сучасному етапі 5 6. Закон про мову 6 7. Державний статус української мови 7 Список використаної літератури 9 >>>>
• Міфологія давнього Риму
  
  Вступ 2 1. ЗАРОДЖЕННЯ МІФОЛОГІЇ ПРАДАВНЬОГО РИМУ 2 2. РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ ДАВНІХ РИМЛЯН 4 3. ВПЛИВ НА ДАВНЬОРИМСЬКУ МІФОЛОГІЮ КУЛЬТУРИ ІНШИХ НАРОДІВ 6 4. БОГИ ДАВНЬОГО РИМУ 8 ВИСНОВКИ 14 Література 15 Вступ Культура Римської імперії здійснила значний вплив на розвиток європейської культури. Ще в епоху Відродження письменники, художники, скульптори почали в своїй творчості широко використовувати сюжети оповідей стародавніх римлян. До сих пір ми користуємось у своєму житті багатьма назвами з давньоримської міфології. Планети Сонячної системи названі на честь римських богів. Разом з широким своїм розповсюдженням давньоримська міфологія має ряд особливостей, які значним чином відрізняє її від міфологій інших народів світу. ВИСНОВКИ Давньоримська міфологія народилась на основі релігійних уявлень первісних латинських племен про природу, буття і місце людини у Всесвіті. Маючи тісні зв’язки з сусідніми народами, релігійний світогляд римлян поступово підпадав під їх вплив. Міфологічна творчість давніх римлян не набула такого епічного характеру як у греків. Разом з тим, їх релігійні уявлення мають достатньо матеріалу для того, щоб вважати їх передання міфами. В подальшому, з розвитком державності і посиленням інтеграції грецької культури на римські землі, взаємовплив двох світоглядів породив те явище, яке ми зараз називаємо давньоримською міфологією. >>>>
• ДІАЛЕКТИЗМИ, ЇХ ФУНКЦІЇ У ХУДОЖНІХ ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКІВ ВОЛИНІ
  
  ВСТУП 3 1. ДІАЛЕКТИЗМИ ВОЛИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ 6 1.1 ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ВОЛИНСЬКОГО КРАЮ ТА ПРОБЛЕМА САМОВИЗНАЧЕННЯ ПРИНАЛЕЖНОСТІ ВОЛИНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА 6 1.2 ВПЛИВ ДІАЛЕКТИЗМІВ ВОЛИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. 9 1.3 СПІЛЬНІ ЗУСИЛЛЯ ПИСЬМЕННИКІВ ВОЛИНІ ТА НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У ФОРМУВАННІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. 11 2. АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ У ТВОРАХ ВОЛИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ МИНУЛОГО ЧАСУ І СЬОГОДЕННЯ 14 2.1 ЛЕСЯ УКРАЇНКА ЯК ВИДАТНИЙ ПРЕДСТАВНИК ВОЛИНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ. 14 2.2 УЛАС САМЧУК ТА ЙОГО РОМАН “ВОЛИНЬ” ЯК ЗРАЗОК МАЙСТЕРНОГО ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ ПОЛІССЯ 17 2.3 ВИКОРИСТАННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ У СУЧАСНИХ ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКІВ ВОЛИНІ. 22 ВИСНОВКИ 26 ЛІТЕРАТУРА 28 ВСТУП Сьогодні, у кінці ХХ – початку ХХІ століття, сучасна Волинь як і інші історико-географічні регіони України, безперечно, має рівні права і можливості для свого економічного, соціального і культурного розвитку. Але, якщо розглядати хід історичних подій, що відбувалися на Україні впродовж століть з моменту появи Волині на політичній арені, то можна дістатися висновку, що не завжди доля посміхалася цьому краю та дозволяла йому крокувати разом з іншими українськими землями до завершальної перемоги. Цьому сприяло своєрідне географічне та геополітичне становище Волині, коли її землі межували у безпосередньої близькості від польського і білоруського народів. Саме мова сусідів (перехідні діалекти) була тим фактором, який здійснив величезний вплив на формування місцевої говірки. Це, в свою чергу, вплинуло на уповільнення культурної інтеграції мешканців цього регіону до того загальноукраїнського мовного зразку, який став нормою у сучасні часи. З іншого боку, тривале знаходження Волині у складі польських земель, коли політика примусової асиміляції змусила волинян зробити крок назад від розвитку загальноукраїнської культури, також сприяла тому, що Волинь тривалий час жила в певній ізоляції від тих культурних процесів, які з початку ХІХ ст. стали набувати за зразок середньонаддніпрянський варіант розвитку мови. Літературна Волинь також немає таких блискучих результатів, які досягли в історичному минулому, а також у сьогоденні, києвські, полтавські, слобожанські, поділські, галицькі, буковинські майстри слова. Не бачимо ми на літературних краєвидах України багаточисельну низку видатних волинських письменників, подібних тим, які мають, наприклад, києвські, полтавські або галицькі письменники. Якщо взяти Західну Україну (зокрема, Галичину), яка у свій час також побувала під польським пануванням, то там можна виділити біля двох десятків таких коріфеїв слова минулих сторіч, творчість яких давно винайшла всеукраїнське визнання та шану. Літературна критика практично насичена аналізом творів І.Франка, О.Кобилянської, Л.Мартовича, В.Стефаника. Галицька земля багата такими талантами і сьогодні. Волинь, навпаки, на фоні талановитих сусідів виглядає дуже блідо як у минулі часи, так і сьогодні. Тільки іноді рідкісні іскри талантів волинських представників, такі як Л.Українка, У.Самчук, загоряються на загальноукраїнському літературному небосхилі. Не зважаючи на те, письменники на Волині є. Були вони і раніше, працюють вони і сьогодні. У 1980 році створена Волинська організація Спілки письменників України. На сьогоднішній день їх налічує 22 літератора. Внесок волинських письменників в загальну справу розвитку української літератури є не менш вагомим, ніж прозаїків і поетів з інших областей. Безсумнівно, їх праця сприяє загальному збагаченню української мови, більш ретельному оцінюванню та більш глибокому розумінню українцями тих історичних і соціальних процесів, які відбувалися з ними в різних регіонах України протягом століть і продовжують відбуваютися в наші дні. Ця робота як раз присвячена дослідженню творчих доробок волинських письменників (об’єкт роботи), які сьогодні, можна вважати, недостатньо оцінені і проаналізовані українською критикою як самобутнє явище в контексті розвитку загальноукраїнської культури. Актуальність таких оцінок обумовлюється сучасним піднесенням демократичних процесів в Україні, коли погляди українського суспільства все більш почали спрямовуватися на регіони. В роботі розглядається досить тривалий історичний період з моменту початку участі письменників Волині в літературному процесі на етапі формування сучасної української літературної мови і до сьогоднішніх днів. Предметом цього дослідження буде діалектизми волинських письменників, які вони застосовували у своїх творах, види таких діалектизмів, їх функції і значення в розвитку української літературної мови. Мета роботи – визначити загальну тенденцію у процесі використання діалектизмів волинськими письменниками в ході формування української літературної мови. Чи є на сьогоднішній момент письменництво Волині таким же відокремленим та самобутнім, яким воно виглядало в роки Т.Шевченка та Л.Українки? Чи продовжують сучасні письменники Волині активно винаходити, зберігати та використовувати в своїй творчості перлини слова місцевого, волинського походження? За завдання такого дослідження слід вважати: — визначення особливостей розвитку впродовж століть культури Волині і письменництва зокрема; — визначення, типізація та особливості місцевих діалектизмів, ступінь використання їх у творах волинських письменників; — виявлення характерних рис письменників Волині, з’ясування впливу на їх творчість місцевих особливостей історичного розвитку регіону; — порівняння використання різними волинськими письменниками в своїх працях місцевих діалектизмів. Подібне дослідження буде цікавим та новаторським у тому плані, що в ньому будуть застосовани біографічні та географічні критерії визначення письменника як волинського, а також застосований метод порівняння їх творчості та ступеню використання діалектизмів в різні історичні часи. ВИСНОВКИ 1. В процесі цього дослідження виявлено, що діалектизми завжди широко використовувалися волинськими письменниками в своїх творчих працях. Сьогодні діалектизми вживаються ними в мові художньої літератури як засіб стилізації, мовної характеристики персонажів, більш чіткого окреслення особливостей рідного краю. Письменники використовують діалектизми як засіб для створення локального колориту в тексті, передачі особливості розмови своїх персонажів, які, як правило, за часовими параметрами відносяться далеко від наших днів. 2. На сьогоднішній день письменництво Волині не представлено такою чисельною і славетною когортою майстрів слова, як це має місце в інших історико-географічних регіонах України. Разом з тим, враховуючи творчі напрацювання сучасних волинських письменників, зрозуміло, що в цілому волинський край має достатній потенціал для виявлення своїх прихованих можливостей. 3. Стало зрозумілим, що сьогодні існує проблема більш чіткого визначення в українській літературі поняття “волинський письменник”. Не є доцільним, враховуючи історичний та соціальний розвиток Волині у минулому, вважати такими лише тих митців, що мешкають на території сучасної Волинської області. 4. Волинські письменники у процесі формування української літературної мови пройшли певний шлях усвідомлення правил застосування місцевих діалектизмів: від ненормованного їх використання на початку формування української літературної мови до сучасного дозованного вживання тільки як засобу стилістичного забарвлення своїх творів. Можна вважати, що на сьогоднішній день практично зникли з мови письменників фонетичні та словоутворюючі види діалектизмів, які були доречні при створенні персонажів далекого минулого, щоб відобразити своєрідність народної мови тих часів. Найбільш сьогодні вживаються волинськими письменниками лексичні типи діалектизмів, хоча і ті теж деколи залишаються незрозумілими широкому колу читачів через активний процес включення населення України до загальнонаціонального стандарту української мови. 5. Сьогодні волинські письменники використовують діалектизми набагато рідкіше, ніж їх попередники. Залежність такого використання обумовлюється, в основном, тематикою цих творів: в історичних романах діалектизмів більше, в творах про сучасність – менше, в публіцистичних статтях – практично відсутні. Це свідчить про те, що при висвітленні історичного минулого, прийнято вживати діалектизми для надання твору історичного зафарблення того часу. 6. Місцева лексика в художніх творах письменників Волині виправдана через те, що вона, по-перше, конче потрібна для кращої, повнішої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, вона є зрозумілою (з контексту) широким читацьким колам (вона нічим не затемнює змісту твору); по-третє, вона вживається з почуттям міри і кількісно не порушує художньо-естетичних рис тексту. >>>>
• Освіта і наука епохи Середньовіччя
  
  Вступ 3 1. Освіта Середньовіччя. 4 2. Розвиток науки у Середньовіччя. 8 Висновки 15 Література 16 Вступ Середньовіччя – закономірний культурно-історичний період розвитку людства. "Середніми віками" назвали цей період гуманісти кінця ХV ст. Письменники Відродження вважали Середньовіччя надто похмурим у зіставленні з культурою античності. Певна зміна поглядів відбулася у другій половині XVIII ст., коли спочатку в Англії, а згодом у Німеччині та Франції пробудився інтерес до середньовічної культурної спадщини. В культурі Середніх віків відкривали національне минуле, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи. Середні віки – доба зародження націй, активізації їхнього суспільного й культурного життя, становлення літератури національними мовами. У певному відношенні тоді створювалось духовне підґрунтя сучасної цивілізації. Згідно з науковими дослідженнями, середньовічній культурі притаманні значні духовні досягнення, глибина змісту і суперечності. Культура західноєвропейського Середньовіччя охоплює майже тисячоліття від падіння Римської імперії, з яким і настав кінець "класичної давності", до Нового часу. Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму; стосовно країн Західної Європи цей період охоплює V – XV ст. В даній роботі розглядаються такі аспекти середньовічної культури як освіта і наука, які мали свої особливості та риси, що притаманні цій епосі. Висновки Розвиток науки і освіти у Середньовіччі був обумовлений потребами тогочасного суспільства та мав стійку тенденцію до поширення.. Саме в цю епоху появилися та зміцніли європейські університети, з’явилися перші принципи наукового аналізу, вдосконалювалися логічні конструкції доведення та спростувань, поширилися нові види наукових дослідницьких праць. І хоча, функціонування наукової думки відбувалося в тісних межах релігійних заборон та вимог, теоретична спадщина Середньовіччя відіграла значну роль в подальшому становленню науки в цілому. Середні віки не слід вважати кроком назад, як хочуть це показати прихильники теорії історичних змін суспільно-економічних формацій. Середні віки – це перша ступінь європейської цивілізації для тієї сукупності примітивних племен, що заселяла на той час терени Європейського материка. Саме поширення християнства спричинило їх перетворення з диких кочових орд на більш-менш цивілізовані соціальні утворення, а падіння Римської імперії надало можливість для вільного, самостійного розвитку. Аналіз стану науки і освіти свідчить про те, що в Середні віки невпинно відбувався процес поступового духовного та культурного зростання країн Європи. Суспільство піклувалося не тільки про передачу певного обсягу знань новим поколінням, а й про подальший розвиток системи освіти. Безперечно, рівень науки та техніки нових держав континенту не був такий високий, як у античні часи, однак він постійно підвищувався і в кінцевому підсумку переріс рівень Римської імперії. Дослідження культури середніх віків змушує замислитися над розв’язанням дилеми: що ж все-таки є більш цінним для людства: примітивний рівень науки і техніки (при цьому – шанування Бога і екологічна безпека) або переваги постіндустріальної цивілізації в поєднанні з безвір’ям та загрозою техногенної катастрофи. >>>>
• Особливості виховання дітей в українській родині
  
  ВСТУП 3 Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ СІМ’ЯХ 6 1.1. Розгляд аспектів родинного виховання в працях вітчизняних авторів 6 1.2. Традиції сімейного виховання в різні періоди розвитку українського суспільства 11 1.3. Особливості сучасної української родини 16 Висновки до розділу І 22 Розділ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У НЕБЛАГОПОЛУЧНИХ РОДИНАХ 23 2.1. Методологічні основи проведення дослідження особливостей виховання у неблагополучній родині 23 2.2. Дослідження особливостей виховного потенціалу неблагополучної родини 26 Висновки до розділу ІІ 31 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 32 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 34 ДОДАТКИ 37 ВСТУП Актуальність дослідження. Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується усталеними соціально-економічними відносинами, за яких при всій множинності цінностей і цілей найвищою є людина, її практична діяльність. Вирішальне значення у формуванні людини як особистості належить родині. Саме родина покликана сформувати особистість громадянина, здатного адаптуватися до швидкозмінних суспільних процесів, бути активним учасником виробничих процесів, сповідувати суспільно визнані цінності життя, бути патріотом своєї держави. Конституцією України, Державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), урядовою програмою «Українська родина», іншими нормативними документами визначено, що саме сім’я, родина виконує провідну роль у підготовці дітей до самостійного життя, через її діяльність відбувається становлення громадянина як особистості і фахівця, зміцнюється інтелектуальний і духовний потенціал нації. У сім’ї як базисній складовій неперервної освіти найефективніше здійснюється фізичне, трудове, естетичне та розумове виховання, найбільш гармонійно проходить підготовка до майбутнього сімейного та суспільного життя. Неперехідне значення має родинне виховання в наш час зміни пріоритетів, побудови громадянського суспільства. Посилення значення родинного виховання зумовлене кардинальними змінами в українському суспільстві. В багатьох сім’ях рівень освіченості дітей вищий, ніж батьків; зменшилась участь дітей в домашній праці; в сучасній сім’ї значною мірою послабшала або й зникла роль особистого прикладу батьків. В сім’ях через недостатність взаємопорозуміння між батьками і дітьми, напруженість і нерівність взаємостосунків не завжди повно використовуються потенційні виховні можливості, мають місце значні помилки у формуванні кращих якостей у дитини. У молоді, як правило, не сформоване розуміння соціальної ролі чоловіка, дружини, батька, матері. Половина зареєстрованих шлюбів розпадається. Збільшується кількість неповних та дистанційних сімей. Як наслідок – збільшення кількості дітей-сиріт, безпритульних, поширення серед неповнолітніх пияцтва, наркоманії, збільшення кількості самогубців серед дітей, загострення підліткової злочинності, нігілістичне ставлення молоді до старших, втеча молоді у комп’ютерний (віртуальний) світ. Основними причинами такого стану є відмова сім’ї виконувати своє природне завдання по відношенню до нащадків. Окремі аспекти сімейного виховання досліджували педагоги XVIІ–ХІХ століть (О.В. Духнович, Я.А. Коменський, Г.С. Сковорода, К.Д. Ушинський). На пріоритетності родинних цінностей у вихованні підростаючого покоління наголошували письменники І.П. Котляревський, І.С. Нечуй-Левицький, Т.Г. Шевченко, Л. Українка. Кінець ХІХ та початок ХХ століття в галузі педагогічної думки позначені працями П.П. Блонського, В.І. Вернадського, П.Ф. Лесгафта, С.Ф. Русової, С.Т. Шацького. Особливої уваги щодо реалізації виховного потенціалу сім’ї надавали видатні педагоги ХХ століття А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський. Відповідність ідей родинного виховання принципам державної освітньої програми в період розбудови національної школи в Україні, необхідність посилення ролі сімейного виховання в сучасних умовах зумовили вибір теми дослідження – «Особливості виховання дітей в українській родині». При цьому новим напрямком в дослідженні такої теми є вивчення ціннісних орієнтацій членів родини з неблагополучних сімей стосовно питань виховання. Об’єкт дослідження – сучасна українська родина. Предмет дослідження – особливості родинного виховання. Мета дослідження полягає у виявленні особливостей виховання дітей в сучасній українській родині в залежності від ціннісних орієнтацій батьків. Відповідно до мети визначено такі завдання: 1. Простежити становлення і розвиток української педагогічної думки про родинне виховання. 2. Проаналізувати основні напрями реалізації родинного виховання в різні історичні періоди розвитку української нації; виокремити систему цінностей української сім’ї. 3. Експериментально дослідити становище дітей у неблагоприємній родині як результат нехтування батьками своїх обов’язків, виявити особливості сімейного виховання в залежності від ціннісних установок батьків. Для розв’язання поставлених завдань використовувалися теоретичні та емпіричні методи дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, що дав можливість простежити генезис родинновиховної думки в історичному аспекті; вивчення праць науковців, педагогів-практиків, журналістів з метою дослідження педагогічної системи родинного виховання та його цінностей, спостереження за поведінкою учнів, бесіди, інтерв’ю з учителями, батьками, анкетування. Робота структурно складається з вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 1. Українці мають самобутню та оригінальну систему виховання, вдосконалену і перевірену багатовіковим досвідом. Вона спирається на загальнолюдські норми навчання і виховання, проте реалізує їх, виходячи з власних, національних умов, звичаїв і традицій. Основою формування особистості українська народна і наукова педагогіка вважає сім’ю. Сім`ї належить пріоритетне місце в процесі формування і розвитку особистості від моменту її народження. Вона є першим вихователем дитини і середовищем передачі духовного багатства, культурних традицій, формування ціннісних орієнтирів, практичних умінь навичок, тому, безперечно, основну причину безпритульності і бездоглядності дітей потрібно шукати в особливостях їх сімейного оточення. Історично сформована українська система сімейного виховання забезпечує засвоєння дітьми визначеного кола знань і духовних орієнтирів, зумовлених етнопсихологічними та культурно-історичними надбаннями українців, що відповідають вимогам саме українського суспільства і відображені у стилі життя і традиціях родинного виховання. Об’єктом і суб’єктом в українській сімейній педагогіці завжди була і залишається людина. Українці створили своєрідний ідеал всебічно і гармонійно розвиненої особистості, наділивши його тими рисами, які притаманні їх національному характеру: сильна воля, внутрішня особиста гідність, на яких ґрунтується любов до праці, рідного краю, повага до старших, уміння долати життєві труднощі тощо. Взаємоповага і довіра, гуманне ставлення до дитини, що виключають застосування антипедагогічних методів впливу, – основні принципи української системи сімейного виховання. Моральне виховання спирається на глибоке почуття любові до Бога, батьківщини і родинного вогнища. 2. Українська сім’я пройшла великий історичний шлях розвитку, який призвів до суттєвих змін у її функціях і значенні. Головною функцією української сім’ї було і залишається виховання підростаючого покоління. Однак, сьогодні відмічається зростання кількості сімей, в яких основна увага приділяється розв’язанню матеріальних проблем, а формування культури спілкування і поведінки відходить на задній план, часто батьки не надають значення контролю за навчальною діяльністю дітей. Багато батьків не розуміють, що успіх виховання залежить від їх відповідальності, зацікавленості, відповідної педагогічної підготовки. За даними педагогічних досліджень, процеси урбанізації й міграції населення, зниження віку укладання шлюбу та створення сім’ї не сприяють засвоєнню моральних і етичних цінностей народу, що спричинює втрату кращих традицій, досвіду родинної педагогіки. У сучасних ускладнених соціально-економічних умовах сім’я продовжує визначати спрямованість формування особистості дітей. Вона залишається тією соціальною інституцією, де закладається фундамент особистості: виховуються її почуття, формується характер, випрацьовуються звички поведінки, потреби та ставлення до найрізноманітніших сторін суспільного буття та до самого себе. Фактор сім’ї є одним з найбільш важливим у системі взаємозв'язаних сил та чинників суспільного виховання. Тому подальше вдосконалення сімейного виховання є одною з найважливіших соціальних проблем, від успішного розв’язання яких у значній мірі залежить сучасне та майбутнє української держави. 3. Сучасний період розвитку родини підвернений впливу чинників, які, на жаль, сприяють нівелюванню деяких моральних цінностей української родини. Особливо це стосується сімей, матеріальні негаразди в яких призводять до моральної деградації її членів. Як показало узагальнення даних, що були зібрані в ході експертного опитування, родини, які мають низьке матеріальне становище, характеризуються байдужим ставленням до своїх дітей. У таких умовах позитивний вплив батьківської родини є мінімальний, такий, що не сприяє вихованню високоморальної, всебічного розвиненої особи і громадянина. >>>>
• Особливості творчості Генріха Гейне
  
  Вступ 3 РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ПОЕТА ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ЙОГО СВІТОГЛЯДНИХ ТА ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ. 6 РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ, КОМПОЗИЦІЇ, ЖАНРУ ТВОРІВ ГЕЙНЕ 19 2.1. Початок творчого шляху. "Книга пісень". 19 2.2. Публіцистика і поезія 30 – 40-х років. 30 2.3. Поема „Атта Троль”. 44 2.4. Творчість передберезневого періоду. 47 Поема "Німеччина. Зимова казка". 47 2.5. Останній період творчості. "Романсеро". 52 Висновки 59 Література 62 Вступ Актуальність теми дослідження. Твори Генріха Гейне цілком обумовлені тією соціально-політичною і культурною ситуацією, яка склалася у Західній Європі в першій половині ХІХ ст. Більшість його робіт пов’язані з своєрідним, поетичним відображенням думок і почуттів сучасників поета. Однак, мало хто з сучасних дослідників просліджує аналогію суспільної атмосфери того часу з нашими моральними установами і новими духовними цінностями та нормами, що народжуються на наших очах. Початок ХІХ століття – це період бурхливого розвитку капіталізму, подібно до того, як ринкові відносини капіталу постають та зміцнюються сьогодні на Україні. Гейне, сучасник ХІХ ст., з гіркотою відмічав, що дух наживи, дух грошей проник в усі сфери суспільного життя, в мораль, у взаємовідносини між людьми. На його погляд, взаємини, що будуються на принципах торгашества, псують людину, знищують в ній шляхетні основи, прагнення до романтизму, мріяння, руйнують ідеали чесної і порядної людини. Сучасна Україна повторює цей шлях європейських країн у своєрідному, „постмодерновому”, „постіндустріальному” варіанті. З висоти моральних ідеалів комунізму радянських часів, наше суспільство „скотилося” до „дикого капіталізму” і, можна сказати, розпочало „з нуля” своє нове становлення, на яке Захід перед тим затратив майже двісті років. Дух наживи, капіталу заполонив собою всі суспільні відношення, не пощадив навіть родинні почуття та сімейні цінності. Все, що можна продати, сьогодні продається: краса, розум, любов, талант, вірність. В погоні за збагаченням люди іноді забувають прості норми моралі і навіть християнські заповіді. Обман людей став звичним явищем не тільки в бізнесі, а й в політиці, медицині, державному управлінні, засобах масової інформації, соціальній сфері. Гейне був свідком розвитку подібних процесів в Німеччині і Франції ХІХ століття. Він спостерігав за змінами, що відбувалися під впливом грошей, і йому здавалося, що людство йде до загибелі. Він не вірив, що капіталізм здатен змінити людину на краще. Його твори, а багато з них є публіцистичними, складають своєрідну інтерпретацію суспільно-політичних подій того часу, відображають кризові явища духовної сфери. Дослідження його праць здатне надати можливість уявити почуття людини, що опинилася в подібній ситуації, як і у нас, показати її моральні і духовні шукання, особистісні переживання. Творчість Гейне підказує, що історія схиляється до повторення, хоч і на вищому рівні, а осмислення минулих історико-культурних процесів та їх порівняння з сучасними аналогами може надати значний матеріал для роздумів щодо подальшого вдосконалення та покращення суспільства та його цінностей. Сьогодні Гейне, на жаль, відноситься до розряду „позабутих” поетів. Грандіозна популярність, якою він користувався за свого життя, поступово зникла та перейшла до забуття. Вважається, що він не привніс значних новаторських елементів в розвиток поезії та публіцистики, а його відданість певним стилям в мистецтві відповідало, більшою мірою, нахилам та моді того часу. Однак, майстерність, з якою він складав свої твори, здобула йому всезагальне визнання в широких літературних колах Німеччини і Франції та інших європейських країн. Проблеми моралі, високої громадянської позиції, чистої любові, що піднімав Гейне, актуальні і в наші часи та вимагають глибоко вивчення творчого здобутку поета. Протягом тривалого часу його творчість не досліджувалася і не вивчалася в нашій країні. Певну увагу на нього звертали в період колишнього СРСР через те, що деякі його роботи були проникнути революційним духом: критикою капіталізму та закликом до зміни суспільних порядків. Головними дослідниками творчості Гейне були радянські літературознавці -„германісти”: О.Ф. Кніпович, О.І. Дейч, А.С. Дмітрієва, С.П. Гіждеу, Г.В. Стаднікова, Ф.П. Шіллер, Я.І. Гордон. Проте й радянські критики його недолюблювали за те, що все ж такі більшість його робіт грала на користь колишніх вищих аристократичних кіл Німеччини, яким він як раз і приписував шляхетність, порядність, відданість старим „гуманістичним” ідеалам. За часів незалежності України Гейне не присвячено жодної дисертації на здобуття наукового ступеню. Малочисельні публікації в мистецтвознавчої літературі більш висвітлюють загальний біографічний та творчий шлях поета, ніж конкретний літературознавчий аналіз його творів, що відноситься до поетики, композиції, стильових та жанрових особливостей. Тому метою даної роботи є вивчення особливості творчості Г. Гейне, поглиблення знань щодо тих художніх прийомів поета, застосування яких принесло йому заслужену славу видатного митця в період найбільшого визнання. Об’єктом дослідження виступає лірика Генріха Гейне на всіх етапах його творчості. Предметом дослідження – особливості поетики, композиції, жанру віршів, поем. На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання: – прослідкувати вплив особливостей життєвого та творчого шляху поета на формування жанрових та стильових характеристик його віршів; – проаналізувати етапи розвитку лірики Гейне: її стадій та етапних досягнень, шляхи становлення та прийоми художньої майстерності поета; – визначити особливості традиційних та новаторських рис лірики Г.Гейне, дослідити тематику, проблематику та поетику його віршів на різних етапах творчості. Методологічна основа дослідження. У роботі використовувався генетичний, конкретно-історичний методи, а також герменевтика як методика цілісного осмислення тексту. Широко застосувався метод аналізу літературознавчої, історичної, філософської, публіцистичної літератури. Вирішення зазначених у роботі завдань став можливим лише при застосуванні сучасних досягнень літературознавства та елементів методології інших гуманітарних наук. Висновки Можна сказати; що Генріх Гейне є не тільки найзначнішою, а чи й не найхарактернішою постаттю пізнього німецького романтизму. Еволюція його творчості виразно відбиває істотні закономірності й тенденції розвитку німецької літератури 20 – 40-х років, коли в ній відбувалися бурхливі й складні процеси. В літературу він прийшов на межі 20-х, коли ще були живими й дієвими традиції раннього романтизму, і його поетична творчість, в основному, розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією. Різкий поворот наступає в 30-ті роки, коли зростає громадсько-політична активність поета, він все більше проймається радикальними настроями і на початку 40-х проголошує себе "барабанщиком революції". В його творчості цього періоду публіцистика тіснить поезію, і річ тут не лише в тому, що він пише переважно публіцистичну прозу, – його поезія теж значною мірою стає публіцистичною. В останній період життя й творчості – період "матрацної могили" – Гейне повертається до ліричної поезії, яка набуває нового змісту та звучання. Водночас слід сказати, що творчість Гейне, особливо 30 – 40-х років, не вкладається в рамки романтизму, навіть найширше трактованого. Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попередні періоди, Переживав кризу, коли письменники активно шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світоглядними засадами й естетикою, – пошуки продовжувалися, і в їх параметрах, зокрема в німецькій літературі, теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціалізмом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи "Молода Німеччина", Г. Бюхнера тощо. На цей же період припадає розквіт бідермаєру в німецькій літературі й мистецтві, і всі ці різнорідні елементи й інтенції нерідко примхливо перепліталися у творчості багатьох тогочасних німецьких митців, в тому числі й Гейне. У його творчості продовжують жити філософські, політичні і естетичні ідеї революційної епохи, епохи Просвітництва, епохи німецької класики, прагнення подолати застарілі відносини, мрія про царство розуму і людське щастя, думка про здібність людини до вдосконалення. Але у міру того, як ідеальне царство гармонії перетворювалося на дисгармонійну реальність буржуазного миру, ці ідеї вже не сприяли ні розумінню, ні освоєнню дійсності, і у Гейне ще на ранньому етапі можна спостерігати відхід від просвітницьких ідеалів і зростання ролі суб'єктивного відчуття, індивідуального самоствердження у ворожому відсталому світі, що було характерне і для німецького романтизму. Пристрасні пошуки такого світопорядку, при якому соціальна справедливість поєднувалася б з необмеженими можливостями розвитку особистості. Світова слава Гейне визначається, перш за все, лірикою, і навіть не всією лірикою, а лише любовними віршами, написаними головним чином до 1830 року. Вони зібрані в першій великій збірці його віршів, в "Книзі пісень", в циклі "Нова весна", включеному потім в збірку "Нова поезія". Цикли "Книги пісень" відображають поетичний розвиток Гейне. Але, читаючи ці вірші, підмічаєш, що впродовж більше десяти років любовна тема займала в них, безперечно, перше місце. Судячи з цих віршів, між вісімнадцятим і двадцять восьмим роком життя всі бажання поета, все його щастя – все значення життя полягало в тому, чи відповість взаємністю обожнювана ним жінка. Він мріє у віршах про гармонію ідеальної любові – і показує кожного разу, наскільки руйнівним та примарним може бути це почуття. Із самого початку в ліриці Гейне є відчуття нерозв'язних суперечностей, які і визначають відношення поета до навколишнього світу, а тим самим і його особа. Саме сильному і яскравому виразу цього відчуття лірика Гейне зобов'язана в значній мірі своєю популярністю. Твори Гейне різні за своєю тематикою, стильовою спрямованістю, композицією. Особливо це відчутно за його періодами творчості. Якщо початок творчого шляху поета позначений романтичними мотивами, звернення до духовних джерел німецького народу, то в більш пізніх періодах знаходить своє відображення публіцистичний напрям, політична лірика. Пізній Гейне – це роздуми про долю народу, держави, звернення до власного світовідчування, власного життєвого досвіду. Своєрідністю збірок Гейне є наявність в них різних за стилем, композицією творів. Він може включати в основний зміст поеми уривки з народної пісні, балади, романсу. Великі поетичні форми перемежаються в нього з малими. Багато критиків звертали увагу на те, що він не завжди додержувався рими або застосовував її невірно. Однак, не зважаючи на це, саме ідея будь-якого твору Гейне, його пафос, емоційний фон, нівелює ці „недоліки”, змушує сприймати вірші як ідеальні форми. Сьогодні, безперечно, можна сказати, що саме своїми високими почуттями, глибоким розумінням найтендітніших духовних рухів особистості, талановитим їх відображенням за допомогою віршованих форм, Гейне вславився у світовій літературі, зайняв в неї гідне місце. >>>>
• Аналіз психологічних ідей у творах Франка і Драгоманова
  
  Вступ 3 Розділ І. 7 ФОРМУВАННЯ ТА ЗМІСТ ПСИХОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ М.П. ДРАГОМАНОВА ТА І.Я. ФРАНКА 7 1.1. Становлення наукового світогляду М.П. Драгоманова. 7 1.2. Формування психологічних концепцій І.Я. Франка 12 Висновки до 1-го розділу 20 Розділ ІІ 21 РЕАЛІЗАЦІЯ ДРАГОМАНОВИМ І ФРАНКО СВОЇХ ПСИХОЛОГІЧНИХ ПОГЛЯДІВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ І ТВОРЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ 21 2.1. Ідеї М.Драгоманіва в області психології особистості і психології народів. 21 2.2. Внесок І. Франка в педагогічну психологію, психологію особистості та психологію правопорушника. 24 Висновки до 2-го розділу 30 Загальні висновки 31 Список використаної літератури 33 Вступ Актуальність теми дослідження пов’язана з тими процесами, що сьогодні відбуваються в світовій психологічній науці. Їх основу складає те, що значна кількість психологів стверджує про наявність кризи сучасної психології і для цього пропонують повернутися до моменту становлення цієї науки з метою переосмислення та зміни її предмету дослідження. Існуюча думка про сьогоднішню психологію як ту, що знаходиться в кризі інколи зустрічає заперечення: затверджується, що вона інтенсивно розвивається як академічна наука, про що свідчать тисячі томів монографій, сотні наукових журналів, численні конференції, симпозіуми і конгреси і т.п. Як практично орієнтована область знання психологія затребувана соціумом, а послуги психологів добре оплачуються. Таким чином, є продукція і затребуваність, тому слід уточнити: коли психологи говорять про кризу – йдеться саме про наукову психологію кінця ХХ – початку ХХІ століття. Як будь-яка наука, що покликана адекватно пояснювати свій предмет, психологія претендує на створення теорії психічного. І, будучи чесною перед собою, вона визнає: моделі, які вона продукує, поки вельми далекі від того, щоб дати несуперечливу картину психічному життю людини у всій її повноті і складності. Якщо виявляється, що наука її спрощує, піддає редукції, зводить до якихось приватних проявів, то саме ця обставина і примушує говорити про наявність кризи в психології. У цьому значенні не підлягає сумніву криза сучасної психології, навіть враховуючи досягнення і напрацювання у всіх її областях і галузях. Крім того, фіксація кризи є додатковим стимулом, що коректує напрям розвитку наукової психології. Одним із доказів кризи психологічної науки є те, що науковцями практично не досліджується такі феномени психічного життя людини як творчість і духовність. І хоч вони й представляють об'єкт для психологічного дослідження (що природно і тривіально), але і творчість (і особливо духовність) є істотною проблемою для психології, причому таку проблему, яку в сучасних умовах вирішити надзвичайно непросто: насправді в рамках традиційної загальної психології для духовності "місця" взагалі не передбачено, а творчість зводиться найчастіше до елементарної "нетривіальності" в ухваленні того або іншого рішення. На наш погляд, це означає, в першу чергу, слабкість загальної психології. Проблема дослідження цих феноменів базується на розумінні того, що загальна психологія повинна забезпечувати "робочі простори" для вивчення основних психологічних проблем. І, якщо, скажімо, духовність взагалі не передбачена як "вимірювання" психічних явищ, то це, в першу чергу, проблема того навчання, яке виступає як загальна психологія, тобто тієї концепції, яка створює дослідницькі простори і способи розуміння психічного в цілому і його окремих проявів, зокрема. Найбільш радикальним вирішенням даної проблеми стало би повернення до джерел, витоків наукової психології, що постала як наука в сучасному розумінні цього слова у другій половині ХІХ століття – саме тоді відбувся поворот до фізіологічного, матеріалістичного оцінювання психічних явищ, заклалися основи добування „позитивного” знання, в яких не було місця для такого „незручного” об’єкта досліджень як духовність і творчість. І якщо деякі науковці (особливо російські) пропонують повернутися до робіт Л. Виготського, К. Юнга з метою переосмислення шляхів розвитку психології, то для українського дослідника вкрай важливо проаналізувати твори вітчизняних мислителів, що жили і діяли наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, тобто саме тоді, як вважається, відбулося становлення сучасної, емпіричної психології. Найбільш характерним для українського наукового простору того історичного періоду було відсутність професіональних психологів, спеціалістів, які б цілеспрямовано займалися розробкою проблем, що турбували б світову психологічну спільноту. По-перше, це пояснювалося відсутністю достатньої конституалізації психології як науки взагалі. А по друге, Україна, що була роздерта між двома імперіями, не мала можливості мати власну національну наукову базу. Окремими питаннями психології, відображенням душевного життя людей в значній степені займалися українські письменники, публіцисти, філософи, мислителі – всі передові люди того часу, особливе місце серед яких займають постаті М.П. Драгоманова і І.Я. Франка. Вони не були професійними психологами, однак ними аналізувалися та осмислювалися всі тогочасні новітні ідеї і досягнення наукової думки щодо розв’язування проблем внутрішнього світу людського індивіда. Це знаходило відображення в їх роботах, які уявляли собою не тільки своєрідну інтерпретацію і еволюцію існуючих психологічних теорій, а й містили свої шляхи і способи пізнання психології людини. Дослідженню творчої спадщини М.П. Драгоманова і І.Я. Франка присвячено багато монографій і розвідок як сучасних вчених, так і науковців минулого. Основним змістом аналізу робіт Драгоманова була його політична, публіцистична та історична діяльність. Першими дослідниками його літературно-публіцистичної діяльності стали його сучасники, більш молодші товариші та однодумці письменника: Б.О. Кістяківський, М.І. Павлик, І.Я. Франко. За радянських часів значний вклад в осмислення спадщини Драгоманова внесли М.П. Возняк, С.В. Глушко, Г.К. Житецький, Р.П. Іванова, В.Л. Лукеренко, В.О. Міяковський, В.Г. Сарбей, В.Г. Сокуренко. В сучасній Україні відомими є роботи Т.Г. Андрусяка, В.А. Довгича, А.М. Катренка, А.М. Круглашова, О.Ф. Скакуна, П.М. Федченка. І.Я. Франко, на відміну від М.П. Драгоманова, відомий також значними напрацюваннями в області художньої літератури, що до досліджень творчості Франка як суспільно-політичного діяча додало значну кількість робіт літературознавчого та мистецтвознавчого змісту. Ще за життя Франка його праці були піддані аналізу та оцінці з боку сучасників (М. Мочульський, М. Коцюбинський, А. Крушельницький, М. Євшан, С. Єфремов, С. Петлюра та ін.). За радянських часів Франкова художня проза і поезія висвітлювалась в публікаціях О. Білецького, О. Бойко, Б. Бунчука, П. Волинського, І. Денисюка, М. Зерова, Є. Кирилюка, Р. Кирчіва, Ю. Кобилецького, І. Ковалика, Л. Міщенко, О. Мороза, А. Музички, М. Рильського, Г. Сидоренко, А. Скоця, М.Сулими, П. Филиповича, З. Франко, С. Шаховського, Я. Яреми. За незалежну Україну творчість Франка стала об’єктом ґрунтовних різноаспектних студій (праці Л. Бондар, Р. Голода, З. Гузара, Т. Гундорової, Б. Кир’янчука, М. Легкого, Т. Пастуха, Б. Тихолоза, М. Ткачука та інших). Проблеми художнього психологізму, що стали предметом аналізу в дисертації, досліджували на матеріалі прози чи окремого твору Франка З. Гузар, Ж.Букетова, І.Папуша, М. Ткачук, А. Журбенко, Б. Кир’янчук, Т. Митрик, І. Приходько, О. Хрущ та інші. Однак, при всій різноманітності аналізу творів наших славетних письменників минулого, недостатня увага приділялась загальному аналізу їх робот з точки зору психологічної науки. Автори, висвітлюючи окремі аспекти внутрішнього світу людини, що мали місце в різних творах письменників, практично не приділяли уваги оцінці їх спадщини з точки зору методологічної основи для майбутніх досліджень психології. Тому метою даної роботи є вивчення й аналіз творів М.П. Драгоманова і І.Я. Франка з точки зору психологічної науки, дослідження їх ідей, які б могли дати певний матеріал для осмислення шляхів розвитку психології. Об’єктом дослідження при цьому виступають всі твори М.П. Драгоманова і І.Я. Франка, що написані ними в період свого становлення та наукової діяльності. Предметом дослідження – психологічні ідеї даних авторів в усіх їх різноманітності та зв’язку. На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання: – виявити методологічні основи, на яких базується психологічний світогляд М.П. Драгоманова і І.Я. Франка; – проаналізувати ідеї даних авторів стосовно педагогічної психології, виховання і формування особистості; – узагальнити підхід письменників до проблем психології мас, етнопсихології, психології народів. Методи дослідження. Універсальний характер творчості М.П. Драгоманова і І.Я. Франка вимагає різноманітних дослідницьких підходів, допоміжних методик аналізу і інтерпретації тексту їх творів. Тому в дослідженні використовується широкий спектр методологічних тактик, зокрема системний, порівняльно- та культурно-історичний, біографічний, типологічний, психологічний методи. Загальні висновки Творчість М.П. Драгоманова і І.Я. Франко повертає нас до часу зародження психологічної науки, коли вирішувалося питання, яким повинен бути предмет психології. Основний акцент в той час був зроблений на позитивістський, матеріалістичний напрям, котрий залишав багато неясного в численних питаннях духовного світу людини. Драгоманов і Франко як інтелектуальні продукти своєї епохи в цілому підтримували той підхід, однак в процесі своєї творчості і суспільно-політичної діяльності вони по-новому розпочали осмислювали можливості і завдання „науки про душу”. Людина, за їхніми уявлення, створіння набагато складніше, ніж комплекс психофізіологічних реакцій, а такий феномен як душа людини, дух нації неможливо піддати ніякому емпіричному дослідженню. В працях Драгоманова і Франко значне місце приділяється таким поняттям як душа, дух, духовність – всьому тому, що не складає предмет сучасної психології, однак являється основополагаючими елементами або суттю існування людини, основою її внутрішнього світу. І Драгоманов, і Франко добре розуміли потаємні думки і мотиви поведінки людського індивіда, вони знали всю тяжкість протиріч між духовним і матеріальним. Педагогічна діяльність Драгоманова і Франка надала для них величезний матеріал щодо можливостей психіки, пізнавальних можливостей людини. Наші видатні співвітчизники зробили не прямий, а опосередкований внесок в психологічну науку. Вони не писали психологічних трактатів, не захищали дисертацій з психологічної тематики, однак в своїх роботах (і особливо в працях Франка) неодноразово піднімали психологічні проблеми, ставили питання щодо необхідності вдосконалення наук про внутрішній світ людини, використання психологічних знань для покращення умов існування людини і суспільства в цілому, підвищення духовності. Найбільша увага до внутрішнього світу особи і спроб його осягнення приділяється в творчості І. Франка. В багатогранній спадщині письменника значне місце посідають психологічні ідеї, які були тісно пов'язані з його різнобічною діяльністю і являли собою невід'ємну частину його наукового світогляду, літературознавчих і педагогічних поглядів. Франко як мислитель, учений і митець виявив досить велику обізнаність у багатьох питаннях філософсько-психологічного характеру, загальної психології та особливо психології художньої творчості. Він ґрунтовно вивчав новітні течії в психології, критично їх переосмислював, вирішуючи ті чи інші психологічні питання. Відхід Франко у своєму пізньому етапі творчості від матеріалістичних основ, свідчить про те, що він скоріш, ніж хто, відчув, що „позитивне” вивчення внутрішнього світу людини не може мати достатньої перспективи. Можливо, осягнення такого складного психологічного феномену як свідомість людини повинно мати принципово новий підхід, що стане революційним в історії психології. Сьогодні, на початку ХХІ ст., коли психологічна наука відкрито заявляє про кризу в пізнанні духовної сфери, ми зіштовхуються з тими же проблемами, що стояли у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., і які приводять нас до необхідності відшукувати відповіді на питання в ідеалістичних принципах і підходах. Ідеї, які були закладені в працях Драгоманова і Франко, змушують нас повернути увагу на ірраціональні поняття і феномени духовного життя суспільства і індивіда, прагнути до відшукування нових шляхів їх осягнення. Творчість і духовність – поняття, які в наш час становляться все більш актуальними – можуть бути пізнані тільки за умов принципово нового наукового підходу. Однак, на цей час, на жаль, людство ще не виробило ані достатніх духовних основ, ані нових наукових психологічних теорій, які б влаштовували і матеріалістів, і ідеалістів. Драгоманів і Франко тільки торкнулися цієї проблематики, вони були, можливо, найпершими вітчизняними мислителями, що пропонували поєднати наукові, „позитивні” підходи до вивчення внутрішнього світу людини і ірраціональні науково-методологічні підходи при цьому. >>>>